Таксі пахло бензином і чужою, в’їдливою в сидіння втомою. Водій кілька разів поглядав у дзеркало заднього виду на Катю і білий конверт у її руках, але мовчав. Мудрий трапився, чи просто байдужий.
Катя дивилася на миготливі вогні великого міста, які розпливалися у брудних потьоках на склі. Вона не плакала. Просто всередині все стало дуже легким і холодним, наче порожня скляна посудина, з якої вилили все наповнення.
Маленький Нікіта, її син, спав в автолюльці, яку вона насилу втиснула на заднє сидіння. Його тихе сопіння було єдиним справжнім, що залишилося в її зруйнованому світі.
Вона до останнього прокручувала в голові інший сценарій. Як відчинить двері, а там Вадим. Розгублений, винний, із якимось безглуздим поясненням про затори, зламаний телефон або всесвітній потоп. Вона б навіть не слухала — просто кивнула б і пройшла до дитячої. Головне, що він тут.
Але чоловік не зустрів після пологів. Ні біля ґанку пологового будинку з дурними кульками, ні тепер, біля під’їзду їхнього, тепер, мабуть, лише її дому.
Водій допоміг витягти важку автолюльку.
— З поповненням вас, — буркнув він, ніяково переступаючи з ноги на ногу.
Катя мовчки кивнула, простягнувши йому гроші.
Підйом ліфтом здався вічністю. Стіни, розмальовані підлітками, тиснули з усіх боків. Кожен поверх — наче нове коло її особистого пекла.
Ключ у замку повернувся туго, ніби неохоче, наче сам дім чинив опір її поверненню в самотність.
У квартирі було темно й гулко. Ніякого запаху вечері, ніякого світла з-під дверей спальні. Лише різкий, ледь вловимий аромат його парфумів, якими він завжди користувався перед виходом «у справах».
На тумбочці в передпокої лежав аркуш паперу, складений удвоє. Не конверт, не листівка. Просто вирваний із дорогого щоденника аркуш.
Вона читала, і слова не одразу доходили до свідомості, чіплялися за краї думок, не бажаючи падати в саму сутність.
«Кать, я не можу. Я намагався, чесно. Але це не моє. Дитина, побут, уся ця відповідальність… Я хочу жити, подорожувати, дихати. Я залишаю тобі все — квартиру, машину. Просто не шукай мене. Так буде краще для всіх».
Вона перечитала записку ще раз. І ще. Шукала в рівних, майже каліграфічних літерах бодай краплю сумніву, болю, жалю. Але їх не було. Лише холодна, егоїстична констатація факту. Він просто викреслив себе з їхнього життя, як зі скучного роману.
Катя не закричала. Вона акуратно поставила автолюльку на підлогу, зняла куртку, повісила її на вішалку. Механічно, ніби спостерігала за собою збоку.
Вона зайшла до дитячої. Кімната, яку вони з такою любов’ю облаштовували. Світло-блакитні стіни, ліжечко з мобілем із фетрових зірочок, пеленальний столик. Усе було ідеальним. Стерильним. І мертвим.
Нікіта уві сні тихенько фиркнув і поворухнувся, повертаючи її до реальності.
Катя підійшла до вікна й подивилася вниз, на нічне місто. Вогні більше не розпливалися. Вони стали чіткими, гострими й колючими.
Вона була одна. Абсолютно одна з маленькою людиною на руках у величезному, чужому місті. І єдина думка, що калатала в голові, була:
— Мамо… треба подзвонити мамі.
Трубку зняли майже одразу, ніби чекали.
— Катюша? Ну що, доїхали? Як онучок?
Голос матері, Валентини Петрівни, був рівний, діловий. У ньому не було й тіні підозри.
— Мамо… — Катя ковтнула густу слину. — Вадим пішов.
На тому кінці дроту запанувала тиша. Не здивована, не налякана. Важка, всерозуміюча тиша людини, яка прожила життя і знає, що воно буває й таким.
— Збирай речі. Тільки найнеобхідніше для себе й дитини.
Ніяких запитань «як», «чому», «що сталося». Лише чітка, коротка інструкція.
— Куди? — вирвалося в Каті. Безглузде запитання.
