На порозі стояв чемодан. Не той, з яким їздять у відпустку — пузатий, набитий плавками й кремами від засмаги, а злий, кутастий, жорсткий. Поруч із чемоданом переступала з ноги на ногу дівиця.
Із тих, у кого коліна гострі, як лікті, а в очах світиться калькулятор.
Борис тупцював позаду, тереблячи ґудзик на комірі сорочки. Ґудзик висів на одній нитці вже тиждень. Я все збиралася пришити, та руки не доходили — то тиск скаче, то розсаду на підвіконні підвернути треба.
А тепер, схоже, вже й не треба пришивати.
— Віро, — сказав чоловік. Голос у нього був скрипучий, як дверцята нашого старого серванта, які давно пора змастити. — Віро, познайомся. Це Аліса.
Аліса смикнула плечиком, поправляючи лямку дешевого топіка. Від неї тягнуло чимось нудотно-карамельним. Цей запах миттєво перебив чесний дух смаженої картоплі, що стояв у квартирі.
— Ми вирішили… Тобто я вирішив, — Борис нарешті відірвав ґудзик.
Він дзенькнув об підлогу й закотився під взуттєву полицю. Я провела його поглядом.
— Ти, Віро, людина розуміюча. Ми з тобою прожили… багато прожили. Але ти ж сама бачиш. Ти втомилася.
Він перевів подих, намагаючись підібрати потрібні слова.
— Ти… ну, стара ти вже, Віро. А мені жити хочеться. Дихати на повні груди.
Він набрав повітря, щоб показати, як саме хоче дихати, але одразу закашлявся. Курив він із дев’ятого класу, легені свистіли, як потертий чайник. Аліса гидливо відсунулася на пів кроку.
Я мовчала. Витирала руки об фартух.
На тканині було плямa від олії — маленьке жовте сонце. Я терла його пальцем, ніби сподіваючись стерти разом із ним і Алісу, і чемодан, і всю цю безглузду сцену.
— І де ви… дихати збираєтесь? — тихо запитала я.
— Тут, — швидко сказала Аліса. Голос у неї виявився високий, дзвінкий, як погано настроєна струна. — Борис сказав, у вас трикімнатна. Місця всім вистачить.
Вона обвела поглядом передпокій, оцінюючи шпалери. Шпалери були старі, але чисті.
— Поки ми квартиру не підшукаємо, — додала вона тоном господині.
— Спальню нам уступи, — буркнув Борис, не дивлячись мені у вічі. — А ти в маленьку перейди. Там диван є. Тобі ж усе одно, ти спиш чуйно, крутишся…
Всередині в мене нічого не обірвалося, ні. Там просто стало порожньо й гулко. Ніби в трилітровій банці, з якої випили весь березовий сік.
Я подивилася на вішалку. Там висів його плащ — сірий, потертий на рукавах. Я цей плащ чистила щіткою щоранку, щоб він виглядав пристойно. Хто тепер чиститиме?
— Добре, — сказала я.
Борис підвів голову. Він чекав крику. Чекав, що я почну бити посуд, хапатися за серце, кликати сусідів. Він до цього готувався, я бачила, як у нього сіпається жилка на скроні.
А я просто розв’язала фартух. Акуратно повісила його на гачок.
— Постільна білизна в комоді, в другій шухляді. Щойно перестирала. Рушники чисті у ванні, на сушарці.
Я пройшла повз них у маленьку кімнату. Двері зачинила щільно, до защіпки. У нас замок хитрий: треба ручку трохи вгору подати, інакше язичок не заходить. Борис знав. Аліса — ні.
Усю ніч квартира жила своїм звичним, поскрипуючим життям.
Гудів холодильник «Стинол», ветеран праці, який ми купили в дев’яносто восьмому. Він здригався, вмикаючись, ніби скаржився на артрит. За стіною, у сусідів, бурмотів телевізор — здається, новини, бо інтонації були тривожні.
Але головні звуки йшли зі спальні.
