У класі з нами навчалася одна дівчина – Лена. Ленка-Пача. Маленька, неприваблива, з великими губами, густими бровами, кривими ногами. Із неблагополучної родини. Лені діставалося від усіх – і від однокласників, і від вчителів. Щоправда, вчителі її трохи жаліли, а от однолітки – зовсім ні. Якось одна з дівчат побачила на її шпильці вошу – криків було! Хоча, якщо подумати, це могла бути й проста муха або щось схоже.
Загалом, Ленка була типовою ізгоєм. Казали, що саме вона стала першою «досвідченою» дівчиною для хлопців у старших класах. Розумом, кмітливістю чи сильним характером вона не виділялася. Зараз я розумію, що важко мати стержень, коли батьки – алкоголіки, сестра невиліковно хвора й недієздатна, а на носі – старі окуляри на гумці, бо нові, які видав шкільний лікар, носив вічно п’яний батько. На випускний вона прийшла в старому зім’ятому костюмі, бо мати не потурбувалася, а сама Ленка не змогла. І ніхто не дав їй праски. Нікого не було, хто б міг увечері забрати її зі школи.
Після одинадцятого класу вона зникла. Не з’являлася ні на одній зустрічі однокласників. Ми про неї швидко забули – ми ж були старші на рік, нам яке діло до Лени? А от її однокласники часто згадували. Місцеві всі були на виду, а Лени не було. Говорили, що вона виїхала на «велику землю» і там залишилася. Мати досі живе в селі, тихо п’є. Батько помер. А де сестра – ніхто й гадки не має. У соціальних мережах її немає.
Ну, немає – то й немає.
А потім я зустріла її.
– Знаєш, Юль, важко було. Та що там, капець! Їсти нічого. Якщо мати з села пришле картоплі – то свято. З роботи одразу почала, і навчалася. Бувало, місяць лише чай пила. Просити не могла – соромилася. Пам’ятаю, щойно почала працювати: вночі – робота, вдень – навчання. Перша зарплата – купила їжу на місяць і… окуляри! Уявляєш? Свої власні! Тепер у мене їх штук сто! А чай досі пити не можу – здається, що він пахне бідністю.
Лена посміхається, проводить руками.
– Бачиш сама – страшненька я. Одягалася… Юль, уяви, я два роки носила дві пари трусів. Бо грошей було тільки на їжу. На іспитах перший час у непритомність падала. Голодна була! – сміється. – А потім мене на зупинці підібрав чоловік. Просто взяв і підібрав, як бездомну собаку. Пожалів. А я не змогла відмовитися. Уперше в житті виспалася, напевно.
– І що?
– Вранці пішла. Записку залишила: «Дякую, все добре». А він мене знайшов. Поругалися ми страшно. Я кричала, що не треба мене жаліти, що я не собака, не безпритульне кошеня! А наступного дня він відвіз мене до РАЦСу. Сказав: «З машини тільки заміж вийдеш».
Знову сміється.
На руках у статного чоловіка – біляві малючки, такі схожі на матір. Легенькі, крихітні, ніби пушинки, а не діти. Ленка, струсивши пилинку зі стильної спідниці, обіймає усіх трьох:
– Ну, погуляйте ще трохи, мої милі, я зовсім скоро повернуся!
Ні, Ленка не перетворилася на прекрасного лебедя. У неї все ті ж густі брови, але тепер вони майстерно підправлені стилістом. Ті ж яскраві, злегка вивернуті губи, хоча на них немає навіть сліду помади. Волосся таке ж сивувато-сіре, але підстрижене так, що зачіска виглядає одночасно жіночною й грайливою, чудово підкреслюючи її обличчя. Образ доповнюють окуляри в тонкій оправі.
– Як звати?
Ленка трохи мовчить, а потім відповідає:
– Таня і Юля.
Вона дивиться мені в очі й додає:
– Прости мене, Юль. Ви з Танькою до мене добре ставилися. Ну, хоча б не зневажали. Просто були байдужими. Це було… нормально. Ти розумієш, так? Я навіть мріяти про таке не могла – чоловік, діти…
Ленка робить паузу, потім продовжує:
– Сестру забрала з інтернату. Мати довго намагалася лікувати, але так і не змогла. Вона вже навіть мене не впізнавала, коли я її востаннє бачила. Забула мене повністю.
Вона кидає швидкий погляд у бік чоловіка, який пішов із дітьми.
– Він… Він навчив мене любити себе. Скільки разів я влаштовувала йому істерики! Скільки разів кричала: “Навіщо я тобі, така замазура?” Так, я вміла готувати, прибирати, але була зовсім відсталою. Свекруха, пам’ятаю, ледь не з першого дня залишила мене у себе жити. Книги мені читала, змушувала слухати музику, годинами розмовляла зі мною.
Ленка сміється, очі сяють.
– А в перервах вона вчила мене жонглювати! Я, коли вперше це побачила, мало не померла від сміху! Апельсинами!
Я дивлюся на Ленку, і її сяючі очі змушують мене відчути мурашки по шкірі. Ах, Ленка, Ленка, як же я за тебе рада! Ось такі моменти з життя змушують мене вірити в любов. Хоча б як виняток…
