Звук заклинилої блискавки був противним, скрипучим, ніби хтось водив цвяхом по склу. Олег із зусиллям тягнув металевий язичок, віддихуючись і сильно червоніючи. Йому щиро заважав живіт — той самий, який він останні півроку називав «комком нервів», хоча насправді це був звичайний жир, нажитий на домашніх котлетах.
Галина стояла в дверях, притискаючи до грудей кухонний рушник. Тканина пахла смаженою цибулею та пральним порошком — пронизливий аромат її життя останніх двадцяти п’яти років.
— Не стой над душею, Галя, — пропихав чоловік, нарешті впоравшись із непокірним замком валізи. — Ти своїм виглядом мені всю енергетику псуєш перед новим життям.
Він вирівнявся, оглядаючи спальню так, ніби це був номер у дешевому привокзальному готелі, з якого немає терпіння виїхати. На ліжку громіздилися три валізи «Louis Vuitton» із фірмовими монограмами. Галина пам’ятала, як вони купували їх у Мілані п’ять років тому на спільну премію. Тоді Олег говорив: «Це наш багаж у щасливу старість, Галочка». Тепер у цю саму «щасливу старість» він пакував свої дизайнерські сорочки, колекцію запонок і навіть ортопедичну подушку з ефектом пам’яті.
— Ти забираєш подушку? — тихо запитала вона, і голос здався їй чужим, надтреснутим.
— У Христини жорсткі матраци, — кинув він, навіть не глянувши на неї. — Їй двадцять два, вона може на голому підлозі спати, їй корисно. А мені потрібен комфорт, я, Галя, чоловік у самому розквіті, ресурс треба зберігати для великих справ.
Він підійшов до ростового дзеркала, пригладив рідкі волосся на маківці. Втягнув живіт, повернувся в профіль, перевіряючи поставу.
— Ти зрозумій, нічого особистого, просто природний відбір і еволюція. Ти — це затишок, борщі, ось цей твій халат вічний, махровий… А Христина — це енергія, це фітнес, це драйв!
— Натхнення, — эхом повторила Галина, відчуваючи, як німіють пальці рук. — Ти йдеш до фітнес-тренера, бо я перестала тебе надихати?
Олег скривився, ніби раптом в нього заболів зуб.
— Я вела твою бухгалтерію з дев’яносто восьмого року, — продовжила вона рівним тоном. — Я від податкової тебе відмазувала, коли ти «натхненно» забував подавати декларації і ховав прибуток.
— Ой, ну все! Почалося в колгоспі ранок! — він картинно закотив очі. — «Я для тебе, я заради тебе…» Галя, не роби трагедію на порожньому місці.
Він зробив крок у її бік, але не щоб обійняти, а щоб майстерно проскользнути повз, до сейфа в коридорі. Галина чула, як пікають кнопки електронного замка. Знайома комбінація цифр — дата їхнього весілля. Треба ж, навіть уходячи в нове життя, не змінив.
— Гроші забираю, — пролунало його голосом діловим і сухим. — Це на розвиток бізнесу. Новий проект з Кристиною запускаємо. Екологічно чисті продукти, тема зараз наймодніша, просто вогонь.
Він повернувся в кімнату, дзвеніючи ключами від позашляховика. Їхнього спільного автомобіля, на якому Галина возила розсаду мамі та продукти з супермаркету.
— Тобі залишаю квартиру, живи і радій. Благородно з мого боку, враховуючи ціни на оренду. Комуналку сама потягнеш, ти ж жінка економна, знайдеш спосіб.
Галина усміхнулася про себе: квартира була її спадщиною від бабусі, і він прекрасно знав, що прав на неї не має. Але подавав це як царський подарунок.
— Машину теж беру, мені статус потрібен для переговорів. Христина каже, на метро їздити — себе не поважати, партнери засміють.
Галина відчула, як всередині, десь у районі сонячного сплетення, починає пекти. Не від образи, ні, а від якогось огидного здивування, ніби вона побачила таргана в хлібниці.
