— Ти ніхто без мене, Анно. Ніхто і ніколи. Запам’ятай це, — Ігор жбурнув останню сорочку у валізу й різко смикнув блискавку.
У напівтемряві квартири його слова прозвучали як вирок. Анна стояла в дверному прорізі, стискаючи кулаки так сильно, що нігті впивалися в долоні. Вона мовчала. Не зі страху — ні. Із якогось дивного заціпеніння, ніби спостерігала за аварією поїзда: страшно, але очей відірвати неможливо.
— Що, нічого сказати? — Ігор випрямився, змірявши її зневажливим поглядом. — Десять років я тебе тягнув. Десять років ти ховалася за моєю спиною. А тепер що? Думаєш, упораєшся?
Анна підняла очі. В них не було сліз — лише тьмяний відблиск настільної лампи й щось іще, нове. Те, чого Ігор ніколи раніше не бачив.
— Уже справляюся, — тихо сказала вона.
Він розсміявся. Це був той самовпевнений сміх, який колись здавався їй таким привабливим. Тепер у ньому чулося лише фальш.
— Побачимо, — він закинув сумку на плече. — Місяць. Даю тобі місяць — і ти приповзеш назад.
Двері грюкнули так, що з полиці впала фотографія в рамці. Скло тріснуло рівно між їхніми обличчями.
Перші дні виявилися дивними. Тиша в квартирі була оглушливою — не звичною, спокійною, а дзвінкою, мов натягнута струна. Анна ловила себе на тому, що прислухається до кроків у під’їзді, до шуму ліфта, до поворотів ключів у сусідських дверях.
За вечерею вона машинально накривала на двох. Вранці наливала дві чашки кави. І щоразу, усвідомивши це, завмирала з тремтячими руками.
«Ти ніхто без мене».
Ці слова переслідували її. Вони звучали в шумі води, у гудінні холодильника, в цоканні годинника. Найстрашніше — в них була частка правди. Хто вона? Дружина успішного чоловіка — так її представляли на корпоративах. Господиня бездоганного дому — так говорили знайомі. А без цих ярликів — хто?
Банківський рахунок танув із лякаючою швидкістю. Спільні заощадження Ігор забрав «на розвиток бізнесу» ще пів року тому. Залишилося лише її особисте — смішна сума. Два місяці, у кращому разі три, і доведеться позичати.
Резюме виглядало жалюгідно. Освіта — так. Досвід роботи — мінімальний, десятирічної давнини. Навички… що писати? «Бездоганно прасую сорочки», «знаю, як вивести будь-яку пляму», «пам’ятаю напам’ять усі соціальні зв’язки чоловіка»?
Телефон мовчав. Не лише потенційні роботодавці — друзі теж. Виявилося, що спільні знайомі здебільшого були його знайомими. Вони ніяково відводили погляд при зустрічі, скасовували спільні плани, зникали з її життя, мов випадкові перехожі зі світлин.
Вечорами Анна сиділа біля вікна, спостерігаючи за життям на вулиці. Люди кудись поспішали, знаючи свій шлях. У них були цілі, плани, мрії. А що було в неї? Лише гулка порожнеча.
Однієї такої ночі вона дістала зі горища стару коробку. Усередині лежали її студентські роботи — ескізи інтер’єрів, креслення, начерки. Колись вона мріяла створювати простори, у яких людям буде добре. Вона перебирала пожовклі аркуші, і щось у ній поволі оживало.
— Дурниці, — сказала вона вголос і зачинила папку.
Але наступного дня відкрила її знову.
— Анно? Анно Соколова? Не може бути!
Вона обернулася на дзвінкий голос у супермаркеті. Марина, її університетська подруга, виглядала майже так само, як десять років тому — лише волосся коротше й в очах більше впевненості.
— Скільки років, скільки зим! Ти все така ж красуня, — Марина обійняла її. — Як ти? Як життя? Усе ще малюєш свої чарівні інтер’єри?
Анна похитала головою, відчуваючи ніяковість.
— Я… я давно цим не займалася. Родина, знаєш.
— А, ну так, — розуміюче кивнула Марина. — Чула, ти вийшла за того самовпевненого юриста з третього курсу. Як його…
— Ігоря. Ми… ми розійшлися.
Анна й сама не очікувала, що таке скаже. Увесь цей час вона ходила наче в тумані, не полишала думка, що ось-ось Ігор схаменеться й повернеться. А тут — бац! — сказала вголос, і мов обухом по голові: усе, кінець, крапка. Сказаного не повернеш.
Марина не стала ставити зайвих запитань. Лише уважно подивилася.