— Додому, куди ж іще. Батько завтра вранці виїде за тобою. Дай йому адресу.
Катя продиктувала адресу, яку її батько, Сергій Іванович, і так чудово знав. Вони гостювали у нього з Вадимом на минулий Новий рік. Тоді ще все здавалося непорушним.
— Картки його заблокуй, якщо маєш доступ, — раптом суворо сказала мати. — Зроби це просто зараз.
Катя розгублено моргнула. Вона навіть не подумала про це. Про гроші, про картки. Її світ звузився до записки на тумбочці й сплячого сина.
— Зрозуміла.
— Не розкисай там. Ти тепер не сама. У тебе Нікіта. Спи. Ранок вечора мудріший.
У слухавці пролунали короткі гудки.
Ніч минула в тумані. Катя годувала Нікіту, міняла підгузки, колисала його на руках, вдивляючись в одну точку на стіні. Вона не розбирала речі, не готувалася до від’їзду. Вона просто існувала, підкоряючись інстинктам.
Увечері біля під’їзду зупинилася старенька батькова «Ніва». Сергій Іванович, суворий, небагатослівний, як завжди, мовчки обійняв її, зазирнув у конверт із онуком і почав спускати сумки вниз.
Коли вони вже сідали в машину, батько раптом запитав, поглянувши на припаркований біля під’їзду блискучий седан Вадима:
— А з цією що робити?
— Мама сказала продати, — байдужо відповіла Катя.
Батько хмикнув.
— Твоя мати діло каже. Залишиш мені ключі й документи. Сам розберуся, коли буде час. Нічого тобі зараз голову цим забивати.
Усю дорогу вони майже не розмовляли. Катя дивилася, як яскраві вогні мегаполіса змінюються рідкими ліхтарями селищ, а потім зовсім тонуть у осінній темряві. Нікіта спав.
Село зустріло їх запахом диму з пічних труб і гавкотом собак. Дім батьків був старий, але доглянутий. У вікнах горіло тепле світло.
Мати зустріла на ґанку. Вона не стала обіймати Катю, жаліти, причитати. Вона просто взяла з її рук дорогоцінний сопучий згорток.
— Заходь, батько баню натопив. Повечеряй і йди мийся. Кімнату я вам із Нікіткою приготувала.
У домі пахло деревом і сушеними травами. На столі стояла тарілка з гарячою картоплею та солоними огірками. Їжа, смак якої Катя, здавалось, забула.
Вона їла мовчки, механічно. А потім сиділа в гарячій, вологій бані й уперше за ці дві доби заплакала. Беззвучно, роняючи сльози в дерев’яний таз. Йшла не біль. Йшла минула вона. Катя, яка вірила в «довго і щасливо».
Наступні місяці злилися в один довгий, тягучий, сірий день. Годування по годинах, безсонні ночі, прогулянки з коляскою по розкислих від дощу сільських дорогах.
Життя звелося до простого, майже тваринного циклу: сон, їжа, турбота про сина. Вона майже не дивилася в дзеркало, забула, як звучить музика, не пов’язана з колисковими.
Батько за тиждень привіз їй товсту пачку купюр. Сказав, що продав машину. Вигідно. Катя просто кивнула й поклала гроші в шухляду комода, не перераховуючи. Це були гроші з іншого, минулого життя.
Вона майже не розмовляла з батьками. Вони й не лізли. Мати взяла на себе побут, батько колов дрова, носив воду, лагодив те, що ламалося. Їхня мовчазна підтримка була важливішою за будь-які слова.
Якось, вийшовши на ґанок, вона побачила сусідку, тітку Віру, яка розмовляла з її матір’ю через паркан. Помітивши Катю, сусідка замовкла, провівши її довгим, співчутливо-допитливим поглядом.
У цьому погляді було все: і жаль, і осуд, і зловтіха. Катя зрозуміла, що все село вже знає її історію. Історію дівчини, яка поїхала в місто за красивим життям, а повернулася одна, з дитиною на руках.
Вона не стала ховатися. Просто кивнула сусідці й повільно пішла назад до хати. Хай дивляться. Хай говорять. Їй було байдуже. Вона будувала нову фортецю. Усередині себе.