Спочатку були голоси. Борис говорив щось тихо, прохально. Аліса відповідала різко, з капризними нотками. Потім рипнула ліжко.
Ліжко у нас хороше, дерев’яне, масивний дуб. Але ламель з лівого боку тріснула пів року тому. Я підклала туди стос старих журналів «Здоровье», щоб матрац не провалювався. Знав про це Борис? Навряд. Він спав справа, біля стіни. А тепер там, на «небезпечному» боці, була Аліса.
Я лежала на вузькому дивані в маленькій кімнаті. Вкрилася колючим вовняним пледом, який давно хотіла відвезти на дачу, та все жаліла.
У вікно світив вуличний ліхтар. Він вихоплював із темряви куток шафи і стос книжок на підлозі.
Образи не було. Була якась глузлива, хірургічна ясність. Ніби я помила вікно, яке рік стояло брудним, і побачила, що за ним — не вишневий сад, а переповнені сміттєві баки.
Борис думав, що привів у дім молодість. А він привів у дім ревізора. Тільки ревізія ця торкнеться не мене.
Я чула, як він вставав уночі. Шаркав у туалет. Довго кашляв на кухні, намагаючись не розбудити «молодість». Дзвенів ложечкою в склянці. Шукав соду від печії. Сода стояла у верхній шафці, але він, звісно, забув.
Вранці я встала, коли за вікном тільки почало сіріти. Небо було кольору брудного простирадла.
На кухні пахло вчорашнім вечором — чужими парфумами і затхлістю. Кватирка була зачинена намертво. Борис завжди боявся протягів, беріг поперек.
Я розчинила вікно навстіж. До кухні увірвався холодний вогкий повітряний потік, що пахнув мокрим асфальтом і прілим листям. Стало легше дихати.
Я поставила чайник. Не модний електричний, що за хвилину закипає, а наш старий, емальований, з відбитим носиком. Він шумів довго, ґрунтовно, ніби бурчав на життя.
Поки вода грілася, я дістала з ящика столу папку. Синю, картонну, зі шнурочками.
Мою «чорну бухгалтерію», як жартував колись Борис. Це було тоді, коли він ще вмів жартувати, а не тільки скаржитися на магнітні бурі.
На кухонному столі, прямо по центру, на клейонці в квіточку, я розклала свій пасьянс. Карти лягли сорочками вниз.
Першою лягла квитанція за квартиру. Взимку в нас топлять так, що можна в майці ходити, але й рахунки приходять такі, що хоч нирку продавай. Борг за минулий місяць я ще не закрила — чекала пенсію. Цифра в графі «Разом» була жирна, чорна, лякаюча.
Другим ляг папір із банку. Графік платежів.
Кредит за машину. Борис купив цей «Рено» три роки тому, щоб їздити на дачу. Їздив він рідко, беріг підвіску, а платити треба було щомісяця, точно в строк.
Платила я. Зі своєї картки, куди капала зарплата бібліотекаря і пенсія. Борис свою пенсію витрачав на «підтримання статусу». Сигарети, бензин, якісь рибальські снасті, якими жодного разу не користувався.
Третім номером ішла аптечна кошторисна відомість. Найважливіша карта в колоді.
Я просто виписала на листок все, що Борис приймає за день, із цінами.
Ранок: від тиску (дорогі, імпортні, вітчизняні йому не підходять, починаються набряки).
Обід: для шлунка (після виразки лише певні ферменти, і вони не дешевшають).
Вечір: для суглобів (мазь і таблетки, курс переривати не можна).
На ніч: урологічні прокладки (він соромився купувати сам) і снодійне.
Список вийшов вагомий. Внизу я підбила суму. Вийшло більше, ніж прожитковий мінімум у нашому регіоні.
І вишенькою на торті — меню.
Я написала список продуктів, які потрібні Борису для його дієти «Стіл №5». Ніякого смаженого, гострого, солоного. Парові котлетки, протерті супи, киселі.
Внизу додала примітку великими літерами: «Готувати свіже двічі на день. Вчорашнє він не їсть — печія і блювання».