— Знаєш, — сказала вона після паузи, — у нас у студії якраз потрібна людина на стажування. Нічого особливого — здебільшого паперова робота, але ти змогла б повернутися в професію. Якщо, звісно, хочеш.
Анна відчула, як серце прискорює ритм. Усередині ворухнулося щось схоже на надію.
— Я… я подумаю, — сказала вона й узяла візитівку.
Вдома, розбираючи покупки, вона дивилася на маленький прямокутник картону з логотипом дизайн-студії. Це був шанс. Маленький, невпевнений, але шанс.
«Ти ніхто без мене».
Анна глибоко вдихнула й набрала номер. Голос тремтів, але вона все одно вимовила:
— Марина? Це Анна. Я згодна.
Студія «Контраст» тулилася в старій халупі, але всередині була краса: стелі — під самі небеса, вікна — хоч вітрильник став. Анна тупцювала біля скляних дверей, а в животі — крижаний клубок. Серце пішло в п’яти, хоч тікай світ за очі. За склом виднілися силуети людей, лунали голоси, шуміла кавомашина. Це був інший світ — не її світ кухонних рушників і бездоганно складених сорочок.
— Ну ж бо, сміливіше, — підбадьорив її власний голос у голові.
Вона потягнула двері на себе.
Перший тиждень стажування став катуванням. Комп’ютер погано слухався, нові програми плутали, колеги здавалися неймовірно впевненими. Вона почувалася старою й непотрібною серед цих молодих талантів. Пальці не встигали за думками, слова плуталися. Увечері вона поверталася додому й беззвучно плакала, згорнувшись клубочком на дивані.
«Ти ніхто без мене».
Анна ненавиділа себе за те, що ці слова досі мали над нею владу.
У п’ятницю вона ледь не втекла. Помилка в кресленні, невдоволення керівника, поблажливі погляди колег — що вона тут робить? Але на виході її зупинила Марина.
— Гей, не так швидко. У нас сьогодні маленький корпоратив. Заходь, тут недалеко. Тобі потрібно з людьми поспілкуватися.
Анна хотіла відмовитися, та Марина вже тягнула її вулицею, розповідаючи про новий бар із приголомшливими коктейлями.
— Ти просто ще не звикла, — говорила вона, пробираючись крізь натовп до столика. — Усі через це проходять. Знаєш, у тебе дивовижне відчуття простору. Я бачила твій ескіз для того кафе — дуже стильно. Тобі просто треба трохи практики з новими програмами.
Анна здивовано підняла очі:
— Ти бачила? Але ж я його не здавала…
— Я випадково зазирнула, — усміхнулася Марина. — Пробач за цікавість. Але це справді круто. Ти б подумала про власні проєкти.
Коктейль і справді був приголомшливим. Або, може, справа була в компанії — вперше за довгий час Анна відчула себе серед «своїх». Вони говорили про проєкти, про дизайнерські рішення, сперечалися про тренди й сміялися з корпоративних жартів. І ніхто, ніхто не дивився на неї як на «дружину Ігоря».
Додому вона повернулася за північ — з головою, повною ідей, і з телефоном, у якому з’явилося кілька нових контактів. На столі лежали її ескізи — тепер вона бачила в них стільки помилок і стільки можливостей водночас.
Анна дістала новий аркуш паперу й почала малювати. Не для роботи, не для завдання — для себе. Вперше за багато років.
Перший самостійний замовник з’явився несподівано. Звичайна середа, звичайний робочий день. Анна вже місяць як перейшла зі стажерки на посаду молодшої дизайнерки.
— До тебе клієнт, — сказала Марина, просунувши голову у двері. — Невелике кафе на Садовій. Хочуть ремонт. Упораєшся?
Анна кивнула.
— Упораюся.
Кафе й справді було крихітним — усього шість столиків у приміщенні колишньої пекарні. Власник, молодий бородатий хлопець на ім’я Дмитро, здався їй смутно знайомим.
— Ми вчилися разом, — пояснив він, помітивши її погляд. — Ти була на дизайні, а я — на економічному. Ми навіть танцювали на якомусь університетському вечорі.
Анна знітилася. Вона зовсім його не пам’ятала.
— Я завжди вважав, що ти талановита, — продовжив він, поки вони оглядали приміщення. — Бачив твої роботи на курсовій виставці. Тому, коли дізнався, що ти знову в професії, одразу вирішив: моє кафе робитимеш тільки ти.
«Ти ніхто без мене», — згадала Анна слова Ігоря й раптом зрозуміла, що вони більше не мають над нею влади. Це були просто слова людини, яку вона колись любила й яку більше не знала.