— А мені на чому їздити? На мітлі? — спитала вона.
Олег засміявся, але очі залишилися холодними, колючими, як крижані льодини. Він подивився на неї — на обличчя без макіяжу, на випавшу прядь сивого волосся, на старі потерті тапочки.
— Галя, ну куди тобі їздити? В «П’ятірочку» за акціями? Пішки, для здоров’я корисно, серце тренувати треба. А то засиділася, матір.
Він підхопив валізи, ривком піднімаючи їх з підлоги. Вони були важкими, вени на шиї вздулися синіми джгутами.
— Кому ти потрібна, стара кляча? — видихнув він, боком проштовхуючись у вхідні двері. — На тебе ж дивитися нудно. Смуток зелений, а не життя. Все, бувай.
Двері грюкнули. Звук був глухий, остаточний, відрізаючи минуле від теперішнього.
Галина залишилася стояти в коридорі сама. Їй в ніс вдарив різкий, приторний запах його одеколону — «Молекула», яку подарувала йому Кристина. Цей хімічний аромат перебив навіть звичний запах рідної кухні.
До ніг безшумно підійшов старий британський кіт Мурзик. Він важко зітхнув, глянувши на закриті двері, і потерся лобастою головою об ногу господині, залишаючи сіре хутро на велюрових штанях.
— Кляча, так от воно як… — прошепотіла Галина, дивлячись на своє відображення у запиленому дзеркалі передпокою.
Звідти на неї дивилася втомлена жінка з потухлими очима, у яких не було жодної іскри. Але губи були стиснуті в тонку, жорстку лінію, що обіцяла бурю.
— Іго-го, Олег Петрович, — сказала вона вголос. — Іго-го.
Перший тиждень Галина лежала обличчям до стіни, закутавшись у ковдру з головою. Вона не плакала — сліз не було, була лише суха, що дратує порожнеча всередині. Квартира здавалася величезною, гулкою і чужою.
Речі Олега зникли, але його фантомна присутність відчувалася скрізь. Пляма від ранкової кави на шпалерах, продавлене місце на дивані перед телевізором, забута запальничка на підвіконні.
На другий тиждень подзвонила свекруха.
— Галочко, ти ж мудра жінка, — заграла вона медовим голосом, від якого сводило скроні. — Олежко зараз перебеситься, у нього криза середнього віку, гормони грають. Пограє в молодого жеребця і повернеться в стійло. Ти там борщу навари, прийми блудного сина, не гордись.
Галина мовчки натиснула червону кнопку скидання і заблокувала номер. Це був перший її крок за чотирнадцять днів. Маленький, але він запустив іржавий механізм змін.
Вона пішла на кухню, ступаючи босими ногами по холодному лінолеуму. Там було брудно. Гора немитого посуду в раковині нагадувала Пізанську вежу.
Галина включила воду. Шум струменя заспокоював, змиваючи оцепеніння. Вона взялася мити тарілку, відтирати присохлий жир із завзяттям, уявляючи, що відтирає пам’ять про останні роки. Тарілка вислизнула з мильних рук і розлетілася на дрібні осколки.
Галина дивилася на ці уламки і раптом згадала.
Двадцять п’ять років тому, до того як стати «просто бухгалтером» та зручною дружиною перспективного Олега, вона була найкращим технологом на кондитерській фабриці «Зоря». У неї був червоний диплом і унікальний дар відчувати тісто кінчиками пальців.
Олег тоді сказав: «Навіщо тобі в цеху горбатитися, дихати борошном? Сиди вдома, будь хранителькою вогнища, допомагай мені з звітами». І вона сіла, обмінявши талант на затишок.
Вона залізла на антресоль, чхаючи від пилу. Там, у старій коробці з-під чобіт, лежала її заповітна записна книжка в шкіряному перепліті. Пожовклі сторінки, виписані акуратним, дрібним почерком.
Рецепти. Не з інтернету, а ті, що вона розробляла сама ночами. Пропорції, вивірені до грама, температурні режими, секретні інгредієнти. Хімія смаку, магія десерту.
