Чоловік радів у залі суду, відбираючи дім у вагітної дружини. Та останнє слово виявилося не за ним…
Адвокат Андрія закрив теку й обернувся до нього з задоволеною усмішкою. Андрій кивнув, а потім глянув на Анну й криво посміхнувся — коротко, зневажливо.
Вона знала цей погляд. Він означав: я виграв, ти програла, ось і все.
Суддя перегортала документи.
Анна сиділа на жорсткому стільці, живіт тягнуло — восьмий місяць. Дитина штовхалася зсередини, ніби питала: мамо, що відбувається?
— Відповідачко, у вас є заперечення щодо поданих довідок? — запитала суддя.
Анна підвела очі. Перед нею лежали роздруківки банківських операцій. Підпис унизу — її. Але цих паперів вона бачила вперше.
— Це підробка, — тихо сказала вона.
Адвокат Андрія зітхнув, мов учитель, утомлений від нерозумного учня.
— Ваша честь, відповідачка заперечує очевидне. Підпис завірений банком. Рахунки реальні. Кошти знімалися регулярно — протягом року.
Андрій відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях.
Задоволений і спокійний, як переможець.
Анна дивилася на нього й не впізнавала. Невже це той самий чоловік, який рік тому плакав, коли вона показала йому тест із двома смужками? Який ночами гладив її живіт і шепотів: аби тільки все було добре?
— Скажіть, Андрію Петровичу, — звернулася до нього суддя, — ви наполягаєте, що дім має залишитися за вами?
— Так, — чітко відповів він. — Я його будував. Я вкладав гроші. Вона лише те й робила, що витрачала.
Анна стиснула пальці. Хотіла закричати: я працювала шість днів на тиждень, готувала на твоїй проклятій кухні по дванадцять годин, поки ти відкривав свої склади! Але голос їй зрадив.
Суддя відклала папери.
— Судове засідання переносять на три дні. Відповідачко, якщо вам є що надати суду — готуйтеся.
Коли Анна вийшла з будівлі суду, Андрій наздогнав її біля сходів.
— Ключі від будинку віддай, — сказав він рівним голосом.
Вона обернулася.
— Що?
— Ключі. Дім тепер мій. Через три дні суд просто поставить печатку, але ти вже програла.
Він простягнув руку й чекав.
Анна стояла, тримаючись за перила. Унизу гули машини. Люди проходили повз, ніби не помічаючи нічого.
— Як ти можеш… — тихо спитала вона, без крику. — Як ти можеш виганяти вагітну дружину на вулицю?
Андрій прибрав руку.
— Ти мені не дружина. Я одружився, бо думав, що ти інша. А ти — така сама, як усі.
Він розвернувся й пішов.
Анна постояла ще хвилину, потім повільно спустилася сходами й попрямувала до зупинки.
Сестра відчинила двері, побачила її обличчя й мовчки обійняла.
— Він виграв?
— Майже.
Анна пройшла на кухню й сіла за стіл. Сестра поставила перед нею склянку води.
— Анно, він сам би до такого не додумався. В нього хтось є. Хтось підштовхує.
— Яка різниця? Він погодився.
Сестра сіла навпроти.
— Різниця є. Якщо за цим хтось стоїть — значить, можна знайти ниточку. І потягнути.
Анна похитала головою.
— Я не детектив. У мене немає грошей на юристів. У мене нічого немає.
— Зате в тебе є три дні.
Наступного ранку Анна поїхала на головний склад Андрія. Той самий, який вони відкривали разом п’ять років тому. Вона пам’ятала кожного працівника, пам’ятала, як возила пироги на свята.
Біля входу її зупинив охоронець.
— Анно Сергіївно? Вам не можна. Андрій Петрович заборонив.
— Мені треба поговорити із Семеном Івановичем.
Охоронець вагався.
— Він на обіді. У підсобці.
— Я зачекаю.
Охоронець кивнув і відійшов. Анна пройшла у двір, сіла на лавку біля адміністративного корпусу. Живіт тягнув, ноги набрякли. Та вона сиділа й чекала.
Семен Іванович вийшов хвилин за двадцять. Старий у вицвілій робі, з термосом у руці. Побачив її — завмер.
— Анно Сергіївно? Що ви тут робите?
Вона підвелася.
— Мені потрібна допомога.
Він глянув на її живіт, потім на обличчя й кивнув.
— Ходімо.
Вони зайшли в його комірчину біля ангара. Там пахло машинною оливою й старим папером. Семен Іванович посадив її на єдиний стілець, а сам сперся на стіл.
— Слухаю.
Анна розповіла все: про суд, про довідки, про те, як Андрій став іншим після поїздки в область. Семен Іванович слухав мовчки, не перебиваючи. Потім тяжко зітхнув.
— Савва, — сказав він коротко.
— Хто?
— Савва Аркадійович. Перекупник з області. Стара гадюка. Ще з батьком Андрія ворогував. Той його свого часу не пустив на склади, відмовився працювати по липових накладних. Савва чекав. А як Андрій приїхав до нього за “партнерством” — зачепив і зламав.
— Як саме?
