Листопадовий вечір навалився на місто важкою вологою ковдрою. Віктор Петрович вийшов із турнікетів бізнес-центру й одразу відчув, як сирість пролазить під кашемірове пальто. Пальто коштувало непристойно дорого, але від пронизливого вітру з Неви не рятувало зовсім.
Шістдесят два. Три розлучення. Холдинг, що будує половину міста. І жодної людини, якій можна просто зателефонувати без приводу, не у справі.
У кишені тремтів телефон — чергове повідомлення від Інги, його теперішньої пасії. Напевно, знову скинула фото якогось кольє або влаштувала істерику, чому він затримався. Віктор скривився. Додому їхати не хотілося. Там на нього чекали порцелянові усмішки, вечеря від шеф-кухаря й крижана байдужість у очах молодої дружини, щойно розмова заходила не про гроші.
Біля бордюра, м’яко уркочучи двигуном, стояв чорний позашляховик. На відполірованому боці тремтіли відбитки ліхтарів.
Водій Артем, молодий хлопець із чіпким поглядом, відчинив задні дверцята. Поруч переминався з ноги на ногу Гліб — новий начальник охорони. Кремезний, із бичачою шиєю. Попередній безпекар пішов на пенсію місяць тому, і Віктор досі відчував себе з ним не так упевнено.
— Салон прогрітий, Вікторе Петровичу, — Артем удав відданість. — Затори вже розсмоктуються, долетимо з вітерцем.
Віктор кивнув. Тепло салону манило. Він узявся за ручку, поставив ногу на підніжку.
— Не сідайте!
Крик був тихий, задушений, але в ньому дзвеніла така паніка, що Віктор завмер.
З-за колони вискочила дівчинка. Маленька, в куртці не за розміром, з-під рукавів якої стирчали тонкі зап’ястки. На ногах — гумові чоботи. Це була Поліна, донька вечірньої прибиральниці Лєни. Мати мила підлогу в холі, а дівчинка зазвичай сиділа в куточку на диванчику з підручниками.
Гліб зреагував миттєво. Крокнув і перегородив прохід, мов шафа.
— Ану геть звідси! — гаркнув він. — Не бачиш, люди зайняті?
— Дядьку Вітю! — Поліна спробувала обійти охоронця, але той грубо штовхнув її в плече. Дівчинка ковзнула на мокрій плитці, однак устояла.
Віктор насупився. Йому не подобалося, коли при ньому ображали слабших. Це нагадувало дев’яності, які він волів би викреслити з пам’яті.
— Глібе, відійди, — спокійно сказав він.
— Вікторе Петровичу, та це місцева жебрачка, зараз почне клянчити… — почав Артем.
— Я сказав — відійди.
Гліб неохоче відступив. Поліна одразу підскочила до Віктора й вчепилася в рукав його пальта. Її трусило. Зуби стукотіли, але не від холоду. Вона дивилася на водія й охоронця так, як дивляться на вовків у лісі.
— Вони… вони про вас говорили, — прошепотіла вона, зиркаючи на відчинені дверцята авто. — Я чула. Я сиділа за горщиком із фікусом і слова вчила. А вони прийшли курити…
Артем закотив очі.
— Ну цирк. Петровичу, поїхали, Інга Сергіївна вже зачекалася. Мала просто уваги хоче.
Віктор подивився на дівчинку зверху вниз. У її очах не було дитячої хитрості. Там був дорослий страх.
— Що вони казали, Поліно?
Дівчинка набрала повні груди повітря.
— Вони думали, що я не розумію. Вони англійською говорили. Але я вчу! Я на маминому телефоні вчу, в додатку, кожного дня!
— І що ти зрозуміла? — голос Віктора став холоднішим.
Поліна ковтнула й, дивлячись прямо в обличчя мільйонерові, чітко, старанно, ніби повторювала завчену фразу, промовила:
— Оцей, — вона показала пальцем на Гліба, — сказав: «Гальма відмовлять на мосту». А Артем відповів: «Good. Just an accident».
Повисла тиша. Було чути лише, як вітер свистить у дротах.
Слова про міст ударили Віктора під дих. На дорозі до його заміського будинку був лише один міст — через глибокий яр. Вузький, із крутим поворотом. Якщо там відмовлять гальма… шансів нуль. Машина злетить униз, на каміння.
Артем зблід. Обличчя, завжди нахабно-самовпевнене, раптом стало схожим на маску із сирого тіста.
— Вигадує! — пискляво зірвався він, і голос зрадницьки тремтів. — Петровичу, ти що, повіриш доньці прибиральниці? Звідки їй такі слова знати? Brakes? Та вона й українською ледве…
— А ти, бачу, одразу зрозумів, про які слова йдеться, — Віктор повільно повернувся до нього. — Я ж не перекладав.
