Вібрація від важкої техніки передавалася крізь підошви чобіт, змушуючи дзеленчати шибки в старій теплиці. Гуркіт бетономішалки, що змішувався з натужним ревом дизельного генератора, четверту добу поспіль розривав дачну ідилію, перетворюючи затишний провулок на подобу індустріальної зони.
Цей звук — монотонний, перемелюючий і безжальний — здавалося, подрібнював не лише гранітний щебінь із цементом марки м-500, а й залишки терпіння Ніни Іванівни.
Вона стояла біля свого похиленого від часу штахетника, міцно стискаючи в руці старий, але ідеально нагострений секатор. Леза інструмента тьмяно поблискували в променях призахідного сонця, ніби передвіщаючи неминучу битву. Перед літньою жінкою розгорталася картина масштабного, дорогого й, з погляду гідрології, абсолютно злочинного вандалізму, який тут називали «благоустроєм».
Робітники в яскравих помаранчевих жилетах, схожі на метушливих жуків, заливали фундамент. Це була не просто стрічкова основа для легкого паркану, а справжня монолітна стіна, що йшла вглиб землі на півтора метра. Сусід зводив не огорожу від зайвих очей, він будував непорушну дамбу, що перерізала природні артерії ґрунту.
Ділянка за межею тепер нагадувала місячний краєвид або будівельний полігон. Артур, новий власник, який придбав цю землю лише місяць тому, стояв серед хаосу в осліпливо білій футболці та дизайнерських джинсах, зовсім недоречних серед глини й арматури. Йому було близько тридцяти п’яти, і він належав до тієї категорії людей, які щиро вважають, що навколишній світ — це застаріле програмне забезпечення, яке можна перепрошити під власні потреби одним натисканням кнопки.
Ніна Іванівна рішуче ступила вперед, приминаючи розрослий спориш. Старі гумові чоботи з характерним чваканням увійшли в мокру глину межі, позначаючи її присутність.
— Артуре! — її голос, звиклий перекрикувати шум річкових перекатів в експедиціях, пролунав твердо й владно, як у професора, що спіймав студента на списуванні. — Негайно зупиніть заливку! Ви робите помилку, яку потім неможливо буде виправити без важкої техніки. Ви перекриваєте природний водотік усієї вулиці.
Молодий чоловік повільно обернувся, не випускаючи з рук планшет останньої моделі. На його доглянутому обличчі промайнула поблажлива, трохи втомлена посмішка — саме так успішні племінники всміхаються бідним родичам, які намагаються їх повчати.
Він неквапом підійшов до паркану, усім виглядом демонструючи, що робить велике одолження, відволікаючись від важливих справ.
— Ніно Іванівно, та яке «перекриваєте»? Добрий вечір, до речі. Знову ви зі своїми струмками й підземними річками? — він показово зітхнув, закочуючи очі до неба. — Я ж вам цілу годину пояснював минулого тижня. У мене тут працює найкраща бригада в області, а курує проєкт ландшафтний архітектор, що стажувався в Мілані. Це сучасна концепція, називається «Драй Гарден». Сухий сад, розумієте? Мінімум вологи, максимум каменю та злаків.
— Ваш модний «сухий сад» розташований у нижній точці заплави, у природному водозбірнику, — відрізала вона, повністю ігноруючи його зверхній тон.
— Оця непоказна канава, яку ваші робітники зараз із таким завзяттям засипають будівельним сміттям і щебенем, — єдиний шлях для відтоку води з трьох верхніх вулиць під час весняного паводка чи сильних злив. Забетонуєте — отримаєте персональне болото, та ще й за власні гроші.
Артур розсміявся — сміх його був неприємним, сухим, схожим на тріск сухої гілки під ногою. У його світі не існувало проблем, які не можна вирішити інженерією або бюджетом.
