— Анно, ти що, з глузду з’їхала! Ми ж не можемо просто так узяти чужу дитину!
— Степане, а якби нашого так покинули? Якби його знайшли в порожньому вагоні, голодного, змерзлого?
Холодний жовтневий вітер тріпав фіранки на вікнах сільської хати. Анна Іванівна стояла перед чоловіком, притискаючи до себе худорлявого хлопчика років п’яти, який туллився до неї, мов горобчик у заметіль. Від його брудного одягу тхнуло залізницею і страхом.
Усе почалося три години тому, коли вона поверталася з міського ринку. У напівпорожньому вагоні електрички вона помітила його — забитого в куток, з очима, повними тієї особливої туги, яку бачиш лише у покинутих дітей і собак. Ніхто з пасажирів не знав, звідки він узявся. Провідниця тільки розвела руками — мовляв, може, заблукав, а може…
— Як тебе звати, малюче? — Анна тоді присіла поруч із ним у вагоні.
Хлопчик мовчав, але коли вона дістала з сумки яблуко й простягла йому, схопив його обома руками й уп’явся зубами, ніби тиждень нічого не їв.
— Ігор… — прошепотів він потім, облизуючи губи.
Тепер вони стояли перед Степаном Федоровичем, і Анна відчувала, як тремтить дитина, що притулилася до неї. Чоловік насупився, його широкі плечі напружилися, наче перед важкою роботою.
— Степо, ми ж стільки років мріяли… — тихо промовила вона.
За тиждень Ігор уже допомагав Анні Іванівні пекти пироги. Вона посадила його на табурет біля столу, зав’язала фартушок, який кумедно теліпався на худеньких плечах.
— Отак, золотце, розкачуй тісто, — лагідно примовляла вона. — Обережно, не поспіхом.
Хлопчик старанно водив качалкою, висолопивши від напруження язика. На щоці біліла плямка борошна, і Анна, дивлячись на нього, відчувала, як серце наповнюється теплом.
— А дядько сваритиметься? — раптом запитав він, завмерши з піднятою качалкою.
— Ні, любий. Тато суворий, але справедливий. Він хоче, щоб ти виріс сильним чоловіком.
Степан Федорович навчав по-своєму. Коли випав перший сніг, він покликав Ігоря колоти дрова.
— Тримай сокиру міцніше, — казав він, стаючи позаду хлопця. — Замахуйся від плеча.
Ігор сопів, але намагався. Поліно було невелике, підібране спеціально, та сокира все одно здавалася непідйомною.
— Я не можу, — схлипнув він після третьої спроби.
— Можеш, — твердо відповів Степан. — Ти чоловік. А чоловіки не здаються.
Коли поліно нарешті тріснуло й розпалося навпіл, Ігор засяяв, а Степан Федорович ледь помітно всміхнувся у вуса.
До весни 1984 року всі документи були оформлені. Голова сільради, давній друг родини, допоміг владнати цю непросту справу. Фельдшерка Марія Петрівна, яка пам’ятала Анну ще молодою, теж долучилася — написала всі потрібні довідки.
— Тепер ти офіційно Ігор Степанович Воронов, — урочисто сказала Анна синові за святковою вечерею.
Хлопчик погладив новенький документ і раптом запитав:
— А можна я зватиму вас мамою й татом?
Анна притисла долоню до губ, стримуючи сльози. А Степан Федорович несподівано встав з-за столу, підійшов до вікна й довго дивився кудись удалину, перш ніж хрипко відповісти:
— Можна, сину. Можна.
Перший шкільний день Ігоря почався з того, що він мертво вчепився в мамину руку. Анна Іванівна відчувала, як тремтять його пальці, поки вони йшли запиленою сільською дорогою до школи. Біла сорочка, яку вона випрасувала з вечора, вже трохи пом’ялася від хвилювання.
— Мамо, а раптом я не зможу? — шепотів він, дивлячись на двоповерхову будівлю школи попереду.
— Зможеш, золотце. Ти ж син свого батька.
Увечері Степан Федорович уважно вивчав новенький щоденник сина.
— Так, математика буде твоїм головним предметом. Без неї нікуди. Завтра почнемо з таблиці множення.
До кінця першого класу Ігор уже знав таблицю множення. Степан ганяв його щовечора, не зважаючи на втому й сльози. Зате коли син приніс додому похвальну грамоту, Степан Федорович уперше при всіх поклав йому руку на плече.
— Молодець, — лише й сказав він, але Ігор засяяв яскравіше за літнє сонце.
У третьому класі сталася перша бійка. Ігор повернувся додому з розбитою губою й порваною сорочкою. Анна охала й голосила, прикладаючи до подряпин подорожник, а Степан мовчки чекав пояснень.
— Вони Петька Соловйова ображали, — буркнув Ігор, морщачись від пекучої ранки. — Утрьох на одного. Це нечесно.
Степан хмикнув у вуса:
— За правду бився? Ну що ж… Завтра навчу тебе, як правильно стояти в бійці. Щоб більше губи не били.
У тринадцять років почався бунт. Ігор дедалі частіше огризався на батькові зауваження, грюкав дверима й надовго зникав біля річки.
— Чому він постійно командує? — скаржився він матері, допомагаючи їй полоти грядки. — Тільки й чую: «Зроби те, зроби це». Я так не можу!
Анна витерла піт з чола, лишивши на ньому слід землі:
— Знаєш, сину, в кожного своя правда. Твій батько багато пережив. У дитинстві сиротою лишився, сам у люди вибивався. Тому й хоче, щоб ти міцно на ногах стояв.
— А ти? Ти ж добра, а з ним живеш.