Вона працювала ночами. Малювала, кресляла, добирала матеріали, телефонувала постачальникам. Маленьке кафе стало для неї особистим викликом, точкою відліку нового професійного життя.
Коли проєкт було завершено, навіть суворий Аркадій, креативний директор «Контрасту», схвально хмикнув:
— Непогано, Соколова, непогано. Я б узяв трохи сміливіші рішення, але для першого проєкту — гідно.
Це було рівнозначно оваціям.
Кафе «Садове» відкрилося в листопаді. Дмитро наполіг, щоб Анну представили як авторку інтер’єру. Її ім’я було написане маленькими, але вишуканими літерами на скляних дверях поруч із логотипом кафе.
Це був момент маленького тріумфу. Анна стояла в кутку зали, спостерігаючи, як люди захоплюються її роботою, навіть не знаючи, що авторка — тут, поруч. Вона відчувала дивне, ні з чим не зрівнянне щастя творця.
— Я пропоную тобі частку в бізнесі, — сказав Аркадій через три місяці, коли «Садове» стало однією з найпопулярніших кав’ярень міста, а за Анною вишикувалася черга з клієнтів. — П’ять відсотків для початку. Ти приводиш замовників, у тебе своє бачення, ти вже фактично ведеш власний напрям. Час формалізувати.
Анна подивилася на контракт. Власна студія — хай і під крилом «Контрасту» — це було більше, ніж вона могла мріяти рік тому.
Вона підписала, відчуваючи, як тремтять пальці.
— Вітаю, партнерко, — Аркадій потис їй руку.
Того вечора вони з Мариною сиділи в тому самому барі, де колись пили коктейлі з колегами.
— Я знала, що так і буде, — сказала Марина, піднімаючи келих. — Бачила в тобі потенціал із першого курсу. Шкода, що довелося чекати десять років, аби ти його в собі побачила.
Анна похитала головою.
— Не шкодуй. Мені був потрібен цей шлях. Кожен крок, кожна помилка.
Вона не сказала головного: що всі ці місяці чекала дзвінка від Ігоря. Спочатку боялася цього дзвінка, потім на нього сподівалася, потім просто чекала — як чекають дощу чи заходу сонця, без особливих емоцій. Але він не телефонував.
Удома вона пройшлася кімнатами, які тепер виглядали інакше. Не тому, що вона зробила ремонт — просто простір більше не був «їхнім». Він став її простором — з ескізами на столі, з недбало кинутою парою туфель у коридорі, з улюбленою чашкою, яку раніше засовували в дальній кут шафи, бо Ігорю вона здавалася несмаковитою.
На дзеркалі у ванній висіла фотографія від вдячних клієнтів — тих самих із «Садового». На ній була вона — усміхнена, з келихом у руці, на тлі свого першого успішного проєкту.
«Ти ніхто без мене».
Анна усміхнулася, дивлячись на своє відображення.
— Я хтось із собою, — сказала вона вголос. — І цього достатньо.
Полудень. Весна. Світлий офіс, що пахне свіжою кавою і квітами. Анна сиділа за столом директорки власної студії «АСдизайн», створеної вже без участі Аркадія. Перед нею лежали ескізи нового проєкту — ресторану в історичній будівлі на набережній. Один із найдорожчих і найпрестижніших замовлень у її кар’єрі.
Студія розквітала. За два роки Анна обзавелася власним офісом із видом на центр міста, зібрала команду з семи талановитих людей і накопичила портфоліо, на яке задивлялися навіть конкуренти. Не все йшло гладко — часом проєкти летіли шкереберть, гроші витікали крізь пальці, а один клієнт ледь не затягнув їх до суду, добряче попсувавши нерви. Але з кожної халепи Анна виходила лише сильнішою, мов загартована сталь.
— Анно Сергіївно, — Світлана зазирнула до кабінету, тримаючись за одвірок, — прийшов той кандидат на посаду менеджера. Високий такий, у синьому піджаку.
— Уже йду, — Анна домалювала останню лінію, не відриваючи погляду від креслення. — Проведи його в переговорну, зроби каву.
Вона швидко навела лад, глянувши на себе в дзеркало, і рушила вниз сходами. Посада була серйозна — людина мала тримати руку на пульсі всіх проєктів, знаходити спільну мову з найпримхливішими клієнтами й стежити за дедлайнами, мов яструб. Після звільнення попереднього менеджера вся команда ледве трималася на плаву, працюючи на знос.
Анна відчинила двері переговорної, уже подумки вибудовуючи план розмови, і… завмерла на порозі.
За столом сидів Ігор.
Він також не чекав побачити її — на обличчі промайнула ціла палітра почуттів: від щирого подиву до явної розгубленості.