— Болото тут було за радянської влади, Ніно Іванівно, коли будували як попало. Зараз двадцять перше століття, технології крокують у космос. Ми уклали дренажні мати, постелили геотекстиль, зверху ляже рулонний газон преміум-класу. Він вбирає вологу як професійна губка. А ваша канава, вибачте за прямоту, псувала мені весь вигляд із панорамного вікна у вітальні. Я хочу бачити рівний європейський горизонт, а не зарослу кропивою яму з комарами.
Він підійшов упритул до рабиці, що поки ще розділяла їхні світи. Від нього тягнувся запах дорогого парфуму з нотами сандалу, який дивно змішувався з цементним пилом. Артур знизив голос, додаючи в нього довірливі, але жорсткі нотки.
— І давайте будемо чесними, сусідко. Я взяв пів метра вашої так званої «нічийної» землі, просто щоб вирівняти лінію паркану. Геометрія вимагає жертв. Ви ж насправді через це скандалите? Хочете вибити компенсацію? Не варто витрачати нерви.
Він зробив паузу, подивився їй просто у вічі й вимовив фразу, яка, на його думку, мала поставити крапку:
— У тебе немає грошей судитися, бабко! Хороші адвокати із земельних спорів зараз коштують дорожче, ніж уся твоя ділянка разом із цим ветхим будинком і трояндами.
Він не кричав. Просто констатував факт так, як його бачив. Практично, холодно, цинічно. У його координатній системі правда завжди була на боці того, у кого більше ресурсу.
Ніна Іванівна неквапно поправила окуляри на переніссі. Усередині неї не спалахнула образа, не здригнулося серце. Замість емоцій увімкнувся холодний, професійний розум, багато років тренований на оцінці ризиків при будівництві гідровузлів.
Вона дивилася на нього вже не як на нахабного сусіда, а як на грубу помилку в розрахунках, на жирну похибку в рівнянні, яку природа обов’язково приведе до спільного знаменника.
— Я не збираюся з вами судитися, Артуре, — сказала вона рівним голосом. — Я гідролог із сорокарічним стажем. Я будувала греблі, коли ви ще не народилися. Я просто попереджаю вас як спеціаліст: вода не вміє читати кадастрові плани й виписки з реєстру. Їй абсолютно байдуже до товщини вашого гаманця.
— Ось і домовилися, — кивнув він, миттєво втрачаючи до неї інтерес. — Ей, мужики! Лийте швидше, поки сонце не сіло! У нас графік!
Бетономішалка заревла з новою силою. Ніна Іванівна розвернулася й пішла до свого ганку. Сперечатися з лавиною безглуздо. До лавини треба готуватися.
Минув тиждень. Паркан встав глухою сірою стіною, відрізавши її ділянку від світу й перекривши шлях воді.
З тієї сторони тепер долинали лише звуки блискучого життя: шурхіт газону, дзвін келихів, м’який джаз. Артур святкував завершення робіт. Його ділянка виглядала як картинка з дорогого журналу.
Ніна Іванівна сиділа на старій веранді, заваленій картами. Пожовкла топографія 1980 року чітко показувала те, що Артур відмовлявся зрозуміти: ділянка — природний водозбірник. У глині майже нульова фільтрація. Вода піде тільки по руслу. А русло він перекрив сам.
Небо стало важким і свинцевим. Ластівки літали низько. Барометр упевнено повз у зону «Шторм».
Вона розмотала пожежний рукав, підключила насос, вивела кінець у далекий яр — туди, куди раніше йшла вода.
— Сергію, — сказала вона зятеві по телефону. — Якщо планував приїхати завтра, бери відро попкорну. І свої заброди.
— Навіщо? — здивувався він.
— Буде кіно. Про великих мореплавців. І, можливо, рятувальна операція.
Перші краплі впали важко, як свинцева картеч. За хвилину все зникло за суцільною стіною дощу.
Лило добу. Без перерви. Наче небо вирішило видати весь річний запас води за один вихідний.
