Чотири години ранку першого січня — це час, коли реальність стає крихкою, а контури предметів у квартирі здаються чужими. Святковий шум давно вщух, поступившись місцем важкому, густому сну, який накрив дім щільною ковдрою. За вікном зрідка вибухали запізнілі петарди, але всередині квартири панував спокій, порушуваний лише рівномірним гудінням холодильника.
Галина прокинулася раптово, ніби хтось невидимий штовхнув її в бік. Серце калатало десь у горлі, а в роті пересохло так, ніби вона жувала суху хвою. Поруч, на своїй половині ліжка, відсутній був звичний горбик під ковдрою.
Вона прислухалася, затамувавши подих і вдивляючись у темряву спальні. Спершу їй здалося, що кіт Барсик знову вирішив перевірити на міцність ялинкові іграшки. Але звук повторився, і це був не дзвін скла.
Скрип. Протяжний, жалобний стогін старої паркетної дошки в коридорі, тієї самої, через яку доводиться переступати, якщо не хочеш розбудити півдому. Хтось дуже старався бути безшумним, але зрадницьке дерево видало порушника.
Галина безшумно опустила ноги на холодну підлогу, намацуючи рукою телефон на тумбочці. Палець звично ліг на кнопку ввімкнення ліхтарика, але натискати її вона не поспішала. Потрібно було підійти ближче.
У коридорі було темно, хоч очі виколи, лише з кухні падав слабкий сірий відблиск вуличного ліхтаря. Галина зробила крок, ще один, ступаючи м’яко, як хижак на полюванні. Скрип повторився, тепер уже з вітальні, де був розкладений диван-книжка.
Вона різко підняла руку і натиснула кнопку.
Яскравий промінь світла, схожий на прожектор у тюремному дворі, розсіяв напівтемряву вітальні. Картина, що відкрилася очам Галини, заслуговувала на полотно божевільного художника-сюрреаліста.
Її законний чоловік Валерій, п’ятдесяти п’яти років від народження, застиг у неприродній позі над узголів’ям дивана. На ньому були лише сімейні труси в веселий горошок і один носок на лівій нозі. Він зігнувся в три погибелі, балансуючи на одній нозі, як цапля, а рука тягнулася до подушки.
На дивані, загорнувшись у ковдру по самий ніс, спала Крістіна, дружина їхнього сина.
Самого Павла поруч не було видно — його дипломатично виселили на надувний матрац у сусідній кімнаті, бо невістка заявила, що їй потрібен «особистий простір для сну».
Рука Валери тремтіла, ніби він тримав не власні пальці, а чужі. Його долоня завмерла буквально в міліметрі над пасмами волосся невістки, розсипаними по подушці. В яскравому промені ліхтарика обличчя чоловіка виглядало білястим, майже мертвим, а очі, розширені страхом, раптом спалахнули червоним відблиском.
Галина не стала кричати, хоч бажання тріснути чоловіка чимось важким було дуже сильним. Вона просто направила ліхтарик йому рівно між очі, засліплюючи, і прошепотіла таким тоном, від якого мало б згорнутися навіть шпалери:
— Валеро, якщо ти зараз не скажеш, що шукаєш там загублену вставну щелепу, я тобі цим ліхтарем і вріжу.
Валера смикнувся так, ніби його вдарило струмом не менше ніж у дві тисячі вольт. Його мізинець з глухим звуком в’їхав у ніжку дивана. Він відкрив рот, щоб завити від болю, але згадав про сплячу «царівну» і сильно прикусив кулак.
— Т-с-с! — замахав він на дружину здоровою рукою, так витріщивши очі, що ті ледь не вискочили з орбіт.
Кульгаючи й беззвучно вимовляючи нецензурні слова губами, чоловік поплентався за дружиною в коридор. Галина вимкнула ліхтарик, залишивши простір у напівтемряві, і склала руки на грудях. Її вигляд був таким, що Валера волів би зараз пояснюватися навіть із податковою, а не з власною жінкою.
— Галю, ти взагалі при своєму розумі?! — зашипів він, притискаючи постраждалий палець до грудей. — Яка щелепа? В мене всі зуби свої, крім двох мостів! Я наш сімейний бюджет рятую!
— Бюджет? — Галина підняла брову, в голосі зазвучала сталь. — Валеро, ти серед ночі поліз під подушку до невістки. У трусах. У чотири ранку. Якщо це новий бухгалтерський метод, то завтра я подаю на розлучення.
— Та тихіше, розбудиш відьму! — Валера в паніці кинув погляд у темний отвір дверей. — Пам’ятаєш тост, що я виголосив? Ну, після третьої пляшки шампанського, коли мене вже занесло?
