Анна стояла на кухні, занурена в приємні домашні турботи. За вікном повільно розгортався ранок, заливаючи кімнату м’яким золотистим світлом. Сьогодні в неї був вихідний — перший за довгі тижні напруженої праці, — і вона заздалегідь продумала кожну годину цього дня.
— Анюто, може, гайнемо по магазинах? Оновимо твій гардероб, трохи розвіємося? — дзвінкий, життєрадісний голос подруги Ірини лунав у слухавці весело й захоплено.
Думка про шумні торгові центри, натовпи людей і нескінченні примірки не викликала в Анни жодного ентузіазму.
— Дякую, Іро, але в мене інші плани, — м’яко відповіла вона. — Хочу приготувати щось смачне й віднести Сергію на роботу. У його автомайстерні я давно не була. А потім приберу вдома — може, штори виперу, вікна помию.
Закінчивши розмову, Анна ввімкнула пральну машинку — її рівномірне гудіння стало музикою початку дня. Вона дістала каструлі та сковорідки, узявшись готувати ті страви, які так любив її чоловік. Раніше вона не знаходила особливого задоволення в кулінарії, але все змінилося, коли в її житті з’явився Сергій. Він часто повторював, що немає нічого смачнішого й душевнішого за домашню їжу, приготовану з любов’ю. І Анна вчилася, старалася, шукала нові рецепти — тільки б бачити на його обличчі ту теплу, вдячну усмішку.
За кілька годин на столі стояли охайні контейнери з ще теплою їжею. Анна задоволено окинула поглядом результат своїх старань. Вона зібрала простору сумку, поклала туди обіди, додала пакет із домашніми солодкими булочками — Сергій, напевно, захоче пригостити колег. Подруги часто дивувалися: куди зникла та горда, незалежна й трохи холодна Анна, яку вони знали колись? Але вона лише усміхалася. Навіщо ховати в собі кригу, якщо можна стати теплішою, ніжнішою? Якщо поруч є людина, заради якої хочеться створювати затишок, щоб дім наповнювався ароматом випічки й чистоти. Вона була готова змінюватися — аби тільки її чоловік був щасливим, відчував любов і турботу.
Анна вирішила зробити сюрприз і не попереджати Сергія про свій прихід. Уявила, як він зрадіє, побачивши її з гостинцями. Вирахувала час так, щоб прийти перед його обідньою перервою. Все складалося якнайкраще: автобус приїхав вчасно, заторів на дорогах не було, і ось вона вже стояла біля знайомих дверей автомайстерні.
— Привіт, Артеме. А Сергій де? — звернулася вона до молодого чоловіка за стійкою адміністратора.
— Анно, вітаю! Як давно ти не заходила. Виглядаєш чудово, просто світлишся, — усміхнувся він тепло.
Дівчина ніяково відповіла посмішкою. Комплімент був приємним, але в душі промайнула тінь тривоги: а раптом Сергій почує й неправильно все зрозуміє?
— Дякую, Артеме, не збивай мене з пантелику. Де ж мій чоловік?
— У майстерні, на своєму звичному місці. Хлопці якраз скоро збираються на обід. А ти, бачу, з гостинцями? Пахне так апетитно, що аж слинка тече.
Анна кивнула й попрямувала вглиб приміщення, туди, де зазвичай працював її чоловік. Двері в ремонтну зону були прочинені, звідти тягнуло знайомим запахом мастила, металу й бензину. Вона вже зробила крок усередину, але застигла, побачивши Сергія. Він сидів на підлозі, сперся спиною на колесо автомобіля й щось жваво обговорював із напарником Дмитром. Анна затримала подих — спостерігала за ним, милуючись знайомим профілем.
— Сергію, і що ти тепер збираєшся робити з Мариною? Даси їй ще один шанс чи й далі гратимеш роль зразкового сім’янина? — спитав Дмитро, приймаючи з рук друга гайковий ключ.
Сергій важко зітхнув.
— А що з нею робити? Ще не вирішив. Спершу треба трохи підзаробити, з грошима туго. Вона ж нікуди не дінеться. Марина запевняє, що кохає мене, каже, більше не відпустить.
Серце Анни завмерло. Від знайомого імені в скронях загуло. Марина — його колишня, перше кохання, яке залишило глибоку рану. Їхні стосунки колись закінчилися болісно — вона обрала іншого, більш перспективного. Сергій тяжко переживав розрив, а Анна тоді була поруч — підтримувала, слухала, допомагала. Так вона поступово стала не просто другом, а його дружиною.
