Коли Катя захворіла, світ не зруйнувався — він просто перестав дихати.
Спершу з’явилися слабкість і ломота в тілі, потім — температура, яку не збивали ні пігулки, ні уколи. А згодом прийшов біль у грудях, наче хтось встромив туди розпечений прут і почав повільно його крутити. Вона лежала на дивані, загорнувшись у ковдру, і дивилася в стелю, намагаючись зрозуміти: «Це просто грип? Чи щось гірше?»
Того вечора Павло повернувся пізно. Зняв куртку, кинув ключі на комод і, не глянувши на неї, запитав:
— Ти знову лежиш? Посуд не помитий. У хаті безлад.
— Так, — прошепотіла вона. — Не можу встати.
Він зітхнув, наче це була її провина — хворіти, лежати, заважати його вечору.
— Ну й лежи. Я — в душ.
Не підійшов, не обійняв.
Вона мовчала. Сил навіть на образу не залишалося.
Наступного дня її забрали до лікарні. Діагноз прозвучав страшно: двобічна пневмонія, ускладнена вірусною інфекцією, підозра на автоімунний компонент. Лікарі говорили швидко, сухо, без емоцій — але в їхніх очах Катя читала: «Це може закінчитися погано».
Вона попросила медсестру принести телефон, щоб подзвонити Павлові.
Медсестра принесла. Катя набрала номер. Він не відповів.
Подзвонила ще раз — через годину. Потім іще. Іще.
На четвертий раз він узяв слухавку. Голос був байдужий, наче вона розбудила його посеред важливого сну.
— Що?
— Павле… мене поклали в лікарню. Все серйозно. Треба…
Вона не встигла договорити — він перебив.
— Я на роботі, Кать. Не до цього.
— Але мені страшно…
— Ти ж доросла жінка. Лікарі поруч. Що ти хочеш — щоб я усе кинув і прибіг?
Вона замовкла. В горлі стояв клубок.
— Гаразд, — сказала тихо. — Вибач, що потурбувала.
Він не відповів. Просто поклав слухавку.
Третій день у лікарні.
Катя лежала з крапельницею у вені й дивилася у вікно. За шибкою — сіре небо, мокрий асфальт, поодинокі перехожі в дощовиках. У палаті панувала тиша — тільки цокання годинника й гул вентиляції.
Вона знову набрала Павла. Гудки. Знову — гудки.
Потім прийшла сусідка по палаті й сказала:
— Не дзвони йому. Він поїхав. Ключі залишив у мене.
— Поїхав? Куди?
— Не уточнював. Просто зібрав речі й… поїхав.
Катя заплющила очі. В грудях щось обірвалося. Не серце — щось невидиме, тонке, що роками пов’язувало її з ним.
Вона не плакала. Сил не було навіть на це.
На сьомий день приїхала мама.
Вона увірвалася в палату з сумкою, пакунками і таким поглядом, наче була готова рознести всю лікарню, якщо хтось образить її доньку.
— Який же він мерзотник! — вигукнула, побачивши Катю. — Як він міг?!
Катя спробувала усміхнутися, але вийшло кволо.
— Мамо…
— Тихо, тихо. Я тут. Тепер я з тобою.
Мама залишилася. Спала на розкладачці біля ліжка, варила бульйони й приносила їх у термосі, благала лікарів призначити найкращі ліки, сперечалася з медперсоналом, якщо щось їй здавалося не так.
— Ти не одна, — повторювала вона щоранку. — Ти не одна, Катю.
І вперше за довгий час Катя повірила, що це правда.
Виписка.
Через три тижні її виписали. Слабка, схудла, з темними колами під очима — але жива.
Удома все було так, як вона залишила. Лише пил на полицях і запах затхлості. Посуд брудний. Павло не повернувся. Його речі зникли. У шафі — порожні вішалки. На тумбочці — записка, написана на клаптику паперу:
«Не витримав. Пробач.»
Катя довго дивилася на ці слова. Потім зім’яла записку і викинула.
Мама допомогла їй прибрати квартиру, помити вікна, провітрити кімнати.
— Почнемо з чистого аркуша, — сказала вона.
Катя кивнула.
Перший місяць після хвороби.