Вона відкрила сторінку навмання: «Меренговий рулет з фісташкою та малиною. Без глютену. Коригування вологості для ідеальної скоринки».
Олег ненавидів солодке. «Я не козел, траву і цукор не їм, мені м’ясо давай, та жирніше», — завжди казав він, відсуваючи тарілку. І вона пекла кулеб’яки з м’ясом. Роками, десятиліттями.
Галина одягнула фартух. Не той, засалений, у якому її залишив чоловік, а новий, чистий, льняний, що лежав серед подарунків.
В будинку не було ні мигдального борошна, ні нормальних жирних вершків. Вона одяглася, взяла картку зі своєю скромною «заначкою» і рішуче пішла в магазин.
Вечором кухня наповнилася ароматами, що закручували голову. Це був не запах котлет чи смаженого масла. Це був складний, симфонічний аромат ванілі, підсмажених горіхів і свіжої малини.
Перший рулет вийшов ідеальним, ніби руки самі згадали кожен рух. Ніжна, хрустка скоринка, тягуча середина, кислинка ягід, що підкреслювала солодкість повітряного крему. Галина відрізала шматок, поклала в рот і закрила очі від насолоди.
Смак був забутим — це був смак її власного життя, яке вона поставила на довгу паузу.
Вона сфотографувала рулет на телефон. Просто так, на фоні вікна, без фільтрів і постановок. І виклала у свій порожній профіль у соцмережі з підписом: «До чаю».
Через годину в месенджер написала сусідка знизу, Валя: «Галь, це ти купила чи сама? Якщо сама — продай шматок, я вагітна, слиною давлюсь, врятуй».
Галина продала їй цілий рулет. Валя передзвонила через десять хвилин і замовила ще два — для мами та свекрухи.
Через місяць на кухні Галіни працювали дві духовки майже цілодобово. Вона не просто пекла — вона творила.
Галина згадала, що вона технолог високого класу. Вона почала розробляти лінійку складних десертів для тих, хто стежить за фігурою, але не готовий відмовлятися від солодкого. Без цукру, на натуральних підсолоджувачах, але так, щоб це не нагадувало пресований картон.
Сарафанне радіо спрацювало швидше за будь-який рекламний бюджет великої корпорації. «Ви пробували Наполеон від Галини? Там нуль калорій, а смак — як у раю!» — шепотіли матусі на дитячих майданчиках і в чатах району.
Замовлення посипалися лавиною. Спочатку домашній холодильник перестав закриватися від коробок. Потім Галина зрозуміла, що не спала три доби поспіль.
— Треба розширюватися, — сказала вона Мурзику, який з цікавістю спостерігав, як господиня прикрашає черговий торт харчовим золотом.
У той момент вона усвідомила, що їй потрібен не лише цех, але й охорона. Через тиждень у квартирі з’явився цуценя англійського бульдога. Він був кумедний, товстий і неймовірно серйозний. Вона назвала його Бакс — на честь першого великого прибутку.
Галина орендувала невелике приміщення у колишній їдальні поруч з будинком. Набрала двох помічниць — старанних студенток харчового технікуму. Вона ганяла їх безжально, змушуючи переробляти крем, якщо текстура була хоч на півтона щільніша за стандарт.
— Ми не булки печемо в переході, — говорила Галина, поправляючи стильну оправу окулярів. — Ми продаємо людям ендорфіни. Щастя має бути якісним.
Гроші пішли на рахунок. Справжні, живі гроші, зароблені своєю працею. Не ті крихти, що Олег видавав їй «на господарство», вимагаючи звіт за кожну копійку.
Галина кардинально змінила гардероб. Жодних безформних речей. Строгі брючні костюми, зручні лофери, дорогі кашемірові пальта. Зробила стрижку — сміливе, асиметричне каре. І купила червону помаду. Той самий відтінок, який Олег називав «вульгарним». Їй він йшов безмежно, роблячи обличчя яскравим і молодим.
Тим часом через спільних знайомих доходили чутки. Місто було маленьким, як комунальна квартира.
