Протиожеледні реагенти давно вважаються одними з головних ворогів металевих частин автомобільного кузова. Вони фактично прискорюють окислювальні процеси, стимулюють появу корозії сталі та поступово руйнують лакофарбове покриття. Водночас багато хто пам’ятає, що раніше дороги обходилися без агресивної «хімії», а машини служили довше. Особливо часто як приклад наводять радянський період, коли захист металу був значно слабшим, але масштабних проблем із гнилим кузовом не виникало. Спробуймо розібратися, у чому тут справа.
Боротьба з ожеледицею є критично важливою для безпеки руху в регіонах із холодною зимою. У різних країнах застосовують різні підходи, але ідеального рішення не існує. Абразивні матеріали, такі як пісок, засмічують зливову каналізацію, сіль шкодить металевим конструкціям і екології, а сучасні багатокомпонентні реагенти коштують дуже дорого. У підсумку дорожні служби змушені шукати компроміс між ефективністю, вартістю та наслідками, який далеко не завжди всіх задовольняє.
Сьогодні вибір засобів для обробки доріг багато в чому залежить від клімату конкретного регіону. У місцевостях із надзвичайно суворими зимами, де температура опускається нижче –40 °C, застосування реагентів обмежене, адже більшість із них просто перестають працювати. У зонах із помірнішим кліматом усе визначає поточна погода. За температур до –10 °C часто використовують технічну сіль — хлорид натрію, бо вона дешева й проста в застосуванні. Коли мороз посилюється, переходять на рідкі реагенти на основі хлоридів кальцію або магнію. Саме вони є найбільш агресивними для кузова, адже легко проникають у приховані порожнини та затримуються там, запускаючи корозійні процеси.
У радянські часи підхід був зовсім іншим. Автомобільні кузови майже не мали антикорозійного захисту: оцинковка була великою рідкістю. До того ж повноцінних зимових шин фактично не існувало, і водії їздили цілий рік на всесезонній гумі. Ті, хто мав два комплекти коліс, узимку просто ставили той, де протектор зберігся краще. Попри це, масових аварій через ожеледицю чи катастрофічного знищення кузовів не спостерігалося.
Було б неправильно стверджувати, що в СРСР узагалі не використовували засоби проти льоду. Перші технології боротьби з обледенінням доріг і тротуарів почали застосовувати ще на початку ХХ століття. Основу тоді складали абразивні матеріали — пісок і зола, які підвищували зчеплення коліс із поверхнею. Згодом поширилася піщано-сольова суміш у пропорції приблизно 9:1, де головну роль відігравав саме пісок. Завдяки великій кількості абразиву така суміш залишалася ефективною навіть у сильні морози, а рідкі реагенти майже не використовувалися.
Важливу роль відігравало й механічне прибирання снігу. Його налагодили ще доволі рано: вантажівки оснащували спеціальними відвалами для очищення проїжджої частини. У великих містах, зокрема в столиці, для цього активно залучали важку техніку, яка швидко звільняла дороги від снігових мас.
Звісно, піщано-сольова суміш мала свої мінуси. Навесні пісок потрапляв у зливову систему, яку потім доводилося чистити. Проте ці проблеми були керованими, а обсяги суміші не були настільки великими, щоб серйозно шкодити водовідведенню з доріг і тротуарів.
З часом, коли кількість автомобілів різко зросла, середні швидкості руху підвищилися, а технології пішли вперед, підхід змінився. Пісок стали застосовувати дедалі рідше, поступово замінюючи його рідкими реагентами. Саме їх сьогодні вважають «їдкими» через здатність проникати в шви, стики та приховані порожнини кузова. У радянський період використовували переважно звичайну промислову сіль у невеликій концентрації, тому шкода для автомобільного металу була значно меншою, ніж зараз.