Семен Іванович відкрив шухляду стола, дістав потріпаний зошит у клейонці.
— Я облік веду від руки. Завжди так робив. Комп’ютер зламається, файли зітруть — а зошит лишається. Дивіться.
Він розгорнув сторінку, списану дрібним почерком.
— Ось поставки за останній рік. Бачите? Товар заходить по одній ціні, а в паперах проходить інша. Різницю забирає Савва. Андрія змусили на це піти: або погоджується, або його топлять.
— Але навіщо йому виганяти мене з дому?
Старий перегорнув кілька сторінок і показав пальцем униз.
— Ось приписка. Савва вимагав, щоб Андрій розлучився й переписав будинок на нього. У заставу. Нібито “гарантія”, що не втече. А Андрію сказав: якщо дружина дізнається про схему — здасть. Тому краще прибрати вас наперед.
Анна мовчала. У голові все складалося: холодність Андрія, його слова про “помилку”, підроблені папери. Він не просто зрадив — він зламався.
— У вас є докази?
Семен Іванович кивнув.
— Є. Я копію договору дістав із Саввиного кабінету. Там підпис Андрія. І всі умови прописані.
Він витяг із тієї ж шухляди складений аркуш. Анна розгорнула, читала — і відчувала, як усередині холоне.
«…Зобов’язуюсь звільнити житлову площу від дружини до завершення судового розгляду. У разі невиконання — борг зростає удвічі».
Внизу стояв підпис Андрія — чіткий, знайомий.
— Він справді це підписав…
— Підписав. Злякався. Савва вміє тиснути. Розповідає, як інших ламав, як сім’ї руйнував. Андрій повівся.
Анна склала аркуш.
— Ви підете до суду? Покажете це?
Семен Іванович довго дивився на неї. Потім кивнув.
— Піду. Батько Андрія був чесною людиною. Колись мене від звільнення врятував, хоча міг і не встрявати. Я йому винен. Не синові його — пам’яті.
Останнє засідання почалося о десятій ранку. Анна сиділа на тому ж місці. Андрій — навпроти, поруч із адвокатом. Він був спокійний. Розслаблений. Перемога, здавалося, вже лежала в кишені.
Суддя почала зачитувати рішення — голос рівний, сухий, юридичний. Анна слухала наполовину. Чекала.
— Чи має відповідачка доповнення перед винесенням рішення? — майже формально запитала суддя.
Анна підвелася.
— Так. У мене є свідок і документи.
Адвокат Андрія різко підняв голову. Андрій насупився.
Двері відчинилися. Увійшов Семен Іванович із папкою під пахвою. Повільно підійшов до столу й поклав її перед суддею.
Андрій зблід. Миттєво. Ніби його вдарили.
— Ваша честь, — почав старий, — я працюю на складі тридцять років. Увесь облік веду від руки. У цих зошитах зафіксовані махінації, у які втягнули Андрія Петровича.
Він відкрив папку, дістав аркуші.
— Ось договір, який він підписав із Саввою Аркадійовичем. Тут прямо вказано: розлучитися й віддати будинок у заставу. А ось накладні — з липовими сумами.
Суддя взяла папери й почала читати. Адвокат підскочив.
— Ваша честь, це незаконно отримані документи!
— Я працюю на складі, — спокійно відповів Семен Іванович. — У мене доступ до приміщень. Я нічого не крав. Лише зробив копії.
Суддя підняла очі на Андрія.
— Андрію Петровичу, ви підтверджуєте справжність цього підпису?
Він мовчав. Пальці стискали край столу. Обличчя біле, губи стиснуті.
— Відповідайте, — повторила суддя суворіше.
Андрій повільно кивнув.
— Так. Це мій підпис.
У залі стало так тихо, що було чутно, як за вікном гуде машина.
— Чому ви це зробили? — запитала суддя.
Андрій підняв очі. Подивився на Семена Івановича. Потім — на Анну.
— Бо боявся втратити все. Савва сказав, що знищить мене, якщо не погоджуся. Забере бізнес, який залишив батько. Я… я не витримав.
Він замовк. А потім додав тихіше:
— Думав, потім якось виправлю. Але не зміг.
Анна дивилася на нього. Ця людина намагалася виставити її за двері — вагітну — заради того, щоб прикрити себе. А тепер сиділа й виправдовувалася.
Суддя відклала папери.
— Суд постановляє: будинок і частка в підприємстві залишаються за Анною Сергіївною. Андрій Петрович втрачає право на спільно нажите майно у зв’язку з шахрайськими діями. Матеріали щодо Савви Аркадійовича передати до прокуратури.
Вона вдарила молотком.
Андрій сидів нерухомо. Адвокат збирав аркуші до теки. Семен Іванович мовчки кивнув Анні й вийшов із зали.
Анна підвелася. Ноги тремтіли, але вона трималася. Пройшла повз Андрія до виходу. Він підняв голову й спробував упіймати її погляд.
— Анно…
Вона не зупинилася.
За тиждень прокуратура відкрила справу проти Савви. З’ясувалося, що підставних накладних у нього було більше десятка схем. Постраждав не лише Андрій — ще четверо підприємців. Усі боялися говорити, доки Семен Іванович не приніс свої зошити.