— А сам ти що думаєш? У тебе ж дружина. Анна — не модель, але розумниця, працьовита, добра. Знайти таку, що не зрадить, у наш час — велика рідкість, — мовив Дмитро.
— Мені її шкода, Дімо, розумієш? Але серцю не накажеш. Воно тягнеться до іншої. Аня справді чудова, спору нема. Вона заради мене гори зрушить. Але між нами вже не те… Коли я поруч із Мариною — наче всередині все оживає. Я відчуваю, що живу, що дихаю на повні груди.
— І ти думаєш, що це справжнє кохання? — скептично хмикнув Дмитро.
— Не знаю, як це назвати. Та й навіщо? Просто з нею я відчуваю драйв, а з Анею — спокій, ніби вона мені сестра. Так, я прив’язаний до неї, але вогню, пристрасті вже немає. А мені цього хочеться, я ще не старий. Поки просто поставлю наші стосунки на паузу. Скажу, що сильно втомлююся на роботі. Не хочу, щоб вона зараз завагітніла, а потім… скажу, що нам треба розійтися. Марина почекає, ми бачилися вчора — вона мало не плакала, казала, що сумує страшенно.
Кожне його слово боляче врізалося в душу Анни, мов розпечена голка. Сергій говорив про зраду спокійно, байдуже — так, ніби міркував про дрібниці на роботі…
Він обманював її весь цей час, а вона була занадто сліпою й довірливою, щоб щось запідозрити. Подруги натякали, що бачили Марину в місті, але Анна лише відмахувалася, не бажаючи вірити. Вона була впевнена: навіть якщо колишня Сергія й повернеться, він, пам’ятаючи ту давню рану, ніколи не повторить минулої помилки. Адже він сам вибрав її, поклявся у любові й вірності. А виходить, він був поруч тільки тому, що так було зручно?
— Мені, звісно, приємно приходити до дому, де пахне свіжою їжею, де чисто й затишно. І Анна мені справді подобається. Але вона… не Марина. Вона й масаж зробить після важкого дня, але це не те… Ех, мабуть, я поводжуся, як дурень. Боюся схибити, якщо повернуся до минулого. Треба все зважити. Сьогодні після роботи знову зустрінуся з Мариною. Подивимося, чим усе закінчиться.
Дмитро лише похитав головою, висловлюючи мовчазне несхвалення. А Анна… стояла, немов скам’яніла. Не могла поворухнутися, не могла видихнути. Притиснувшись до дверного косяка, вона дивилася на чоловіка й чула лише відлуння його безжальних слів. Як таке можливо? За що? Чому саме з нею? Очі наповнилися слізьми, і гарячі краплини попливли щоками. Раптом вона відчула дотик до плеча — це був Артем. Він обережно відвів її вбік, у тихий куточок приймальні.
— Пробач, я мав одразу попередити їх про твій прихід, — тихо сказав він. — Тобі не слід було це чути.
— Усе гаразд. Навіть краще, що так сталося. Тепер я знаю правду. Знаю, що була для нього запасним варіантом, зручною партією. Будь ласка, не кажи йому, що я приходила. Я сама вирішу, як далі бути. Не хочу, щоб він дізнався…
Артем мовчки кивнув. Анна простягнула йому сумку з контейнерами та пакет із булочками.
— Забери, поїж із хлопцями. Я не повезу це все додому.
— Ти певна, що не хочеш передати це йому?
Вона лише кивнула. Не мала сил говорити. Вона більше не хотіла бути зручною, не хотіла бігти за чоловіком, який за її спиною будував плани з іншою. Замість того, щоб повертатися до дружини, яка на нього чекала, він мріяв про побачення з минулою пристрастю. Ні… Анна зрозуміла: її місце в житті Сергія — лише ілюзія. Якщо бути чесною, його ніколи не існувало. Вона сама створила цей міф, зліпила крихкий замок із піску, повірила, що стала для нього всесвітом, а насправді була лише тимчасовим прихистком — тихою гаванню, де він перечікував шторм, аби знову пірнути в океан чужих почуттів.
Вона не пам’ятала, як опинилася на вулиці. Знайомі тротуари, автобус, який ніс її кудись у невідомість, — усе злилося в розмиту пляму. Повернувшись у квартиру, Анна мовчки почала збирати речі. Це було його житло, придбане ще до шлюбу. Хоча вони разом обирали меблі, разом вішали фіранки, облаштовували кожен куточок протягом трьох років спільного життя, тепер вона не хотіла брати нічого. Тільки найнеобхідніше. Тільки своє. Їй хотілося просто зникнути, піти й забути.