Галина зітхнула, згадуючи той сором. Валера був «широкої душі» після алкоголю: руками розмахував, називав Пашку «спадкоємцем династії», хоча вся династія складалася з гаража та шести соток грядок, і ліз усім цілуватися.
— Пам’ятаю, — сухо сказала вона. — Ти ніс якусь нісенітницю про щедрість і родинний вогнище.
— Я не просто ніс! — Валера схопився за голову. — Я їм конверт дав. Той самий, Галю. Білий, щільний. На ньому було написано «На мрію».
Галина відчула, як підлога ніби злегка хитнулася під ногами.
— Валеро… — її голос став крижаним. — Ти хочеш сказати, що віддав їм наші заощадження за три роки? Ті, що ми відкладали на ремонт кухні та мої зуби?
— Ну я думав… перший внесок… молоді… іпотека… допомога… — проблеяв Валера, стискуючи плечі. — А зараз прокинувся води попити, протверезів, і як по голові мов колодою. Галю, який внесок?
Він схопив її за рукав халата, захлинаючись власною дурістю:
— Пашка третій місяць роботу знайти не може, тільки в ігри свої лупить. А ця… фіфа… ти бачила її манікюр? Нігті довші за мій трудовий стаж! Промотають вони гроші, Галю! За тиждень спустять!
Валера майже задихався від обурення і страху.
— Я бачив, вона конверт під подушку запхала. Одразу. Навіть «дякую» нормально не сказала. Я хотів половину витягнути, поки вони сплять. Потім скажемо, що так і було, що я переплутав.
Ревнощі, що встигли штрикнути Галину, розчинилися. На зміну їм прийшов холодний, тверезий, жадібний розрахунок — та сама велика «жаба», що душить, коли згадуєш ціни на будматеріали.
— Половину? — уточнила вона сухо. — Валеро, ти бовдур.
Той винувато схилив голову, готуючись до вироку.
— Забирати треба все, — відрубала Галина тоном генералки перед вирішальним боєм. — Скажемо, що я конверти переплутала. Або що ми взагалі нічого не дарували — їм привиділось від алкоголю.
— Все? — Валера аж пожвавішав. — А не помітять? Скандал же буде.
— Хто? Пашка, який спить після олів’є як убитий? Чи ця панянка, у якої мозок включається лише для селфі? Іди за мною. І не скрипи колінами.
Вони рухалися, мов злочинний дует у віці — свої Бонні і Клайд на пенсії. Галина йшла першою, м’яко ступаючи, Валера тягнувся слідом, дихаючи через раз.
У вітальні пахло сумішшю вивітреного алкоголю та приторних парфумів Кристини.
Вони підійшли до дивана з двох боків. Невістка лежала, як і раніше, розкинувшись у безтурботному сні. З-під подушки справді виглядав білий куточок конверта. Але було ще дещо: поруч із ним слабко світився екран телефона.
Валера застиг, боячись ступити на скрипучу дошку. Галина примружилась, вдивляючись у текст. Повідомлення щойно надійшло — і його було видно без розблокування.
Вона нахилилася, схопила Валеру за зап’ясток так, що він тихо пискнув, і кивком вказала на дисплей.
На екрані великими літерами виднівся текст від абонента «Зайчик»:
«Малыш, ну что, старики раскошелились? Как только бабки будут у тебя — вали оттуда. Билеты в Тай я забронировал на пятое число. Пашке скажешь, что уехала к больной маме. Целую везде».
Час отримання: одна хвилина тому.
У Галини всередині щось тонко луснуло — не жаль, не гнів, а остання нитка терпіння. Уся новорічна люб’язність в одну мить обернулася дешевою бутафорією.
Валера багровів, вени на шиї пульсували, він уже набирав повітря, щоб зарепетувати.
Галина різко вдарила його ліктем під ребра.
— Мовчи, — прошепотіла вона.
Валера зойкнув беззвучно, але послухався.
Галина спритно витягла конверт, сунула в кишеню халата.
Та це була лише перша частина операції.
Вона підняла телефон, торкнулась екрана й почала набирати відповідь «Зайчику»:
«Старики оказались жадными. Денег нет, и не будет. Пашка всё знает, он видел твою переписку. Твой номер я ему только что скинула. Беги, Зайчик, беги. И заблокируй меня, муж телефон отбирает».
Натиснула «Відправити». Виділила діалог. Видалила.
Поклала телефон на місце.
На кухні Валера вже відкорковував недопиту пляшку.
— Тварюка… — видихнув він, ковтаючи горілку як воду. — А Пашка? Галю, вона ж його кине, щойно зрозуміє, що грошей нема!
— Кине, — спокійно кивнула Галина. — І добре. Хай краще зараз.
— І що тепер? Будити Пашку? Чи морду бити тому «Зайчику»?
