— Мені соромно брати тебе на банкет, — Денис навіть не підвів очей від телефону. — Там будуть люди. Нормальні люди.
Надія стояла біля холодильника з пакетом молока в руках. Дванадцять років шлюбу, двоє дітей. І ось — соромно.
— Я вдягну чорну сукню. — Ту, яку ти сам мені купував.
— Справа не в сукні, — він нарешті глянув на неї. — Справа в тобі. Ти себе запустила. Волосся, обличчя… вся ти якась ніяка. Там буде Вадим із дружиною. Вона стилістка. А ти… сама розумієш.
— Тоді я не поїду.
— От і розумниця. Скажу, що температура. Ніхто й слова не скаже.
Він пішов у душ, а Надія так і залишилася стояти посеред кухні. У сусідній кімнаті спали діти. Кирилу десять років, Світлані вісім. Іпотека, рахунки, батьківські збори. Вона розчинилася в цьому домі, а чоловік почав її соромитися.
— Він що, зовсім знахабнів? — Олена, подруга-перукарка, дивилася на Надію так, ніби та повідомила про кінець світу.
— Соромно брати дружину на банкет? Та хто він узагалі такий?
— Завідувач складу. Отримав підвищення.
— І тепер дружина не підходить? — Олена різко, зі злістю налила окріп у чайник. — Слухай мене. Ти пам’ятаєш, чим займалася до дітей?
— Працювала вчителькою.
— Я не про роботу. Ти робила прикраси. З бісеру. У мене досі те кольє з синім каменем лежить. Люди постійно питають, де таке купити.
Надія згадала. Авантюрин. Вона збирала прикраси вечорами, коли Денис ще дивився на неї з інтересом.
— Це було давно.
— Було — значить, можеш повторити, — Олена підсунулася ближче. — Коли той банкет?
— У суботу.
— Чудово. Завтра приходиш до мене. Я зроблю укладку і макіяж. Дзвонимо Ользі — у неї є сукні. А прикраси ти дістанеш сама.
— Олено, він же сказав…
— Та пішов він зі своїм «сказав». Ти поїдеш на банкет. І він там від страху вмочиться.
Сукню Ольга принесла сливового кольору, довгу, з відкритими плечима. Міряли годину, підганяли, кололи шпильками.
— До такого кольору потрібні особливі прикраси, — Ольга крутилася навколо. — Срібло не підійде. Золото теж.
Надія відчинила стару шкатулку. На самому дні, загорнутий у м’яку тканину, лежав комплект — кольє та сережки. Синій авантюрин, ручна робота. Вона створила його вісім років тому — для особливої події, яка так і не відбулася.
— Господи, та це ж шедевр, — Ольга завмерла. — Ти сама?
— Сама.
Олена зробила укладку — м’яку хвилю, без зайвої показності. Макіяж — стриманий, але виразний. Надія вдягла сукню, застебнула прикраси. Каміння лягло на шию прохолодно й відчутно, з вагою.
— Іди подивись, — Ольга легенько підштовхнула її до дзеркала.
Надія підійшла ближче. І побачила не ту жінку, яка дванадцять років мила підлогу й варила супи. Вона побачила себе. Ту, якою була колись.
Ресторан на набережній. Зал заповнений — столи, костюми, вечірні сукні, музика. Надія зайшла пізно, як і планувала. Розмови стихли на кілька секунд.
Денис стояв біля бару, сміявся з чиєїсь репліки. Побачив її — і його обличчя завмерло. Вона пройшла повз, не дивлячись, сіла за далекий столик. Спина рівна, руки спокійно лежать на колінах.
— Перепрошую, це місце вільне?
Чоловік років сорока п’яти, сірий костюм, розумні очі.
— Вільне.
— Олег. Партнер Вадима з іншого бізнесу. Пекарні. А ви, якщо не секрет?
— Надія. Дружина завідувача складом.
Він уважно подивився на неї, потім на прикраси.
— Авантюрин? Це ручна робота, я бачу. У мене мама колекціонувала каміння. Таке рідко трапляється.
— Я сама робила.
— Серйозно? — Олег нахилився ближче, розглядаючи плетіння. — Це рівень. Ви продаєте?
— Ні. Я… домогосподарка.
— Дивно. З такими руками зазвичай не сидять удома.