Гліб, відчувши, що пахне поганим, сунув руку за пазуху.
— Руки! — рикнув Віктор так, що жінка, яка проходила повз, здригнулася. — Навіть не думай. Тут усюди камери. Охорона будівлі вже дивиться на нас.
Він блефував. Камери були, але чи дивиться хтось саме зараз — невідомо. Та Гліб завмер. Він був найманцем, а не самогубцем. Сідати на довічне через невдалий замах у його плани не входило.
— Відкрий капот, Артеме, — наказав Віктор.
— Вікторе Петровичу, там брудно… — заметушився водій.
— Відкривай.
Артем тремтячими пальцями смикнув важіль. Віктор підійшов до авто й посвітив ліхтариком телефону. Йому не треба було бути механіком, щоб побачити під головним гальмівним циліндром калюжку маслянистої рідини. Шланг був надрізаний. Акуратно, так, щоб луснути при різкому натисканні.
Віктор випростався. Усередині стало порожньо й крижано. Страху не було. Було лише усвідомлення: його замовили. І зробили це свої.
— Хто? — тихо спитав він, дивлячись Артемові прямо в очі.
Водій упав на коліна просто в мокру багнюку.
— Інга… Дружина ваша! — затороторив він, захлинаючись словами. — Вона сказала, ви надумали розлучатися, контракт міняти… Їй нічого б не дісталося! А так — вдова, спадок… Вона заплатила! Обіцяла мені квартиру й Глібу!
Віктор відвернувся з огидою. Все було банально до нудоти. Гроші. Квартири. Порожнеча.
За п’ять хвилин підбігла охорона бізнес-центру — адміністратор помітив дивну сцену й викликав підкріплення. Гліба й Артема скрутили. Десь неподалік уже вили поліцейські сирени.
З дверей вибігла Лєна. Вона була без пальта, лише в робочій формі, руки червоні від води. Побачивши доньку серед чоловіків і поліції, вона злякалася.
— Полю! — жінка кинулася до дівчинки, прикрила її собою. — Вибачте! Вікторе Петровичу, заради Бога, вибачте! Вона не зі зла, вона ще маленька… Не пишіть заяву, я все відпрацюю!
Вона думала, що Поліна щось украла або пошкодила машину. Звичка бути винною в’їлася в неї роками бідності.
Віктор дивився на них: на тремтячі плечі Лєни, на серйозний, не моргаючий погляд Поліни. Ця дитина щойно врятувала йому життя. Не за гроші. Не за квартири. Просто тому, що так було правильно.
— Лєно, встань, — сказав він. Голос сів.
— Не виганяйте нас… Нам нікуди… — схлипувала прибиральниця.
— Лєно! — гаркнув Віктор, щоб привести її до тями. Жінка завмерла. — Ніхто вас не жене. Твоя донька… вона мені життя врятувала.
Лєна недовірливо підняла очі.
Віктор присів перед Поліною навпочіпки. Йому було байдуже до дорогих штанів.
— Дякую тобі, Поліно, — серйозно сказав він. — Ти дуже смілива. І англійська в тебе хороша.
Дівчинка ледь усміхнулася куточками губ.
— You are welcome, — тихо відповіла вона.
Віктор підвівся, дістав телефон і набрав начальника служби безпеки холдингу.
— Сергію? Надсилай групу. І юристів. Термінове розлучення, блокування рахунків Інги, зміна паролів і замків. Так, зараз. І пришли мені машину. Нормальну машину з перевіреною людиною.
Він сховав телефон і повернувся до Лєни.
— Збирайся. І доньку одягни тепліше.
— Куди? — злякалася жінка.
— До мене. У заміському будинку місця багато. Мені потрібна керуюча, якій я можу довіряти. Будеш вести господарство. Зарплата… — він назвав суму, від якої в Лєни округлилися очі. — А Поліна піде в гімназію. Там добре навчають мов. Я оплачу.
— Вікторе Петровичу, ми не можемо… Це ж…
— Це менше, ніж коштує моє життя, Лєно. Не сперечайся.
За пів години, вже в іншій машині поруч із Віктором, Поліна заснула, притиснувшись до теплої оббивки сидіння. Лєна сиділа поряд, і досі не могла повірити, стискаючи в руках стареньку сумку.
Віктор дивився у вікно на вечірнє місто. Він їхав додому, де його більше не чекала красива, але порожня лялька. Де тепер лунатиме дитячий сміх і пахнутиме справжньою їжею, а не ресторанними витребеньками.
Він знав: попереду суди, скандали в пресі й поділ майна. Але вперше за багато років йому було спокійно. Бо поруч тихо сопіла маленька дівчинка, яка нагадала йому: навіть у світі, де продається майже все, існують речі, що не мають ціни.