Бізнес Олега, його «хвалений» еко-проект, буксував на всіх фронтах. Кристина виявилася відмінним натхненником у витратах, але повністю нікчемним партнером. Вона замовила розробку логотипу за двісті тисяч, орендувала пафосний офіс у центрі, який стояв порожній, і влаштувала фотосесію на курорті за рахунок фірми.
Бухгалтерію вести було нікому, а аутсорсинг наймати Олег жадібно. Податкова заблокувала рахунки через чотири місяці за несплату та помилки у звітності.
Олег нервував і намагався знайти вихід. Він кілька разів телефонував Галині, коли зовсім прижало.
— Галь, тут прийшло вимога, глянеш по старій пам’яті? Ти ж профі, для тебе раз плюнути.
— Консультація платна, Олег. П’ять тисяч за годину. Запис через помічницю, — сухо відповідала вона і кладе трубку, не чекаючи його обуреного крику.
Листопад цього року видався особливо похмурим і сирим. Небо висіло низько, нагадуючи сіру мокру ганчірку. Дощ ішов безперестанку, перетворюючи міські дороги на брудне месиво з реагентів та опалого листя.
Минув рік з того дня, як грюкнули двері.
Галина їхала з зустрічі з постачальниками люксової упаковки. Вона сиділа за кермом свого нового робочого інструмента — білосніжного «Mercedes GLE». Вона взяла його в лізинг не для понтів. Потрібна була надійна, потужна машина з м’яким ходом, щоб розвозити багатоярусні весільні торти по заміських готелях, не боячись вибоїн і тряски.
У салоні пахло дорогою шкірою і ледь відчутною ваніллю, бо в багажнику стояли коробки з зразками нової продукції. Клімат-контроль підтримував ідеальні двадцять два градуси. З динаміків лився м’який джаз.
Вона звернула на проспект, що вів до старої промзони, де знаходився автосервіс «У Петровича». Найдешевший і сумнівний у місті. Потрібно було проїхати повз, щоб скоротити шлях до свого цеху.
На зупинці громадського транспорту, прямо навпроти сервісу, стояли двоє.
Галина не одразу їх впізнала, довелося прискіпливо вдивлятися крізь працюючі двірники.
Олег сутулився, втягнувши голову в плечі, намагаючись сховатися від холодного вітру. Його колись модна куртка промокла наскрізь і темніла плямами. Поруч тремтіла Кристина. На ній була коротка шубка з штучного хутра, яка під дощем перетворилася на мокру, облуплену лисину. Вона переступала з ноги на ногу в замшевих ботильйонах, явно не розрахованих на осінню російську грязюку.
Їхній старий позашляховик завис на підйомнику у відкритому боксі сервісу — Галина лише краєм ока помітила його. Мабуть, «статус» остаточно зламався і вимагав капіталовкладень.
Галина знизила швидкість перед величезною калюжею, розлитою чорною смугою вздовж бордюру. Вона могла би проїхати обережно, по краю, не піднімаючи бризок.
І раптом вона побачила обличчя Олега. Він проводжав поглядом повзучі повз нього теплі автомобілі з такою тугою, такою зажерливою, що руйнувала зсередини заздрістю, що Галині стало смішно. Він дивився на чуже благополуччя, як голодний пес на вітрину м’ясного магазину.
Він помітив білий «Мерседес». Його очі розширилися від здивування. Локтем він штовхнув Кристину в бік:
— Дивись, яка тачка… Ось живуть люди, не те що ми…
Галина натиснула кнопку склопідіймача. Тоноване скло плавно опустилося вниз. У затишний салон увірвався холодний, сирий вуличний вітер і запах вихлопних газів.
— Привіт, пішоходи! — крикнула вона. Голос звучав дзвінко, весело й впевнено.
Олег примружився, вдивляючись у жінку в стильних окулярах за кермом.
— Галя?! — його щелепа натурально відвисла. — Ти… Звідки?! Чия машина?! Ти кого пограбувала?