Гуркіт дощу по даху змінився монотонним, тиснучим шумом, від якого закладало вуха і губилося відчуття часу. Але Ніна Іванівна спала спокійно, наскільки це було можливо. Вона знала: її стара дренажна система працює. Азбестові труби, укладені ще її покійним чоловіком із дотриманням усіх ухилів, справно відводили потоки води в яр, рятуючи фундамент від промокання.
Ранок зустрів село низьким, сірим небом і дивним, дзвінким мовчанням. Злива втихла, перетворившись на дрібну, настирливу мряку. Ніна Іванівна накинула брезентовий плащ, одягла чоботи та вийшла на слизьке крильце. На її ділянці було сиро, земля хлюпала під ногами, як просочена губка, але стоячих калюж не було. Рози стояли мокрі, пониклі, але живі, ніби чекали її нагляду.
Вона повільно підійшла до забору Артура — того самого бетонного, вартістю як гарна іномарка. Притулила до нього алюмінієву драбину, піднялася на три сходинки і обережно заглянула через край. І застигла, ледве стримуючи нервовий сміх, що рвався назовні.
Італії більше не було. Міланський дизайн капітулював. Перед її очима постала Венеція, причому у найгіршому її прояві, під час повені. Ділянка сусіда перетворилася на озеро. Ідеально рівне, мутне, глинисте озеро від краю до краю. Вода стояла в рівень із високою терасою дому, загрозливо плюскаючи біля панорамних вікон.
Але найстрашніше і водночас абсурдне було не це. Гордість Артура — його дорогоцінний рулонний газон, що не встиг прижитися корінням у щільній глині, сплив. Великі зелені пласти трави дрейфували по ділянці, немов відокремлені крижини під час весняної повені, зіткалися один з одним. На одному з таких «островів» сидів мокрий, неймовірно нещасний керамічний гном.
Посеред двору, занурений до ручок дверей у каламутну коричневу рідину, стояв низький спортивний автомобіль. Його хижі, агресивні фари тепер сумно й безпорадно дивилися з-під води, немов очі утопаючої тварини.
Вхідні двері дому різко розчинилися. На поріг вискочив Артур. У шортах і гумових шльопанцях на босу ногу, з якимось дивним приладом у руках. Він зробив крок уперед і одразу з бризками провалився в крижану воду по коліно.
— Твою мать! — його крик, повний відчаю та злості, рознісся над затишним селом, лякаючи мокрих ворон на дротах.
Він метався по терасі, хапаючись за голову, натискаючи кнопки на пульті керування дренажним насосом, але техніка мовчала. Мабуть, автоматику затопило або замкнуло. Потім він у безсиллі кинув пульт у воду, схопив звичайне пластикове відро і почав люто черпати воду, виливаючи її… назад у те ж озеро, не розуміючи абсурдності власних дій.
— Артур! — голосно покликала зверху Ніна Іванівна, намагаючись перекричати його істерику.
Він здригнувся всім тілом і різко підняв голову. Вид у нього був жалюгідний. Мокрий, розтріпаний, із безумними очима людини, чиїй світ розвалився за одну ніч. Весь його лоск і надменність злетіли, як пилок під ураганом.
— Звідки?! — закричав він, не соромлячись у виразах. — Звідки стільки води?! Чому вона не йде?! Я заплатив за дренаж двісті тисяч! Там у мене німецькі насоси!
— Бетон воду не пропускає, Артурчику, — спокійно, як на лекції, пояснила Ніна Іванівна, спершись ліктями на верхній край паркану. — Ви своїми руками створили ідеальний басейн. Герметичний. Дно — водонепроникний суглинок, стіни — ваш монолітний паркан. Фізика, сьомий клас середньої школи. Закон сполучених посудин, який ви намагалися відмінити.
— Зробіть щось! — завив він, закладаючи руки. — У мене паркет із натурального дуба! У мене машина потонула! Насос згорів, електрика в щитку відключена, все обесточено!
— Ви ж самі мені казали: «У тебе немає грошей судитися», — нагадала вона без злорадства. — А у вас, схоже, немає елементарних знань, щоб вижити на цій землі.
