— Катрусю, сьогодні ввечері ти залишишся у тітки Світлани.
— Але чому? Ми ж планували йти до художньої школи… — засмутилася семирічна дівчинка.
— Твій талант нікуди не зникне, — махнула рукою Юля. — Підемо наступного разу. Набір у школу малювання тільки почався.
Катя опустила голову і непомітно витерла сльозу. Вона не розуміла, чому мама щодня приходить додому пізно, чому працює навіть у вихідні. Дівчинка звикла чекати її вечорами, сидячи на підвіконні та малюючи мамин портрет. Інколи, не дочекавшись, вона лягала спати, обійнявши малюнок, на якому мама завжди була доброю, усміхненою, щасливою.
— Зрозумій, я теж хочу бути щасливою! Для цього потрібна повноцінна сім’я. Ти ж хочеш, щоб у тебе був тато? — запитала Юля.
— І ми будемо разом проводити вечори та вихідні? — зраділа Катя.
— Так! — усміхнулася мати.
— Чудово! А я ще хочу, щоб ти трішки захворіла…
— Що ти таке кажеш? — розсердилася Юля. — Чи ти зовсім не думаєш, що говориш?
— Пам’ятаєш, як було добре, коли ти хворіла торік? Ми разом малювали, дивилися мультики, пекли млинці та пили ароматний малиновий чай, — зітхнула Катруся. — Це були найкращі дні у нашому житті.
— Катю, не говори дурниць! Бери портфель і марш до школи!
Незабаром у їхньому домі з’явився дядько Михайло. Катя спочатку з обережністю ставилася до незнайомця, але після того, як новий тато подарував їй ляльку «Барбі», про яку вона навіть не мріяла, дівчинка зрозуміла: саме такого тата вона завжди хотіла.
— Ух ти! — захоплено вигукнула дівчинка. — А в неї є запасний одяг?
— Авжеж! І одяг, і меблі, цілий набір! — радів Михайло, вгадуючи з подарунком.
З того часу Катя зрозуміла, що означає бути щасливою. Михайло побачив талант дівчинки і відразу записав її до школи мистецтв.
— Водитимеш її сам! — буркнула Юля. — Мені ніколи, я й так втомлююся на роботі.
— Добре, — погодився чоловік. — Мені не важко.
Після занять вони гуляли в осінньому парку, заходили в кафе, де брали каву та еклери. Михайло розповідав Катрі про своє дитинство, як мріяв стати мандрівником, ходив із татом на риболовлю, в походи з друзями.
— Мамо, ти тепер щаслива? Адже у нас повноцінна сім’я, — якось запитала Катя.
— Так, доню! Я щаслива, — усміхнулася Юля.
— Тоді чому ти знову затримуєшся на роботі?
— Замовкни! — сердито відповіла жінка. — Йди до себе!
— Юлю, не кричи на доньку! Катя поставила питання, яке хвилює й мене останнім часом. Замість того, щоб роз’яснити ситуацію, ти просто змушуєш дитину мовчати! — втрутився Михайло.
— Не подобається щось? Йди геть! — розлючено крикнула жінка.
— Я піду… Але шкода Катю. Ти зовсім не займаєшся донькою, хоча вона дуже розумна й талановита, — відповів чоловік.
— Це не твоя справа! Моя дитина, як хочу, так і виховую!
Катя підійшла до Михайла й тихенько прошепотіла:
— Не йди, будь ласка!
— Збирайся, запізнимося на заняття, — важко зітхнув він.
Одного разу Катя повернулася зі школи й побачила, що речей дяді Михайла більше немає. Вона до останньої миті сподівалася, що це якась помилка, можливо, він просто поїхав у відрядження. Але в глибині душі розуміла: у відрядження не беруть всі речі.
У своїй кімнаті дівчинка знайшла записку:
«Катюша, пробач, я змушений піти. Будь розумницею, займайся малюванням. Я вірю, що тебе чекає велике майбутнє. Якщо колись стане зовсім важко, дзвони. Номер телефону моєї матері ти знаєш. Підніми голову, все в тебе буде добре! Дядя Міша».
Катя витерла сльозу й почала збиратися до школи мистецтв. Вона не могла зрадити надію дяді Михайла, адже він був єдиним, хто вірив у неї й у її талант.