Анна усміхнулася:
— А я бачу те, чого інші не помічають. Коли ти торік хворів на запалення легень, він три ночі просидів біля твого ліжка. Ти цього не пам’ятаєш — у гарячці був.
Рішення вступати до технікуму на інженера з’явилося несподівано. Ігор побачив у районній газеті фото нового верстата й загорівся — ось воно, його покликання!
— У місто хочеш? — замислено почухав потилицю Степан. — Що ж, справа добра. Тільки май на увазі — гуртожиток, зайвих грошей не буде.
— Я влітку попрацюю! — випалив Ігор. — На пилорамі дядько Вітя обіцяв узяти.
Увесь липень він гарував на пилорамі, повертаючись додому в тирсі й з гудучими руками. Степан нишком спостерігав за сином і дедалі частіше ховав у вусах задоволену усмішку.
До кінця літа Ігор заробив на перший семестр і новий костюм. А ще — мозолі, якими потай пишався, і розуміння, що батько, можливо, не так уже й неправий щодо праці та характеру.
Коли настав час їхати, Анна, звісно, плакала, збираючи сумку. Поклала банку малинового варення, вовняні шкарпетки й цілу гору пиріжків. Степан мовчки дивився на збори, а потім раптом вийшов у двір і повернувся з невеликим згортком.
— Тримай, — простягнув він синові старий батьківський годинник. — Мій дід носив, потім мені дістався. Тепер твій.
Ігор завмер, дивлячись на потертий шкіряний ремінець. Він знав цю родинну реліквію — батько надягав її лише на великі свята.
— Дякую, тату, — голос зрадницьки здригнувся. — Я… я не підведу.
— Знаю, — просто відповів Степан. — Ти ж мій син.
Навесні 2000 року село прокинулося раніше звичного — і не тільки через тепло. За околицею вдень і вночі гуркотіла техніка: зводили новий машинобудівний завод. Ігор щовечора йшов дивитися на будівництво, так само, як колись у дитинстві бігав до річки. Його зношений диплом інженера-механіка ніби наповнився новим змістом і надією.
— Візьмуть мене, мамо! — якось влетів він у хату, розмахуючи паперами. — Начальник цеху сказав, що потрібні тямущі спеціалісти!
Анна Іванівна лише усміхнулася й похитала головою — син наче помолодшав на десяток років, очі світилися, як у малого хлопчика. А Степан Федорович скептично пирхнув:
— Ну-ну, подивимось, що ти там покажеш.
Перший заводський рік промайнув, мов одна мить. Ігор починав звичайним наладчиком верстатів, але дуже швидко про нього заговорили — він лагодив те, що інші вже списували, знаходив вихід там, де колеги лише знизували плечима.
— Воронов! — гукнув якось начальник цеху. — Зайди-но до мене.
У кабінеті пахло кавою й металом. Керівник довго переглядав папери, ніби зважував рішення.
— Отже, є думка призначити тебе майстром дільниці. Потягнеш?
Ігор мимоволі торкнувся батькового годинника на зап’ясті:
— Потягну, Миколо Петровичу. Але є умова — потрібна нормальна бригада й оновлення обладнання.
— Сміливий, — усміхнувся начальник. — Весь у батька, так?
— У батька, — кивнув Ігор, згадавши, як Степан учив його тримати слово.
Додому він став навідуватися рідше — робота затягувала. Та кожен приїзд перетворювався на свято. Анна Іванівна пекла улюблені яблучні пироги, а Степан Федорович, хоч і постарів, усе так само суворо випитував про заводські справи.
Того вечора батько вийшов з ним у двір. Літні сутінки фарбували небо в лілові відтінки, десь удалині мерехтіли вогні заводу.
— Слухай, сину, — раптом промовив Степан незвично м’яко. — Я от усе думаю… може, я занадто суворий із тобою був?
Ігор завмер зі сірником у руці:
— Тату, ти чого?
— Та роки йдуть… Думаю, чи правильно виховував? Може, треба було, як мати, — більше ласки?
— А я вдячний тобі, — тихо відповів Ігор. — За все вдячний. І за строгість, і за твою науку. Якби не ти, не став би тим, ким є.
Вони мовчали, дивлячись на темніюче небо. Потім Степан повільно поклав руку синові на плече:
— Пишаюся тобою, Ігорчику. Завжди пишався, просто не вмів сказати.
За місяць батька не стало. Він просто не прокинувся — серце зупинилося. На похорон зійшлося все село. Ігор стояв, міцно стискаючи мамину руку, й знову і знову прокручував у пам’яті їхню останню розмову.
Увечері він сидів на ґанку батьківської хати, спостерігаючи, як біля хвіртки граються сусідські хлопчаки. Найменший упав і заплакав, але другий одразу підбіг, допоміг підвестися:
— Не ний! Ти ж чоловік!
Ігор усміхнувся крізь сльози. Як схоже на батька… Він дістав із кишені годинник — стрілки рівно відмірювали час, як тоді, коли його носив дід, потім тато, а тепер він.
У хаті дзенькнув посуд — мама готувала вечерю. Пахло пирогами, як у далекому дитинстві. Ігор провів долонею по шорсткому дереву ґанку й раптом подумав: можливо, настав час і йому когось виховувати? Передати те, чого навчили його — бути сильним, але справедливим, твердим, але добрим. Стати батьком — не за кров’ю, а за покликом серця.
Він підвівся й пішов у дім — допомагати мамі з пирогами. Як колись, у дитинстві, як завжди. Попереду було ціле життя, щоб продовжити те, що почали його батьки. Не за правом народження — за правом любові.
Напишіть, будь ласка, що ви думаєте про цю історію. Мені буде дуже приємно.