— Ніна Іванівна! — у його голосі з’явилися справжні сльози страху. — Я був ідіотом! Кретином! Допоможіть! У мене в підвалі серверна, там обладнання на мільйони, якщо вода потрапить туди — мені кінець!
Ніна Іванівна дивилася на плаваючий газон, на затоплену машину, на метушливого хлопця. Вона могла б просто піти, заварити чай із м’ятою й насолоджуватися заслуженою помстою, спостерігаючи крах надменного сусіда. Це було б справедливо за всіма людськими законами. Але вона була гідрологом. І вона була українкою, яка не може дивитися, як гине добро, навіть чуже. А ще їй було шкода землю, яка задихалася під цією мертвою водою.
— Гаразд, — сказала вона жорстко, приймаючи рішення. — Досить істерик і соплів. Слухай мене уважно.
Вона спустилася зі стрем’янки, швидко зайшла в сарай і повернулася, тримаючи у руках скручений у трубку план місцевості.
— Підходь до паркану! — скомандувала вона тоном генерала на полі бою.
Артур, важко переставляючи ноги в вязькій рідині, шльопаючи по воді, наблизився. Тепер їх розділяла лише бетонна стіна.
— Ламати? — з жахом спитав він, гладячи шершавий мокрий бетон свого дорогого творіння. — Його що, весь ламати треба?
— Навіщо ламати весь? — Ніна Іванівна розгорнула карту прямо на мокрому бетоні, притискаючи кути долонями. Бумага миттєво намокла, але сині лінії старої туші були видні чітко. — Потрібна хірургічна точність. І алмазне буріння. У тебе є робітники з професійним інструментом?
— Є, вони у побутівці сплять, у них свій дизель-генератор стоїть!
— Розбуди негайно. Нехай несуть установку та коронку по армованому бетону. Діаметр — мінімум сто міліметрів. Свердлити будемо тут, — вона впевнено ткнула пальцем у точку на карті. — Тут і там, біля дальнього кута.
— Дірки? У моєму паркані? — він все ще чіплявся за залишки своєї естетики.
— Отвори, Артур. Технологічні рятувальні отвори. Рівно там, де історично проходив водотік. Вода потече до мене в яр. Я дозволяю скид на свою територію.
Артур дивився на неї широко розкритими очима, як на божество, що зійшло з небес.
— А… а ваша ділянка? Я ж вас затоплю! Я ж вам все зіпсую!
— Не затопиш. У мене система працює з восьмидесятого року, як годинник. Просто поверни мені ті пів метра землі, які ти відхопив заради краси. Там я посаджу іриси. Болітні іриси. Вони люблять воду і вип’ють усе, що не встигне піти в дренажні труби.
— Я вам увесь паркан ірисами засаджу! — видихнув Артур із гарячністю. — Навіть орхідеями з Еквадору замовлю!
Через двадцять хвилин село оголосив новий звук. Заревів потужний перфоратор, а потім завила установка алмазного буріння. Звук був пронизливий, скрипучий, як бормашина велетня, що врізається в камінь. Він перекривав навіть шум вітру.
Ніна Іванівна стояла з іншого боку паркану, у безпечній відстані, у своєму старому плащі, і регулювала напрямок криком, перекриваючи вищезгаданий візг техніки.
— Вище бери! В арматуру не попади! В горизонт йди строго!
Коли бетонна пробка нарешті піддалася і випала назовні важким сірим циліндром, з отвору вистрілила потужна мутна струя. Вона била з силою пожежного гідранта, зносячи кущі на своєму шляху. Вода, стиснута тоннами тиску на ділянці Артура, з радісним ревом виривалася на свободу.
Шум стояв неймовірний. Рев води, радісні матюки робітників, команди Артура.
Друге отвір. Третє.
Рівень води на ділянці сусіда почав падати буквально на очах. Зелені пласти відокремленого газону м’яко осідали на брудне дно. Колеса спорткара повільно визирали з води, оголюючи брудні диски.