Її мати знову поверталася з роботи за північ. Катя залишалася наодинці з собою, але не здавалася й вірила, що все буде добре, як писав дядя Міша.
— Донечко, ти ж хочеш, щоб твоя мама була щаслива? — якось запитала Юля.
— Хочу, — байдуже відповіла Катя.
— Розумієш, я зустріла хорошу людину… — почала мати. — Можна сказати, полюбила його всім серцем.
— Знову? А як же дядя Міша? Ти ж його теж любила, — іронічно відповіла дівчинка. — Мені ніхто не потрібен. Я не хочу, щоб у нашому домі був чужий чоловік.
— Ви поки не будете перетинатися. Річ у тім, що Володимир не знає, що в мене є донька. Тобі доведеться пожити в іншому місці. Але це ненадовго! Я підготую його, і ти зможеш повернутися додому, — ошелешила Юля.
— У якому іншому місці? — не зрозуміла Катя. — У тітки Свєти, нашої сусідки?
— Ні. Тітка Свєта не зможе прийняти тебе надовго. Ти поживеш у інтернаті. Поспілкуєшся з однолітками, покажеш їм свої малюнки. Розумієш, я хочу бути щасливою…
У Кати потемніло в очах. Вона більше не чула, що казала мати. У її голові звучало тільки одне слово — «інтернат». Катя завжди знала, що туди віддають лише неслухняних дітей. Але ж вона завжди слухала маму, гарно вчилася, прибирала вдома, навіть інколи смажила яєчню для матері, коли та затримувалася. Дівчинка не розуміла, чому мати так із нею вчинила.
Катя годинами сиділа на підвіконні, малювала сімейні картини й чекала, коли мати її забере.
— Катенько! У тебе вже кілька десятків однакових малюнків. Кого ти постійно малюєш? — запитала стара нянечка Марія Миколаївна.
— Це моя родина… Якщо придивитеся, всі вони різні. Тут ми гуляємо в парку, а тут — біля річки, — пояснила дівчинка.
— А поруч із тобою хто? Тато й мама?
— Ні. Мама й дядя Міша. Він дуже хороший. Я хочу йому зателефонувати, але мені не дозволяють.
— Він тебе не навідує? — здивувалася няня.
— Ні. Дядя Міша не знає, що я тут.
Дівчинка тяжко зітхнула й пішла в ігрову. «Нічого, скоро я виросту й обов’язково знайду дядю Мішу!» — вирішила вона.
Одного дня Катя знову сиділа на підвіконні. Надворі накрапав дрібний дощ, дув холодний вітер. Щоб підняти собі настрій, вона малювала усміхнене сонечко.
— Знову тут? — почула Катя голос Марії Миколаївни. — Усі в актовій залі, готуються до концерту на восьме березня… Чому ти не з ними?
— Не хочу!
Озирнувшись, няня лукаво підморгнула і махнула рукою. Катя зіскочила з підвіконня і тихо підійшла до жінки.
— Тобі ще потрібно зателефонувати? — прошепотіла Марія Миколаївна.
— Так! Дуже! — захлопала в долоні дівчинка.
— Тільки тихо! — попередила няня. — Не видаси мене?
— Ніколи в житті! — пообіцяла Катя.
— Тоді ходімо…
Марія Миколаївна швидко відкрила кабінет директора і вказала на телефон. Катя тихенько підкралася до нього.
— Тільки швидко! — наказала жінка, прикриваючи двері й залишаючись на сторожі в коридорі.
«Тільки б відповів!» — прошепотіла Катя, набираючи номер, який давно знала напам’ять.
— Слухаю! — пролунав у слухавці жіночий голос.
— Євгеніє Вікторівно! Здрастуйте! Це Катя, пам’ятаєте мене? — зраділа дівчинка.
— Катюся? — відповіла мати Михайла. — Звісно, пам’ятаю. Як ти?
— Дядько Міша вдома? Мені дуже потрібно з ним поговорити, — поспіхом сказала Катя.
— Михайло у відрядженні. Що сталося? — схвильовано запитала жінка.
— Я в інтернаті. Хотіла, щоб він знав… — прошепотіла Катя.