Окинувши помешкання останнім, прощальним поглядом, Анна рішуче зачинила двері. Опустила ключі в поштову скриньку, викликала таксі й поїхала до бабусі. Тепер доведеться повернутися туди, звідки колись починала. Біль стискав груди, але десь глибоко всередині визрівала впевненість: вона впорається. Переживе. Бо не мала наміру ламатися чи втрачати віру в себе через людину, яка не змогла її оцінити. Навпаки — хотіла наповнити своє життя новими барвами, новими сенсами. Не шкодувати ні про що. Вона не проклинала Сергія, не звинувачувала його одного. Коли бабуся, Людмила Петрівна, спитала про причину повернення, Анна лише відповіла, що вони з чоловіком виявилися надто різними, тому їхні шляхи розійшлися. Старенька не стала розпитувати — просто міцно обійняла онуку й пообіцяла завжди бути поруч.
Сергій подзвонив пізно ввечері. Напевно, побачення минуло вдало, якщо він так пізно повернувся додому й побачив порожнечу.
— Аню, ти де? Що сталося? У тебе ж був вихідний. Навіть не подзвонила.
А який сенс? Раніше, коли вона телефонувала йому вдень, він часто дратувався, казав, що на роботі, не має часу на розмови.
— Я пішла від тебе, Сергію. Пробач, але ми надто різні. Я більше не можу так жити. Я не відчуваю твоєї любові, а мені вона потрібна. Тому відпусти мене.
— Як це? Чому ти не поговорила зі мною, а просто зникла? Так проблеми не вирішуються, Аню.
— Я знаю, що ти знову бачишся з Мариною. І бажаю вам щастя. Я не тримаю зла. Просто дай мені розлучення, і наші шляхи більше не перетнуться.
Кожне слово давалося їй із неймовірним зусиллям. Це був кінець. Кінець їхньої історії. Гострий біль проймав груди, але водночас це було нове начало. Початок її власного життя. Сергій мовчав. Не знайшов слів для виправдань, розуміючи свою провину. Не став благати повернутися, не наполягав на поясненнях — просто поклав слухавку.
Минуло майже два місяці. Анна отримала документи про розірвання шлюбу й поступово гоїла рани. Вона перестала аналізувати минуле, шукати, що могла зробити інакше. Любов не можна нав’язати. Йому було зручно, що вона кохає, а він лише дозволяв себе любити. Тепер вона хотіла іншого — справжнього почуття, взаємного, глибокого. Мріяла зустріти людину, яка любитиме її так само сильно, як колись любила вона.
Анна почала з себе: більше уваги приділяла зовнішності, здоров’ю, хобі. Знову стала ходити з подругами по магазинах, тішити себе обновками. Влаштувалася на кращу роботу й почала відкладати гроші на власну квартиру — маленьку, але свою. Вона більше не хотіла залежати ні від кого.
Одного разу в торговому центрі вона випадково зустріла Артема. Це стало несподіванкою, але приємною. Ірина саме кудись поспішала, а Анна не хотіла одразу повертатися додому, тож погодилася випити з ним кави. В затишному кафе Артем, трохи зніяковівши, зізнався:
— Ти ввірвалася в моє життя, як промінь сонця в похмурий день. З першої зустрічі я зрозумів, що ти особлива. Але тоді ти була дружиною мого товариша, і я не міг навіть подумати… Я нічого не вимагаю, просто хотів, щоб ти знала: можливо, колись ти даси мені шанс?
— Так, — несподівано для себе самої відповіла Анна. — Я готова дати шанс і подивитися, що з цього буде.
Артем виявився уважним, щирим і цікавим співрозмовником. З кожною зустріччю вона відчувала: між ними справді є щось особливе. Вона вирішила довіритися долі. В його очах було те тепло й ніжність, яких їй так не вистачало в минулому шлюбі. Її серце, поранене й обережне, почало поволі оживати. І хоч, можливо, це було занадто рано, Анна не хотіла тікати від почуттів, що приносили стільки світла й віри.
Сергій запізно усвідомив, що втратив. Його швидкоплинний роман із Мариною згорів, залишивши лише попіл. Йому не вистачало Анни — її спокою, доброти, тепла. Він шукав її обличчя в натовпі, повертався в порожній дім із надією, що вона там, що все це — лише сон. Але вона не повернулася.
Анна ж рухалася вперед. Поруч із Артемом вона відчула справжнє щастя, спокій і захищеність. Він допоміг їй залікувати старі рани й повірити, що любов усе ж існує. Сергій надто довго переконував себе в протилежному — і тепер міг лише шкодувати. А Анна зробила крок у нове життя — життя, у якому вона не тільки любила, а й була по-справжньому, глибоко, щиро коханою.