— Анна? — його голос звучав непривично. У ньому вже не було колишньої самовпевненості. Та й вигляд у нього змінився: костюм сидів не так бездоганно, у волоссі проступила сивина, а зморшки біля очей стали помітнішими.
— Добрий день, — вона спокійно пройшла до свого місця. — Ви на співбесіду?
Ігор кивнув, усе ще не в змозі приховати здивування.
— Я… я не знав, що це твоя компанія. В оголошенні було вказано лише «АСдизайн».
Анна ледь усміхнулася.
— Це мої ініціали. Анна Соколова. Отже, вас цікавить посада менеджера проєктів?
— Так, — Ігор поступово збирався з думками. — У мене великий досвід керування командами, я…
— Розкажіть про ваше останнє місце роботи, — м’яко, але впевнено перебила вона, відкриваючи теку з його резюме.
З’ясувалося, що його бізнес розсипався, мов картковий будинок. Партнер тихцем вивів кошти, клієнти розбіглися, борги росли з шаленою швидкістю. Останній рік він поневірявся з роботи на роботу, ніде надовго не затримуючись.
— Чому саме до нас? — запитала Анна, машинально водячи ручкою по нотатнику.
Ігор ніби завмер. Було видно, як він добирає слова, зважуючи кожне.
— Якщо чесно, — відповів він після паузи, — набридло жити з валізами. Я багато чув про вашу студію — «АСдизайн» зараз у всіх на слуху. Ви робите справді вартісні проєкти, а не просто створюєте видимість. У вас сильна команда. Я хотів би стати її частиною.
Анна підвела погляд. У ньому щось змінилося — де поділася колишня пиха? Перед нею сиділа втомлена людина з погаслим поглядом, ніби життя вичерпало його до дна.
— А в дизайні ви розбираєтесь? — уточнила вона.
— Якщо відверто — не надто, — він криво всміхнувся. — Але швидко вчуся, схоплюю на льоту. І ще…
Він урвався, немов набирав повітря перед стрибком.
— Анна, я мушу попросити в тебе вибачення, — тихо промовив він. — За ті слова. За все, що було між нами.
Вона дивилася на нього спокійно, без жодної емоції. Дивно: ще два роки тому вона б віддала все за цю мить, уявляла її ночами — що скаже, як вчинить, чи скористається моментом для реваншу.
А тепер — суцільна байдужість. Наче перед нею сидів випадковий знайомий із далекого минулого.
— На жаль, — сказала вона, закриваючи теку з його резюме, — ми не зможемо розглядати вашу кандидатуру. Особисті зв’язки й робочі відносини краще не поєднувати.
Ігор здригнувся, мов від ляпаса. Обличчя сіпнулося, погляд потемнів.
— Ось як, — процідив він, стискаючи підлокітники крісла. — Вирішила відігратися? Згадати старі образи?
— Зовсім ні, — Анна залишалася незворушною. — Це суто ділове рішення. Нічого особистого.
— Нічого особистого? — його голос зірвався. — Та ти… ти просто мстишся! Насолоджуєшся моментом! А я ж думав…
— Що я все ще «ніхто» без тебе? — вона трохи підняла брови. — Як бачиш, усе інакше. Дякую, співбесіду завершено.
Ігор різко підвівся, перекинувши стаканчик із водою. Темна пляма швидко розповзлася по паперах на столі.
— Ти ще пошкодуєш, — прошипів він, хапаючи портфель. — Бізнес-світ тісний.
— Анітрохи не сумніваюся, — вона ледь помітно всміхнулася. — Світлана вас проведе.
Він вилетів із переговорної, грюкнувши дверима так, що задзвеніло скло. З коридору долинуло приглушене прокляття.
Анна подивилася на мокрі документи. Дивно, але вона не відчувала ані злорадства, ані тріумфу — лише полегшення, ніби нарешті витягла з серця давній уламок.
Повернувшись до кабінету, вона почула обережне запитання Світлани:
— Усе гаразд? Той чоловік був якийсь… дивний.
— Усе чудово, — відповіла Анна, і вперше за довгий час це була чиста правда.
Після його відходу вона підійшла до вікна. Внизу вирувало міське життя: поспішали люди, сигналили автомобілі, квітли каштани. У відбитті скла вона бачила своє обличчя — обличчя жінки, яка більше не боялася.
«Ти ніхто без мене».
Тепер ці слова втратили силу. Вони стали лише луною минулого, яке нарешті можна відпустити.
Анна усміхнулася й повернулася до робочого столу. На неї чекав новий проєкт, її команда, її життя.
Її власне, заново створене життя.