Вона ледве ходила. Дихати було важко. Але щодня робила на десять кроків більше, ніж учора. Потім — на двадцять. Згодом виходила на балкон, а потім — у двір.
З роботи телефонували. Питали, коли повернеться.
— Скоро, — відповідала вона.
Хоча сама не знала, чи повернеться взагалі.
Повернення.
Через шість тижнів вона з’явилася в офісі. Колеги дивилися на неї обережно — як на тендітну вазу, яку можна ненароком розбити.
— Ми так раді тебе бачити! — сказала керівниця, обіймаючи її.
Катя усміхнулася. Уперше за довгий час — щиро.
Робота стала порятунком. Вона забувала про біль, про порожнечу в грудях, про те, що колись любила чоловіка, який залишив її в найтемніший момент життя.
Увечері Катя писала у щоденник. Не скаржилася — просто фіксувала:
«Сьогодні пройшла три квартали без задишки.
Сьогодні з’їла ціле яблуко.
Сьогодні не думала про нього.»
Осінь.
Падали листя. Катя купила собі нове пальто — тепле, бордового кольору. Колір життя, а не хвороби.
Вона почала ходити на йогу. Потім — на курси фотографії. А по суботах — у бібліотеку.
Життя не стало ідеальним. Але стало її власним.
Одного вечора, повертаючись з роботи, вона побачила у вітрині магазину невелику вітражну фігурку коня — з кольорового скла.
Вона зупинилася.
У дитинстві мріяла про коня. Про білосніжну кобилу з гривою, як хмара. Батьки сміялися: «У нас дача, а не ранчо!» Але якось тато привіз їй дерев’яну фігурку — грубувату, зате з добрими очима.
Катя зайшла в магазин і купила ту скляну лошадку.
— Це символ, — сказала продавчиня. — Свобода. Сила. Виживання.
— Знаю, — усміхнулася Катя.
Зима.
Павло подзвонив у грудні.
— Катю… можна поговорити?
Вона мовчала.
— Я… я не знав, що все настільки серйозно. Думав, ти просто застудилася. А потім… потім мені стало соромно. Я не знав, як повернутися.
Вона дивилася у вікно. За склом — сніг, ліхтарі, тиша.
— Ти не повернувся, Павле. Ти зник. Коли мені було найстрашніше — тебе не було.
— Я розумію. Пробач.
— Пробачення — це не те, що я можу тобі просто дати. Це те, що треба заслужити. А ти навіть не спробував.
Він мовчав.
— Я сумую за тобою, — прошепотів.
— А я — ні, — відповіла вона. — Я сумувала за тим, ким ти міг би бути. Але ти виявився іншим.
Вона поклала слухавку.
Серце не боліло. Ані краплі.
Весна.
Катя продала старі меблі, купила нові. Завела чорну кішку із зеленими очима. Назвала її Весна.
Вона почала писати оповідання — про хворобу, про коней, про жінок, які вчаться дихати наново.
Мама приїжджала щовихідних. Вони пили чай, сміялися, дивилися старі фільми.
— Ти світишся, — сказала мама якось.
— Справді?
— Так. Наче всередині тебе запалили світло.
Катя усміхнулася.
— Напевно, тому, що я більше не боюся темряви.
Літо.
Вона поїхала в село — до подруги дитинства. Там були поля, річка, стайня.
У перший день підійшла до гнідого коня з теплим подихом і м’якими очима.
— Можна? — спитала в конюха.
— Сідай, — відповів він. — Тільки не бійся.
Вона сіла в сідло. Кінь рушив. Вітер у лице, трава під копитами, небо над головою.
Катя заплющила очі.
І вперше за довгий час відчула не просто життя, а свободу.
Епілог.
Минув рік.
Катя більше не думала про Павла. Без ненависті, без туги — просто не думала. Він став епізодом. Болісним, темним, але — минулим.
Вона не шукала нове кохання. Але й не боялася його.
Вона жила.
І в цьому була її справжня перемога.
«Інколи тебе залишають не тому, що ти недостойна любові.
А тому, що інша людина не вміє бути поруч, коли це справді потрібно.
І тоді ти вчишся бути поруч із собою.
І цього — достатньо.»