— Навіщо? — Галина обернулась до нього. — Пашка виспиться. А от у Кристиночки ранок буде цікавим.
Раптом із вітальні долинув звук оповіщення. Потім — сонне, нечітке бурмотіння Кристини:
— Ммм… да, Зай… конечно, малыш… я перевела всё на твою карту… завтра снимешь… бабушкина халупа продалась удачно… два миллиона… все тебе…
Телефон випав у неї з руки й повис над підлогою.
Валера зблід.
— Галю… якщо в конверті були наші триста тисяч… то на карті…
— Два мільйони з продажу маминої дачі, — закінчила вона холодно. — Пашка вчора сам розповів. Доступ до рахунку дав «надійній дружині».
Галина перевела погляд на стіл. Там лежав широкий рулон скотчу.
— Валеро, — сказала вона голосом командувача. — Неси скотч. Ми будемо грати в «Мумію».
— В яку ще мумию?..
— Нам потрібен її палець для розблокування. І пів години часу.
Галина взяла скотч і чистий рушник.
— Діємо максимально тихо. Ти тримаєш телефон, я працюю з її рукою. Якщо вона смикнеться — накриваєш їй рот подушкою. Не сильно, не души, просто щоб не закричала і не підняла шум одразу. Зрозумів мене?
Валера ковтнув клубок у горлі і кивнув. Хміль остаточно покинув його тіло, поступившись місцем крижаної рішучості.
Вони втретє повернулися до вітальні. Кристина спала, рука її звисала вниз до підлоги. Смартфон лежав на килимі екраном вгору, дражнячи їх своєю недоступністю.
Галина опустилася на коліна біля дивана. Рухи її були точні й економні, як у сапера.
— Бери апарат, — губами наказала вона чоловікові.
Валера підняв телефон. Екран був темним.
— Натисни кнопку збоку.
Екран спалахнув, вимагаючи авторизації. «Для розблокування використовуйте відбиток пальця».
Галина обережно взяла звисаючу руку невістки. Кисть була теплою, вологою і розслабленою, з довгими «хижими» нігтями, пофарбованими в яскраво-червоний. Вона повільно, міліметр за міліметром, почала піднімати руку до телефону.
Кристина глибоко зітхнула уві сні і смикнула плечем. Валера стиснув очі від страху. Галина завмерла, не дихаючи, готова будь-якої миті відступити. Невістка причмокнула губами, перевернулася на спину і… продовжила спати.
— Давай, — кинула вона поглядом команду.
Галина піднесла великий палець Кристини до сенсора внизу екрану.
Телефон коротко затремтів у руці Валери. Помилка зчитування.
— Чорт, — прошепотів він, вкриваючись потом. — Не спрацювало. Мабуть, палець вологий.
— Витри! — різко зашипіла Галина, протягуючи край рушника. — Акуратно витри, і тримай телефон рівно, не трясися так!
Друга спроба. Галина трохи змінила кут прикладання. Вона почувала себе зломщиком сейфів, у якого залишилося десять секунд до приїзду поліції. Якщо зараз телефон заблокується після невдалих спроб і зажадає цифровий пароль — вони втратять два мільйони.
Вона прижала палець невістки до круглої кнопки. М’яко, але впевнено, імітуючи справжнє натискання.
Екран мигнув. Замок у верхній частині відкрився. Робочий стіл із фотографією Кристини в купальнику постав перед їхніми очима.
— Є, — видихнув Валера, ледь не випустивши цінний гаджет.
Галина миттєво вихопила телефон і потягнула чоловіка на кухню, подалі від спокуси.
— Не відходимо далеко, сигнал може пропасти, — пробурмотіла вона, відкриваючи банківський додаток.
На екрані з’явилося поле для введення пароля. Чотири цифри.
— Код! — шепотів Валера, схопившись за серце. — Вона код просить для входу в банк! Ми його не знаємо!
Галина на мить задумалася, прикусивши губу. Люди передбачувані, особливо такі, як Кристина.
— Дата народження Пашки? — запропонувала вона.
— Вводь!
Помилка. Червоні цифри мигнули на екрані.
— Рік вашого весілля?
Помилка. Три спроби залишилося. Після цього доступ буде заблокований на добу.
Галина закрила очі, намагаючись думати як невістка. Що може поставити на пароль егоїстка, закохана в себе? Звісно, щось про себе кохану.
— День її народження, Валера. Коли ми дарували мультиварку, яку вона передарувала мамі?
— Дванадцяте… травня? — нерішуче мовив Валера. — Так, точно, 12.05.
Галина ввела цифри: 1-2-0-5. Кружок завантаження обертався вічністю.
Екран змінився.
Баланс: 500 000.