Увесь вечір він був поруч. Вони говорили про каміння, про творчість, про те, як люди гублять себе в побуті. Олег запрошував танцювати, приносив ігристе, сміявся. Надія помічала, як Денис дивиться зі свого столу. Його обличчя темнішало з кожною хвилиною.
Коли вона виходила, Олег провів її до машини.
— Надіє, якщо вирішите повернутися до прикрас — телефонуйте, — він простягнув візитівку. — У мене є знайомі, яким це потрібно. По-справжньому потрібно.
Вона взяла картку й кивнула.
Удома Денис не витримав і п’яти хвилин.
— Ти там що взагалі влаштувала? Увесь вечір з цим Олегом! Усі дивилися, розумієш? Усі бачили, як моя дружина вішається на чужого мужика!
— Я не вішалася. Я розмовляла.
— Розмовляла! Ти танцювала з ним тричі! Тричі! Вадим спитав, що відбувається. Мені було соромно!
— Тобі завжди соромно, — Надія зняла туфлі, поставила біля порога. — Соромно мене везти, соромно, коли на мене дивляться. Тобі взагалі щось не соромно?
— Замовкни. Думаєш, одягла ганчірку й стала кимось? Ти ніхто. Домогосподарка. Сидиш у мене на шиї, витрачаєш мої гроші, а тепер ще й королеву з себе будуєш.
Раніше вона б заплакала. Пішла б у спальню, лягла обличчям до стіни. Але щось усередині зламалося. Або, навпаки, стало на місце.
— Слабкі чоловіки бояться сильних дружин, — сказала вона тихо, майже спокійно. — Ти закомплексований, Денис. Ти боїшся, що я побачу, який ти дрібний.
— Забирайся звідси.
— Я подаю на розлучення.
Він мовчав. Дивився на неї, і в його очах уперше був не гнів, а розгубленість.
— Куди ти підеш з двома дітьми? На свої бусики не проживеш.
— Проживу.
Вранці вона дістала візитівку й набрала номер.
Олег не квапив. Вони зустрічалися в кав’ярнях, обговорювали справи. Він розповідав про знайому, яка тримає галерею авторських речей. Про те, що ручна робота зараз цінується, що людям набрид штамп.
— Ви талановиті, Надіє. Це рідкість — коли талант і смак разом.
Вона почала працювати ночами. Авантюрин, яшма, сердолік. Кольє, браслети, сережки. Олег забирав готові вироби, відвозив у галерею. За тиждень телефонував — усе розкупили. Замовлень ставало більше.
— Денис не знає?
— Він зі мною взагалі не розмовляє.
— А розлучення?
— Знайшла адвоката. Починаємо оформлення.
Олег допомагав. Без пафосу й героїзму. Просто дав контакти, допоміг знайти орендоване житло. Коли Надія складала валізи, Денис стояв у дверях і сміявся.
— Повернешся за тиждень. Повзтимеш назад.
Вона закрила валізу й вийшла, нічого не відповівши.
Пів року. Двокімнатна квартира на околиці, діти, робота. Замовлення йшли потоком. Галерея запропонувала виставку. Надія завела сторінку в соцмережах, викладала фото. Підписників більшало.
Олег приїжджав, привозив дітям книжки, телефонував. Не тиснув, не ліз у душу. Просто був поруч.
— Мамо, він тобі подобається? — якось запитала Світлана.
— Подобається.
— І нам подобається. Він не кричить.
За рік Олег зробив пропозицію. Без коліна й без троянд. Просто за вечерею сказав:
— Я хочу, щоб ви були зі мною. Усі троє.
Надія була готова.
Минуло два роки.
Денис ішов торговельним центром. Після звільнення влаштувався вантажником — Вадим дізнався про його ставлення до дружини від когось із колег і виставив його через три місяці. Орендована кімната, борги, самотність.
Він побачив їх біля ювелірного магазину.
Надія у світлому пальті, волосся акуратно вкладене, на шиї — той самий авантюрин. Олег тримав її за руку. Кирило й Світлана сміялися, щось жваво розповідали.
Денис зупинився біля вітрини. Дивився, як вони сідають у машину. Як Олег відчиняє двері Надії. Як вона усміхається.
Потім глянув на своє відображення у склі. Потерта куртка, сіре обличчя, порожні очі.
Він втратив королеву. А вона навчилася жити без нього.
І це було його найстрашніше покарання — зрозуміти надто пізно, що саме він мав.