Я поглянула на цю картину. Справжній натюрморт під назвою «Реальне життя пенсіонера Бориса Михайловича».
Не того самовдоволеного переможця життя, за якого він себе подавав Алісі. А справжнього — того, що стогне, коли натягує носки, і шукає окуляри, які йому висять на лобі. Того, чия вставна щелепа ночує у склянці з водою.
Я накинула плащ, узяла сумку-візок. Ту саму, з якою молодим ходити соромно, а нам — надзвичайно зручно. І тихо вийшла з квартири.
Двері прикрила обережно, трохи піднявши за ручку. Короткий клацання замка прозвучало, як приглушений постріл.
На вулиці було чесно і прохолодно. Двірник шкреб віником асфальт — шкряб-шкряб. Ритм був рівний, заспокійливий.
Я попрямувала не до крамниці, а в парк. Сіла на лавку, хоч вона і була волога від ранкової роси. Дістала з кишені жменю насіння і кинула голубам.
Сиділа і думала: вперше за тридцять років я вранці не готую йому вівсянку. Не тру яблуко на тертці, бо йому важко жувати. Не нагадую прийняти червону пігулку до їжі, а білу — після.
А що, як просто… не повертатися?
Думка зухвала, навіть дика. Можна було б поїхати до сестри у Воронеж. Або просто зняти кімнату. Пенсія є, руки є.
Я заплющила очі. Уявила цю свободу. Жодного запаху корвалолу. Жодного ниття і стогонів.
Але потім постала інша картина: Борис сам на кухні, безпорадний, у розтягнутих сімейних трусах. Не може знайти чисту сорочку.
Це була не любов. Це була звичка, що в’їлася під шкіру, як вугільний пил у мозолі шахтаря. Відповідальність за того, кого приручила, навіть якщо він вицвів, обліз і почав кусатися.
Минуло зо дві години. Я спостерігала, як сонце повільно повзе по цегляній стіні навпроти. По черзі зачіпаючи балкони.
На одному сушилося дитяче прання, пелюшки тріпотіли на вітрі, як прапорці. На іншому якийсь господар у самих трусах курив і струшував попіл униз. Життя текло, як і повинно.
Коли я повернулася, двері в під’їзд були відчинені. Хтось підпер їх уламком цеглини, щоб зручніше виносити речі.
Серце заціпеніло, але я змусила себе йти рівно. Піднялася на третій поверх. Ліфт знов не працював — нарахувала кожну сходинку.
Наші двері були розчинені навстіж.
На кухні сидів Борис. Сам. У самих трусах і майці-алкашці, яка обтягувала його м’який блідий живіт.
Він сидів перед моїми «картами-розкладом», спершись ліктями на стіл і тримаючись за голову. Пальці його дрібно трусилися.
На столі стояла чашка з недопитою кавою. А на її краю — жирний, яскраво-червоний відбиток помади. Такий червоний, що аж свистів, як сигнал аварії. Поряд — зіжмакана обгортка від дешевої цукерки.
Чемодана у передпокої не було. І запаху карамелі теж майже не лишилося. Його вбив важкий дух валер’янки. Такий, крізь який чути старість і страх.
Я зайшла на кухню, навіть не роззуваючись. Поставила сумку на підлогу — коліщата постукали по лінолеуму.
Борис здригнувся. Підвів на мене очі.
У тих очах було стільки розпачу, стільки щенячого жаху, що мені навіть не стало його шкода. Просто суха, холодна констатація: старий злякався по-справжньому.
— Вона… — голос зірвався і задзвенів. — Вона пішла, Вер. Сказала, що я аферист. Що я… банкрут.
Він ткнув тремтячим пальцем у квитанції.
— Спитала, хто все це сплачує. Я сказав… ну, ми. Сім’я. Бюджет спільний.
Він схлипнув.
— А вона засміялася. Зло так, Вер. І каже: «Мені санітарка за такі гроші не потрібна. Я думала, ти меценат, а ти… пацієнт. Із тебе сиплеться пісок, а боргів — як листівок у дурника».