— Встигли… — Галина ледве не випустила телефон з рук. — Ще не перевела. Лише пообіцяла, мабуть, чекала ранку.
Її пальці блискавично працювали по екрану. «Переказ клієнту банку». Вибрати одержувача з історії. «Валерій П.». Сума: 500 000. Повідомлення: «Повернення боргу».
— СМС із кодом прийде на її номер! — злякався Валера. — Звук! Вона почує!
Галина побіліла. В паніці вона натиснула кнопки гучності, скинувши звук на нуль. У цей момент на верхній частині екрана спалахнуло повідомлення від банку.
Телефон тремтів у руці, наче живий, протестуючи проти чужої волі. Галина швидко ввела чотири цифри з повідомлення.
На екрані з’явилася зелена галочка. «Переказ виконано».
— Все, — Галина сповзла на табурет, ноги відчувалися ватяними. — Гроші пішли. Перевір телефон, швидко.
Валера дрижачими руками дістав свій старий апарат.
— Прийшли! Галя, прийшли! Два мільйони!
— Тихо, не кричи! — суворо сказала вона. — Тепер найскладніше: замести сліди.
Вона видалила СМС банку, очистила історію повідомлень, закрила додаток. Протерла екран рушником, стираючи відбитки.
Вчетверте за ніч вони обережно підкралися до дивану. Галина акуратно, з ювелірною точністю, поклала телефон на місце, де він лежав.
Епілог
Ранок першого січня настав близько полудня. Сонце яскраво світило, висвітлюючи гори брудного посуду й конфетті. Квартира виглядала втомленою, як і її господарі.
Пашка вийшов із кімнати пом’ятий, з відбитком подушки на обличчі. Щурив очі й позіхав.
— Мам, тату, з Новим роком… Голова тріщить. Є розсіл чи мінералка?
Галина сиділа за кухонним столом, пряма як палиця, пила міцний чай із улюбленої чашки. Вона була охайно одягнена й причесана. Валера поруч — спокійний і тверезий, задумливо жував бутерброд з червоною ікрою.
— У холодильнику, синку, на нижній полиці, — м’яко сказала Галина.
У дверях з’явилася Кристина. Свіжа й виспана після бурної ночі. Потягнулася, усміхнулася своєму відображенню і першою справою схопила телефон.
Галина, не відриваючись від чашки, спостерігала за нею.
— Добрий ранок, улюблені родичі! — проворкувала Кристина, розблоковуючи екран. — Ой, що це? Стільниковий погано ловить… А, все, зловила сигнал.
Вона ткнула в банківський додаток. Обличчя, що світилася перевагою, миттєво застигло. Брови піднялися, рот став «О». Почала натискати на екран, гризти нігтем. Перезавантажила додаток. Паніка накочувала хвилями.
— Що сталося, Кристиночка? — тихо запитала Галина, відкушуючи шматочок шоколадки.
Кристина підняла очі на свекруху — повні дикого страху.
— Гроші… — прошепотіла. — Гроші зникли.
— Які гроші? — здивовано запитав Пашка. — Ти ж казала, що на карті нуль?
— Два мільйони! — завизжала Кристина. — Вони були! Я їх бачила!
Галина акуратно поставила чашку на блюдце. Дзинь. Звук прозорий і чистий.
— Може, приснилося тобі, дитинко? — спокійно сказала вона. — У новорічну ніч що тільки не насниться: тигри, мільйони, квитки в Таїланд.
Кристина замерла, ніби вдарилася об стіну. Погляд її ковзнув на Галину, Валеру і на карман халата, де світився конверт. Свекруха не зрушила й палець.
На телефоні Кристини знову спалахнуло повідомлення від «Зайчика»:
«Ты че, больная? Какой муж? Ты че несешь? Бабки где? Я в аэропорту!»
Кристина судорожно ковтнула. Колір зійшов із обличчя. Вона зрозуміла все. Абсолютно все.
— Паш, — сказала Галина, не відводячи важкого погляду від невістки. — Постав огірки. Іди збери речі Кристины. Вона їде до мами. Прямо зараз. Таксист «Зайчик» уже чекає.
— Що ти маєш на увазі? — Пашка ледь не випустив банку.
— Прямо так, — встав Валера, розправив плечі. Вперше за багато років він відчув себе головою прайду, захистив свою територію. — Іпотека відміняється, син. Ми зберегли дачу. І твоє життя від великої помилки.
Галина посміхнулася. Холодно, переможно.
— Чай на дорогу, Кристина? Або відразу йдеш?
Невістка мовчки розвернулася і помчала до кімнати, ледь не збивши Пашку. Згодом пролунало застібання молнії валізи.
Галина взяла Валерину руку в свою.
— Хороший рік буде, Валера, — сказала вона, дивлячись на сонце. — Прибутковий.