Минуло вісім місяців. Нікіта навчився сидіти й сміятися вголос. Цей сміх став для Каті камертоном, який налаштовував її на життя.
Гроші, виручені за машину й ті, що залишилися на рахунках, танули. Вона це розуміла, бачачи, як мати, нічого не кажучи, купує чергову пачку дорогих підгузків чи баночки з пюре.
Залежність від батьків, рятівна спочатку, почала обтяжувати. Вона любила їх, була безмежно вдячна, але відчувала себе інфантильною, дорослою дівчинкою, що знову сіла їм на шию.
Увечері, коли Нікіта заснув, а батько дивився по телевізору футбол, Катя сіла поруч із матір’ю на кухні. Та перебирала гречку, і в цій простій дії була вікова мудрість.
— Мамо, мені робота потрібна.
Валентина Петрівна не підняла голови.
— Яка робота? З Нікіткою хто буде?
— Я поговорю з Зоєю Василівною. Може, візьмуть у школу. У мене ж диплом педагогічний. Російська, література.
Мати нарешті відірвалася від крупи й подивилася на доньку. Погляд у неї був пронизливий, без тіні жалю.
— У нашу школу? Думаєш, Зойка тебе візьме? Без досвіду, з немовлям. Та й язиками чесатиме вся село.
— Хай чешуть, — голос Каті був несподівано твердим. — У них своє життя, у мене — своє. Я не можу сидіти у вас на шиї вічно. Жалість до себе — неприпустима розкіш.
Наступного дня, залишивши Нікіту з матір’ю, Катя пішла до школи. Старе двоповерхове приміщення, що пахло фарбою та крейдою. Запах її власного дитинства.
Директорка, Зоя Василівна, повна жінка з втомленими, але розумними очима, вислухала її мовчки, постукуючи ручкою по столу.
— Диплом у тебе гарний, з відзнакою, я пам’ятаю. Але досвіду нуль. І дитина маленька. Будеш на лікарняних сидіти постійно.
— Не буду, — відрізала Катя. — Мама допоможе. Мені дуже потрібна ця робота, Зоє Василівно.
Директорка зітхнула.
— Ставка в мене тільки одна вільна. Людмила Сергіївна в декрет іде. Але там клас важкий, сьомий. Самі хлопці, з неблагополучних багато. З’їдять вони тебе, дівчинко.
— Варто спробувати.
Зоя Василівна дивилася на неї довго, оцінююче. Бачила не налякану покинуту жінку, а людину з прямою спиною та впертим поглядом.
— Гаразд. Із вересня виходь. Але май на увазі, поблажок не буде.
Вийшовши з кабінету, Катя зіткнулася в коридорі з високим чоловіком у робочій куртці. Він ремонтував розхитані двері в одному з класів.
Він озирнувся на її кроки. Волосся в нього було світле, вигоріле на сонці, а очі — спокійні, сірі, з тією глибиною, де не було зайвої цікавості.
— Обережно, тут поріжок скрипить, — сказав він просто, без зайвих запитань.
— Дякую, я знаю, — відповіла Катя. — Я тут училася.
Він ледь кивнув і знову взявся до роботи.
Катя йшла додому й уперше за довгий час відчувала не тягар минулого, а крихку надію на майбутнє. Вона розуміла: зробила перший крок. Найважчий.
Перше вересня пахло хризантемами й свіжою фарбою. Катя стояла перед своїм сьомим класом і почувалася гладіатором на арені. Двадцять пар очей дивилися на неї з різною мірою цікавості й скритої ворожості.
Учні були саме такими, як попереджала директорка: гомінкі, зухвалі, майже дорослі хлопці й кілька дівчат, що трималися осторонь. Головним «лідером» був Єгор Коваленко — високий хлопець із нахабним поглядом, який сидів на задній парті.
— Доброго дня. Мене звати Катерина Сергіївна. Я ваш новий класний керівник і вчитель української мови та літератури.
— А що, стара втекла? — вигукнув хтось із «камчатки». Клас вибухнув сміхом.