Кристина перестала тремтіти від холоду й уставилася на неї злими, заплаканими очима. Туш потекла чорними струмками, перетворивши «фітнес-модель» на сумну панду.
— Заробила, милий! — крикнула Галина, усміхаючись усіма тридцятьма двома зубами. — На тих самих «нудних борщах»! Точніше, на бісквітах! Ну як там твій розвиток? Йде повним ходом? Чи застряг на ремонті?
— Галя, ти що, зовсім… — почав Олег, роблячи невпевнений крок до дороги, ніби хотів кинутися до машини.
У той момент Галина прийняла рішення.
Вона могла би запропонувати підвезти їх із жалю. Могла би прочитати лекцію про мораль. Могла би просто гордо поїхати, задерши ніс.
Але вона згадала, як він називав її старою клячею. Як забирав останні готівкові з сейфу. Як принижував її двадцять п’ять років турботи однією фразою, перечеркнувши все.
— Вибач, Олег, поспішаю! Замовлення горять, клієнти чекають!
Вона перевела селектор коробки передач у спортивний режим і різко вдавила педаль газу в підлогу.
Чотириста коней відгукнулися могутнім, утробним ревом. Широкі колеса на новій шипованій гумі вгризлися в мокрий асфальт. Точніше, у глибоку чорну калюжу перед зупинкою.
Фонтан брудної, крижаної рідини здійнявся стіною. Це було красиво, майже кіно.
Хвиля накрила їх повністю. Вона обмила ошелешене обличчя Олега, потрапила йому в відкритий рот. Перетворила білу шубку Кристини на сірий ганчір’яний лоскут. Бруд покрив їх із ніг до голови, не залишивши жодної чистої плями.
— Ах ти стерво!!! — верещала Кристина, перекриваючи шум дощу і рев мотора.
— Ой, вибачте! — прокричала Галина, дивлячись у дзеркало заднього виду на їхні фігурки, що віддалялися. — Гума нова, занадто різва! Кляча-то виявилася скаковою!
Вона закрила вікно, додала гучності джазу і розсміялася. Смех був чистим, легким, звільняючим. Десь глибоко всередині, у грудях, нарешті розв’язався тугий вузол образи, який мучив її цілий рік.
Кристина кричала так, що запилені скла в будці автосервісу дрібно тремтіли.
— Ти невдаха! Ти бідняк! — верещала вона, розмазуючи дорожній бруд по обличчю. — Твоя колишня на «Мерседесі», а ми стоїмо в калюжі?! У мене чоботи за тридцять тисяч зіпсовані!
Олег мовчав, плутаючись у бризках. Пісок скрипів на зубах. Брудна вода текла за комір, холодна і противна.
— Я йду! — заявила Кристина, тупнувши ногою. — До Ашота! У нього мережа закусочних, він мене на руках носити буде! І машина в нього справна, і тепло!
Вона вибігла на проїжджу частину, відчайдушно махаючи руками перед наближаючою маршруткою. Жовта «Газель» зупинилася, обдавши Олега ще однією порцією бризок. Кристина запригнула всередину, навіть не обернувшись на прощання.
Олег залишився один під дірявим козирком зупинки. Телефон у мокрій кишені жалібно пискнув. Пришло повідомлення від банку: «Відмова в транзакції. Недостатньо коштів для оплати ремонту. Поповніть рахунок».
Він дивився вслід червоним вогням білого позашляховика. Галина не просто проїхала повз. Вона переїхала його самооцінку. Розкатала її по асфальту тонким шаром. І найстрашніше — виглядала приголомшливо. Вона була живою, справжньою. А він відчував себе мертвим вантажем, скинутим з корабля.
Ввечері до дверей оновленої квартири Галіни подзвонили. Вона вже зробила дизайнерський ремонт і змінила вхідні двері на броньовані, але дзвінок залишився таким самим.
Галина подивилася у кольоровий екран відеоглазка.