Борис заплакав. Як хлопчик. Розмазуючи сльози по щоках.
— У мене спину защемило, Вер. Нахилився по чемодан, хотів же допомогти, як чоловік. І… заклинило. Не можу розігнутися. Мазь… де мазь, Вер?
Я дивилася на цього чоловіка. На його лисину, прикриту рідкісними сивими волосинками, зачесаними набік. На руки з коричневими плямами старості.
Молода була не дурна. Молода уміла рахувати.
Вона побачила не «самця», а бізнес-проєкт, який провалився з тріском. Дебет не зійшовся з кредитом. Актив перетворився на пасив із високим зносом і потребою капітального ремонту.
Я видихнула. Повільно, глибоко, так, ніби звільнялася від важкого каменя в грудях. Зняла плащ і повісила на цвяшок.
Підійшла до раковини, помила руки господарським милом. Холодна вода освіжила шкіру.
— Мазь у тумбочці, — сказала я спокійним рівним голосом. — У нижній поличці, за тонометром. Там їй і місце.
Я взяла чашку з помадним слідом. Глянула на неї секунду.
Чудовий фарфор. Ленінградська тонка робота, подарунок сестри на ювілей. Але цей червоний відбиток наче протравився в саму емаль.
Я піднесла чашку до смітника і розтиснула пальці.
Дзинь.
Коротко. Сухо. Остаточно. Осколки впали на дно відра — поверх учорашніх картопляних шкірок.
— Вер… — прохлипів Борис. — Ну хоч щось скажи. Накричи. Вдар…
— Навіщо? — я повернулася до плити. — Бруднити руки об те? Їсти будеш? Вівсянка лишилася, тільки підігріти.
— Буду… — прошепотів він. — На воді?
— На воді. Молоко закінчилось. А по нове — я не піду.
Я запалила газ. Синій язик полум’я спалахнув рівно і впевнено.
Квартира знову ставала моєю. З її старими підлогами, краном, що просочувався краплями, і цим старим, наївним хлопчиськом, якого, схоже, доведеться доглянути до кінця.
Борис сидів тихо, боячись ворухнутися, щоб не стрельнуло в поперек. Поглядав на мене знизу догори, як дивляться на святу ікону, яка раптом зійшла зі стіни, вдягла фартух і взялася готувати.
А я подумала, що ввечері треба таки пришити ту кляту гудзик на його сорочці.
А то бовтається на нитці, як безпритульна. Порядок мусить бути.
— Вер… — обережно покликав він. Голос тремтів. — Пробач, га? Сатана попутав. Я старий дурень.
Я дістала каструлю. Кришкою грюкнула голосніше, ніж слід було.
— Їж, Казанова. А то вистигне.
Він їв, кришив на чисту клейонку, і намагався не дивитись на стопку рахунків, що лежали перед ним віялом. Їв поспішно, жадібно, наче боявся, що відберуть.
А я дивилася у вікно.
Там, у дворі, вітер ганяв порожній брудний поліетиленовий пакет. Він то злітав угору, то чіплявся за гілки тополі, то падав у болото — і знову намагався здійнятися.
Дурний пакет. Мріяв бути птахом. А він — просто сміття.
— Наступного місяця за комуналку прийде більше, — сказала я, споліскуючи посуд. — Тарифи з першого числа підняли. Доведеться тобі і з курінням кінчати, Борю. Не потягнемо ми твої димні фантазії.
Він захлинувся кашею, закашлявся, але швидко закивав.
— Кину, Вер. Авжеж. Просто сьогодні. Як скажеш.
Я включила воду сильніше, щоб заглушити звуки його їжі. Вода гуділа, відбиваючись від раковини. Вона змивала жир з тарілок, змивала образу, змивала безглузді мрії про інше життя.
Лишалася тільки чиста, виполірована до блиску реальність. Важка, знайома, але — моя.
І дихати на кухні раптом стало простіше — мабуть, протяг витягнув усе зайве.