Катя знайшла поглядом Єгора. Він не сміявся — просто дивився на неї спокійно, уважно, з легкою зверхністю.
— Людмила Сергіївна народила доньку. У неї тепер справи важливіші, ніж учити вас ставити коми, — спокійно відповіла Катя.
Дзвінок урвав назріваючу суперечку. Перший урок минув у стані холодної війни: учні не слухали, перемовлялися, роняли зошити. Катя не підвищувала голосу.
Вона спокійно вела урок, звертаючись до тих, хто намагався слухати. Серед них була тиха дівчинка з великими сірими очима, що сиділа за першою партою. Катя пригадала — її звали Маша Зав’ялова. Донька того самого столяра.
Так тривало тиждень. Вона приходила додому виснажена, як вичавлений лимон, обіймала теплого, запашного від молока Нікіту й розуміла, заради чого терпить. Кожен день у школі був маленькою битвою, яку вона не мала права програти.
Прорив стався неочікувано. Вони проходили «Тараса Бульбу». Клас відверто нудьгував.
— Та це все нісенітниця, — гучно кинув Єгор. — Про якихось старих дідів із шаблями.
— А що не нісенітниця, Єгоре? — спитала Катя, підходячи до його парти.
— Комп’ютерні ігри! Там справжній драйв, там бій по-справжньому!
Катя сіла на край стільця поруч із ним. Клас завмер.
— Гаразд. Уявімо, що Остап і Андрій — два гравці в одній команді. У них спільна мета, спільна місія. Але в якийсь момент один із них зраджує команду заради дівчини з ворожого табору. Що роблять із такими в іграх?
Єгор нахмурився, задумався.
— Ну… виганяють із клану. Банять. Вважають зрадником.
— Ось бачиш. Гоголь, по суті, написав про те саме. Про зраду, про вибір між обов’язком і почуттям. І про те, що відбувається, коли твій найкращий друг, твій брат, опиняється по інший бік. У тебе є найкращий друг, Єгоре?
Хлопець нічого не відповів, лише відвів погляд. Але Катя зрозуміла — вона зачепила. Уперше за весь час пробила його броню.
Після уроків, коли вона виходила зі школи, її наздогнав Олег Зав’ялов — прийшов за донькою.
— Катерино Сергіївно.
— Добрий день, Олеже.
— Просто Олег, — усміхнувся він. Усмішка змінила його суворе обличчя. — Машка каже, ви сьогодні Коваленка на місце поставили. Це майже неможливо.
— Я просто поговорила з ним, — знизала плечима Катя.
— З ним мало хто говорить. Батько п’є, мати на заробітках. Він сам по собі. Дякую вам.
Вони постояли мовчки.
— У вас рукав у крейді, — раптом сказав він.
Катя глянула на рукав і незграбно спробувала його витрусити. Олег зробив крок і обережно, майже не торкаючись, струсив білу пляму. Його пальці були теплі й шорсткі.
Їхнє спілкування почалося з таких дрібниць. То він полагодить розхитану парту, то вона через Машу передасть йому книжку, коли дізналася, що він любить фантастику.
Одного зимового дня, під час сильного снігопаду, її машина застрягла на виїзді з села. Саме Олег на своєму старому «УАЗику» витягнув її, а потім півночі допомагав батькові розчищати двір.
Вони майже не говорили про особисте. Але в його спокійній присутності, у готовності допомогти без зайвих слів було більше підтримки, ніж у сотнях порожніх розмов.
Минуло два роки. Нікіта вже ходив у дитсадок. Сьомий клас став дев’ятим, і Єгор Коваленко, як не дивно, збирався складати іспит із літератури.
Одного літнього вечора вони сиділи на лавці біля річки. Нікіта й Маша пускали човники з кори.
— Катю, — сказав Олег, дивлячись на воду. — Мій дім великий. Нам із Машкою вдвох у ньому занадто просторо. Думаю, Нікіті б сподобалася окрема кімната.
Це не було красивим зізнанням у коханні. Це було більше. Пропозиція розділити життя. Не пристрасть, а тиха, глибока впевненість.