— Боже мій! Катюся, я обов’язково передам йому. Ми приїдемо до тебе! Адресу знаєш?
— Ні, — засмутилася дівчинка.
— Не хвилюйся, Михайло обов’язково дізнається! — пообіцяла Євгенія Вікторівна.
Двері прочинилися, і няня жестом показала, що час закінчувати. Катя попрощалася і швидко вийшла з кабінету.
— Додзвонилася? — запитала Марія Миколаївна.
— Так! Дякую! — Катя обійняла жінку.
— Ну й добре. Але пам’ятай, нікому ані слова! — нагадала няня.
Катя щодня чекала. Вона вірила, що дядько Міша не залишить її, але час минав, і ніхто не приходив. Дівчинка впала у депресію, закинула навіть малювання й увесь вільний час лежала, дивлячись у стелю.
— Катя! Смирнова! До тебе прийшли, спускайся вниз, — зраділо вигукнула Марія Миколаївна.
— Хто? Мама? — пожвавилася дівчинка. — Я поїду додому?
— Напевно, тато з бабусею. Точно не знаю.
Спустившись, Катя побачила дядька Мішу та Євгенію Вікторівну. Вона кинулася до чоловіка на шию й розплакалася від радості.
— Катюся! Вище носа! Ти ж пам’ятаєш наш девіз? — усміхнувся Михайло.
— Пам’ятаю! — засміялася Катя. — Просто думала, що ти не прийдеш.
— Пробач, мала. Були складнощі. Довелося домовлятися з твоєю мамою про опіку, — пояснив Михайло.
— Катюся, ти не проти пожити у нас? — лагідно запитала Євгенія Вікторівна.
— А потім? Назад сюди? Чи мама забере мене? — запитала дівчинка.
— В інтернат ти точно не повернешся. І Юля навряд чи забере тебе додому… У неї нова сім’я, нове життя. Тож їдьмо до нас назавжди, — відповів Михайло. — У мене немає дітей і не буде. Я хочу дати тобі любов і підтримку, яких ти заслуговуєш. Минуло 12 років…
Катерина стала відомою художницею у місті. На двадцятиріччя її прийомний батько, Михайло, зробив надзвичайний подарунок — галерею, яку він присвятив улюбленій доньці. У день відкриття зібралося багато людей, які з захопленням розглядали картини молодої художниці й висловлювали щирі вітання.
— Привіт, доню, — Катя раптом почула давно забутий голос матері.
— Привіт! — дівчина зашарілася від несподіванки, але швидко взяла себе в руки. — Що тебе сюди привело?
— Я ж твоя мати! — обурено відповіла Юлія. — Чи мені тепер дозвіл треба питати, щоб побачити власну доньку?
— У мене немає матері, — холодно відповіла Катерина. — Вона залишилася лише в моїй пам’яті. Але є чудовий батько та бабуся!
— Вони для тебе чужі люди! — не відступала Юлія.
— Помиляєшся! Чужа тут лише ти, а вони — рідні та улюблені. Ти ж свого часу залишила мене, мов непотрібне кошеня. Згадала тільки тепер, коли я стала дорослою й досягла успіху. Ти хотіла бути щасливою, а я була для тебе непотрібною тягарем… Ну що, тепер ти щаслива?
Юлія мовчала, не знаючи, що відповісти. Вона зрозуміла, що втратила доньку, і сталося це давно — дванадцять років тому.
— У будь-якому разі я не тримаю на тебе зла. Я вдячна долі за те, що вона подарувала мені дядька Михайла й бабусю. Будь щаслива, мамо, — з теплотою сказала Катя.
— Доню, хто ця жінка? — Михайло з цікавістю провів поглядом Юлію, яка поспіхом залишила залу.
— Не звертай уваги. Замовниця, хотіла, щоб я намалювала її портрет, — сумно всміхнулася Катя.
— А ти погодилася?
— Ні. Ти ж знаєш, я пишу портрети лише для найближчих людей…
Михайло ніжно обійняв доньку. Він був щасливий, адже здійснив її дитячу мрію. Завдяки його турботі й любові, Катерина стала не лише талановитою художницею, але й доброю, гідною людиною.