До вечора основна вода пішла. Залишилася лише сирість, липка брудна жижа та безнадійно зіпсований ландшафт. Але фундамент дому був врятований, підвал залишився сухим.
Епілог
Наступного дня, коли робке сонце трохи підсушило землю, у хвіртку Ніни Іванівни делікатно постукали.
Вона відкрила, витираючи руки об фартух. На порозі стояв Артур. У простих, забруднених брудом джинсах, втомлений, але з новими, тихими, винними очима. У руках він тримав величезну коробку з тортом «Наполеон» і… новеньку штикову лопату з червоною стрічкою на черешку.
— Ніна Іванівна, — він ніяково переминався з ноги на ногу. — Я там… дизайнера звільнив. І прораба теж вигнав.
— Правильне управлінське рішення, — кивнула вона, пропускаючи гостя у двір. — Проходь, чайник тільки що закипів.
Вони сиділи на веранді. Артур їв домашній торт із жадібним апетитом людини, що пережила корабельну аварію й тиждень голоду.
— Я ці дірки… тобто отвори, декоративними ґратами закрию, — бурмотів він із набитим ротом. — Кованими, на замовлення. Щоб красиво було.
— Добре, — погодилася Ніна Іванівна, підливаючи йому чай. — І газон цей пластиковий прибери. Посій білу конюшину. Для нашого важкого ґрунту краще нічого нема. І коріння землю тримає, і вода йде, і ходити м’яко.
— Посію. Конюшина так конюшина. Я вже читав про неї вночі.
Він помовчав, дивлячись на ту саму карту 1980 року, що так і залишилася на столі, як німий докір сучасності.
— Ніна Іванівна, а можна вас найняти? Офіційно, за договором.
— Мене? — вона здивовано підняла брову, поправляючи окуляри. — Я на пенсії, Артуре. Я троянди вирощую й онуків чекаю.
— Ну як головного консультанта. Я там ставок хочу копати… У дальньому кутку ділянки. Японські карпи кои, лотоси, все таке. Але тепер боюся до тремтіння. Вдруг він у метро провалиться або знову мене затопить?
Ніна Іванівна уважно подивилася на нього. У очах парубка більше не було тієї надменної пустоти й відчуття всемогутності. Там був страх, здоровий скепсис і повага до реальності.
Урок був засвоєний жорстко, але ефективно. Географія рідного краю вивчена екстерном — через власний гаманець і мокрі ноги.
— Ставок — це добре, — повільно промовила вона, відрізаючи собі невеликий шматок торта. — Вода заспокоює, якщо з нею дружити, а не воювати.
Вона придвинула до себе карту, дістала гостро заточений олівець і рішуче провела лінію.
— Але спочатку, Артурчику, ми з тобою детально вивчимо румбу вітрів. Щоб твій мангал не димів мені в спальню. І перевіримо природний ухил лазерним нівеліром. Бо твої карпи — ніжні та дорогі риби, їм проточна вода потрібна, насичена киснем, а не стояча калюжа. Согласен на такі умови?
— Згоден! Абсолютно! — радісно закивав сусід, усвідомлюючи, що знайшов найкращого спеціаліста в районі, якого не купиш за жодні гроші. І цей досвід коштував йому всього трьох дірок у паркані та утопленого его.
Ніна Іванівна ледь помітно усміхнулася кутками губ. Вперше за довгий час їй було по-справжньому спокійно. Вода знайшла свій природний шлях. Сусід знайшов втрачені десь у гонитві за успіхом мозки. А вона знайшла гідне застосування своїм старим картам і знанням.
Життя налагоджувалося, входило в береги, і навіть далекий гуркіт електрички здавався тепер не дратівливим шумом, а затишним ритмом, схожим на пульс самої землі.
— І іриси, — раптом згадав Артур. — Я пам’ятаю про іриси. Завтра привезуть цілу машину, найкращі сорти.
— Жовті бери, болотні, — тихо підказала Ніна Іванівна, дивлячись на захід. — Вони найживучіші та невибагливі. Прямо як ми з тобою на цій глині.