Катя подивилася на нього, на його спокійне обличчя, на дітей, що сміялися біля води, і зрозуміла: вона вже давно вдома. Її світ, колись розбитий на тисячі уламків, зібрався знову. І ця нова мозаїка була міцнішою, чеснішою й набагато прекраснішою.
Вона не шукала свободи чи подорожей. Вона знайшла щось значно важливіше — себе.
Минуло ще п’ять років.
Суботній полудень у домі Зав’ялових пах свіжоскошеною травою та запеченим у духовці м’ясом. Семирічний Нікіта, точна копія Кати, із серйозним виглядом лагодив із Олегом свій велосипед.
Маша, уже шістнадцятирічна, сиділа на веранді з книжкою, але раз у раз зиркала у бік воріт — сьогодні в неї було перше побачення, і вона хвилювалася.
Катя дивилася на них із кухонного вікна, помішуючи соус, і відчувала повноту миті. Її життя було тут — у простих звуках і запахах, у сміхові сина, у зосередженому сопінні чоловіка, у шелесті сторінок, які перегортала Маша.
Вона давно продала міську квартиру, а гроші вклала в великий клаптик землі поруч із домом. Тепер там ріс молодий сад, який вони саджали всі разом.
Раптом біля воріт зупинилася незнайома дорога машина. Із неї вийшов чоловік — добре вдягнений, у модних окулярах, але якийсь змучений, розгублений. Занадто міський для їхнього села.
Катя одразу його впізнала. Вадим.
Серце не здригнулося. Вона відчула лише легке здивування, ніби побачила героя з давно забутого фільму.
Олег підвів голову від велосипеда, витер руки ганчіркою й мовчки підвівся. Нікіта зацікавлено дивився на незнайомця.
Вадим підійшов до хвіртки, але не наважився відчинити. Його погляд ковзнув по Олегу, по хлопчикові, а потім зустрівся з Катею у вікні. В його очах промайнуло щось схоже на шок.
Він, мабуть, уявляв інше — змучену, заплакану жінку в халаті, а не цю — спокійну, впевнену, у легкій сукні, на порозі свого великого дому.
Катя вийшла на ґанок.
— Привіт, Вадиме.
— Катю… Я… я шукав тебе.
— Навіщо? — її голос був рівний, без емоцій.
— Я хотів побачити… сина.
Нікіта перестав вовтузитися з велосипедом і підійшов до Олега, притулившись до його ноги. Він не знав цього чоловіка. Його татом був Олег.
— Він тебе не знає, Вадиме.
— Але я ж його батько! — у голосі прорвалася відчайдушна нотка. — Я багато де був, усе бачив. Але все це… марнота. Я зрозумів, що найважливіше залишив тут.
Катя дивилася на нього без злості й без жалю.
— Ти не залишив. Ти викинув. Це різні речі. Свобода, яку ти так шукав, виявилася просто порожнечею, правда?
Вадим мовчав, стискаючи ручку дорогої сумки. Його світ пригод і подорожей звузився до цієї незграбної сцени біля чужої хвіртки.
— У тебе п’ять хвилин, — сказала Катя. — Можеш поговорити з ним. Тут. Біля воріт. Олеже, ходімо до хати. Нікіто, йди сюди.
Вона не принижувала Вадима, не намагалася нічого довести. Вона просто показала йому його місце — місце чужої людини, якій із ввічливості дали кілька хвилин.
Розмова не клеїлася. Нікіта відповідав коротко, ховаючись за маму. Для нього цей красивий дядько був ніким. Через три хвилини Вадим здався.
— Він зовсім не схожий на мене, — розгублено промовив він.
— Авжеж. Він схожий на людину, яка знає, що таке дім.
Вадим дивився на її спокійне обличчя, на сильного чоловіка позаду, на дітей, які стали її родиною.
І в його очах уперше з’явилося справжнє, болюче усвідомлення того, що він утратив. Не жінку з дитиною. А ціле життя, яке проміняв на блискучу ілюзію.
Він розвернувся й пішов до машини. Не озираючись.
Катя провела його поглядом і повернулася до дому, де вже накривали на стіл. Вона обняла Олега, погладила Нікіту по волоссю.
Її світ був тут. І в ньому не залишилося місця для тіней із минулого.