На сходовій площадці стояв Олег. Він був вимитий, переодягнений у щось старе, але виглядав пом’ятим, як використана обгортка. У руках тримав жалюгідний букет гвоздик, очевидно куплений у метро за акцією, та пляшку «Советського» шампанського.
Галина відчинила двері, але не зняла міцну ланцюгову засувку.
— Галюся, — почав він, намагаючись посміхнутися своєю колишньою чарівною усмішкою, що раніше діяла на неї безвідмовно.
Але зараз ця усмішка виглядала жалюгідною гримасою. Очі його бігали, шукаючи опору.
— Привіт. Я тут подумав… Ми ж рідні люди, стільки років разом.
— Родичі, Олег, бувають різні, — холодно відповіла Галина, не відкриваючи двері ширше. — Тобі що потрібно?
— Я все усвідомив, — він картинно приклав руку до серця. — Кристина — це було марення. Кризис жанру. Диявол заправив. Вона порожня, глупа лялька. А ти… ти моя стіна.
Мій надійний тил. Я прощаю тобі той душ із калюжі, правда, не серджусь. Розумію емоції, жіночу натуру. Готовий повернутися у сім’ю. Давай почнемо все спочатку? Я навіть на кота погоджуюсь, нехай линяє, потерплю.
Галина дивилася на нього і не впізнавала. Де той глянсовий, самовпевнений господар життя? Перед нею стояв постарілий, втомлений чоловік із метушливим поглядом, який шукає, до кого б присмоктатися, щоб знову жити у теплі та ситості.
— Повернутися? — перепитала вона з щирим здивуванням.
— Ну так. Я ж бачу, ти піднялася, розквітла. Молодець, хвалю. Нам разом буде легше бізнес вести. Я директором стану, очолю процес, масштабуватимемося… Ідеї є.
— Олег, — різко перебила вона його потік фантазій. — Місце зайняте.
Очі Олега вилізли на лоб від несподіванки.
— Ким?! — він спробував нахабно заглянути у щілину. — Чоловіка привела?! Так швидко?
З глибини коридору пролунало важке, басисте гарчання, від якого тремтів підлога. До дверей підійшов рікований англійський бульдог. Потужний, коренастий, із широкою грудною кліткою та вражаючою щелепою. Він глянув на Олега знизу вгору, як на шматок несвіжого м’яса.
— Познайомся, це Бакс, — усміхнулася Галина, погладивши пса по холці. — Він, на відміну від тебе, вірний, не гавкає даремно, не вимагає «натхнення» і відмінно охороняє мене від старих козлів.
— Галя… Але ми ж сім’я! Двадцять п’ять років життя! Ти не можеш ось так…
— Двадцять п’ять років я була для тебе «клячею», Олег. А тепер я — щаслива жінка і підприємець. І в мене завтра дуже важливе та дороге замовлення.
— Яке? — машинально спитав він.
— Весільний торт для Ашота і Кристини. Уявляєш, замовили п’ятиярусний, із живими квітами та позолотою. Найдорожчий у моєму прайсі. Передоплату внесли сто відсотків, без торгу.
Олег побілів, перетворившись на соляний стовп.
— Отже, вибач, — Галина почала зачиняти важкі двері. — Мені треба просочувати коржі, робота не чекає. А тобі… удачі в розвитку.
— Галя! — крикнув він у відчаї.
Двері грюкнули з глухим, солідним звуком. Замок лязкнув.
Олег постояв хвилину у коридорі, слухаючи, як за дверима Галина лагідно говорить комусь: «Бакс, йдемо, я дам тобі печиво. Спеціальне, корисне».
Він поплівся до ліфта, шаркаючи підошвами. У животі предательськи і гучно бурчало. Грошей на таксі не було, карта заблокована. У порожньому холодильнику, здається, навіть швидкої локшини не лишилося.
Він натиснув кнопку виклику і побачив своє спотворене відображення у поліруваному металі дверей ліфта. Старий, пом’ятий, нікому не потрібний чоловік із пляшкою дешевого шампанського.
— Кляча, — сказав він своєму відображенню з гіркою усмішкою. — Стара кляча.