Савві дали вісім років. Усе майно конфіскували. Дружина подала на розлучення через два дні після вироку.
Андрій подзвонив Анні тієї ж ночі. Голос зірваний, ніби він не спав тиждень.
— Ти чула?
— Чула.
— Я вільний. Від нього. Від боргів. Від усього.
Анна мовчала. За вікном ішов дощ.
— Я можу… я можу приїхати? Поговорити?
— Ні, — відповіла вона просто. — Не можеш.
— Анно, я все виправлю. Я зрозумів, що накоїв. Дай мені шанс.
Вона заплющила очі.
— Ти не зрозумів, Андрію. Ти просто злякався наслідків. Це не одне й те саме.
Він замовк. А за мить поклав слухавку.
Анна народила наприкінці жовтня. Хлопчик — міцний, голосистий, з сильними легенями. Сестра забрала її з пологового й привезла додому. В той самий будинок, який вона ледь не втратила.
Анна стояла на ґанку, тримаючи сина на руках. Осінь розфарбувала подвір’я у мідні та жовті барви. Листя опадало на доріжку, яку вони з Андрієм викладали три роки тому.
Вона занесла малюка в дім, поклала в ліжечко. Він тихо сопів, стискаючи крихітні кулачки.
Анна сіла поруч і дивилася на нього. Думала про те, що цей хлопчик ніколи не дізнається, як його батько намагався виставити їх на вулицю. Не дізнається, що за нього торгувалися, мов за річ.
Зате він знатиме інше — його мама не здалася.
Андрій приїхав за місяць. Без дзвінка. Просто постукав у двері пізнього вечора.
Анна відчинила, тримаючи сина на руках.
Андрій стояв на порозі з пакетом дитячих речей. Обличчя схудле, очі почервонілі.
— Я хотів… хотів побачити його.
Анна дивилася мовчки.
— Можна? — запитав він уже тихіше.
Вона відступила. Він зайшов, зняв взуття. Обережно підійшов і зазирнув у личко сина.
— Схожий на тебе, — прохрипів він.
— Так.
Він простягнув руку, але не торкнувся. Тримав її в повітрі, ніби боявся зламати щось крихке.
— Анно, я… можна мені хоча б інколи приходити? Допомагати? Я розумію, що не маю права, але…
Вона похитала головою.
— Ні.
— Чому?
— Бо ти зробив вибір. У ту мить, коли ставив підпис, ти обрав не нас.
Андрій опустив руку.
— Я був слабким. Я злякався.
— Я знаю. Але це не виправдання. Це лише пояснення. А це різні речі.
Він стояв, дивлячись у підлогу.
— Я все втратив.
Анна легенько заколисала сина. Той позіхнув і притулився до її плеча.
— Ні. Ти не втратив. Ти віддав. Сам. Ніхто не змушував тебе підписувати. Ніхто не змушував брехати в суді. Це був твій вибір.
Андрій підвів голову. В очах блищали сльози.
— Я не хотів…
— Хотів. Просто сподівався, що тебе не впіймають.
Він мовчав. Потім повільно кивнув.
— Так. Мабуть, так.
Анна підійшла до дверей і відчинила їх.
— Йди, Андрію.
Він узяв пакет із речами, який так і не передав, і повільно вийшов на ґанок.
— Якщо щось знадобиться… гроші, допомога… скажи.
— Не знадобиться.
Він кивнув і попрямував до машини. Сів за кермо, але не заводив двигун. Сидів кілька хвилин, дивлячись крізь лобове скло. Потім поїхав.
Анна зачинила двері й сперлася на них спиною. Син сопів у неї на руках — теплий, живий, справжній.
Вона пройшла на кухню, сіла за стіл. За вікном уже стемніло. В домі світився лише один світильник над столом — той самий, який Андрій привіз з області два роки тому.
Анна довго дивилася на нього. Потім підвелася, вимкнула й увімкнула інший. Старий, бабусин.
Світло стало м’якшим.
Минуло ще два місяці. Андрій більше не приїздив. Не телефонував. Анна чула від знайомих, що він продав свою частку бізнесу й поїхав з міста. Куди — ніхто не знав.
Вона не питала.
Одного морозного вечора, коли син спав, Анна вийшла у двір. Сніг рипів під ногами. Вона підійшла до хвіртки — тієї самої, яку вони колись обирали разом у будівельному магазині.
Петлі заіржавіли. Хвіртка скрипіла.
Анна штовхнула її — звук різонув по вухах.
Вона повернулася в дім, дістала інструменти з комори. Вийшла назад і змастила петлі мастилом. Хвіртка стихла.
Анна стояла біля воріт, витираючи руки ганчіркою, й дивилася на дорогу.
Потім розвернулася, зайшла в дім, замкнула двері на ключ і сіла біля ліжечка сина. Дивилася, як він спить.
І зрозуміла: вона впоралася. Сама. Без того, хто мав бути поруч. Але все одно впоралася.
Будинок залишився. Син — поруч. А життя триває далі.
