— Людмило, — сказала мені свекруха, стоячи в дверях нашої спальні, — ми з сином усе обговорили. Ти більше тут не живеш.
Її голос звучав рівно, майже без емоцій, ніби вона повідомляла мені розклад автобусів, а не виганяла з дому. Я стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку чаю. За вікном мрячив дощ — той самий осінній, сумний дощ, який, здається, знає: ти вже програла, але все одно йдеш далі.
— Що означає «не живеш»? — запитала я, хоча всередині все вже зрозуміла.
— Ти й сама все знаєш, — відповіла вона, відвівши погляд. — Після того, як ти перестала оплачувати мої витрати…
Вона не договорила. І не потрібно було. Я й так усе знала.
Усе почалося кілька років тому — саме тоді я вперше відчула, що ґрунт вислизає з-під ніг. Мій чоловік Ігор працював у великій логістичній компанії, але його зарплата була… скромною. Принаймні, саме так він її називав. А я, завдяки наполегливості та терпінню — рисам, які, як мені здавалося, він цінував, — зуміла відкласти пристойну суму. У мене були заощадження. Я не вихвалялася ними, не виставляла напоказ, але коли в нашій квартирі, яка дісталася Ігореві у спадок від бабусі, потрібно було зробити ремонт, а він казав: «Почекаємо, може, назбираємо», — я пропонувала оплатити все сама.
— Ти впевнена? — тоді запитав він, дивлячись на мене з легкою тривогою.
— Звісно, — відповіла я. — Головне, щоб було затишно.
Так почалася епоха моїх «вкладень». Спершу ремонт, потім нова кухня, далі — візочок для нашого сина. Я не рахувала грошей. Я думала, що ми — родина. Що все, що маю, — і його теж. Але, мабуть, помилялася.
Свекруха, Ніна Петрівна, жила окремо, але з’являлася дедалі частіше. Спочатку на вихідних, потім і серед тижня. «Допомогти вам», «погуляти з онуком», «просто поговорити». Я не заперечувала — поважала її вік, намагалася бути ввічливою. Але згодом стало ясно: вона не гість. Вона — господиня.
Вона втручалася в усе: як я годую дитину, як прибираю, у що вдягаюся. Одного разу, побачивши мою нову блузку, сказала:
— А в нас у колгоспі з такої тканини мішки шили.
Я промовчала. Мої батьки теж були колгоспниками, але їхня праця зробила їх гідними, охайними людьми, які вміли цінувати і красу, і роботу. А от Ніна Петрівна, схоже, вважала, що все гарне — обов’язково фальшиве.
А потім почалися прохання про гроші. Спершу дрібниці: «Людо, позич на ліки», «пенсія затримується», «телефон зламався — не допоможеш?». Я давала. Не рахувала. Потім — більше: «тече дах», «треба холодильник», «на подарунок племінниці на весілля». Я оплачувала все. Ігор мовчав. Він ніколи не міг сказати матері «ні». А коли я обережно натякнула, що варто було б встановити межі, він лише знизав плечима:
— Ну що ти, мама ж старається, допомагає з дитиною.
Допомагає… Так, гуляла, няньчилася. Але робила це так, ніби я мала бути їй вічно вдячна. А я все платила. За її зуби, за санаторій, за ремонт у її квартирі, навіть за новий телевізор. Я думала: «Головне, щоб був спокій».
Та спокій — це не відсутність сварок, це повага.
Перелом настав навесні, коли синові виповнилося три роки. Я вийшла на роботу, він пішов у садок. Ніна Петрівна продовжувала приходити «допомагати». Але одного разу я почула, як вона говорить чоловікові:
— Ти впевнений, що це твій син? — тихо, майже шепотом.
Я застигла в дверях. Серце завмерло, а потім шалено забилося.
— Про що ви? — спитала я, намагаючись говорити спокійно.
Вона здригнулася, але швидко оговталася:
— Ой, Людо… Ну що ти така нервова? Жартую. Дитина ж схожа на Ігоря, як дві краплі води.
Але він не був схожим на Ігоря. Ні краплі. Він був схожий на мене — і на мого батька. Це бачили всі, окрім, здається, Ніни Петрівни. А може, саме тому вона так наполягала?
Я не стала влаштовувати сцену. Але того вечора сказала Ігореві:
— Твоя мама більше не дивитиметься за сином.
Він здивувався:
— Чому? Що сталося?
— Вона посіяла сумніви щодо батьківства. Це неприпустимо.
Він зітхнув:
— Мама просто емоційна. Пожартувала. Не приймай близько до серця.
— А я не жартую, Ігоре. Або вона поважає нашу родину, або…
— Або що?
Я не відповіла. Але наступного дня перестала оплачувати її рахунки.
Перші два тижні — тиша. Потім вона з’явилася сама.
— Людо, у мене борги за світло. Ти ж розумієш, зима скоро…
— У вас є пенсія, — відповіла я. — І заощадження. Ви ж самі казали — «на чорний день».
Вона подивилася з образою:
— Ти стала іншою.
— Ні, — сказала я. — Просто перестала робити вигляд, що все гаразд.
Вона пішла. Через десять днів подзвонив Ігор:
— Ти серйозно вирішила не допомагати мамі?
— Я не зобов’язана її утримувати. Тим паче після того, як вона сказала тобі, що наш син — не твій.
— Вона жартувала!
— Це не жарт, Ігоре. Це удар нижче пояса.
Він замовк, а потім сказав:
— Ти стала жорсткою.
— А ти — слабким.
Ми не говорили три дні.
А потім настав той день. Ранок був звичайний: я годувала сина, збиралася на роботу. Ігор пішов рано, мовляв, справи. А вдень зателефонувала свекруха:
— Людмило, ми з сином усе обговорили. Ти більше тут не живеш.
Повернулася я додому — ключ не підійшов. Замок замінили. Сусідка вийшла в коридор, побачила мене з дитиною на руках і зрозуміла все без слів:
— Людо… Пробач. Вони вчора все винесли. Твої речі — в підвалі. Сказали, що ти сама забереш.
Я стояла в під’їзді, тримаючи сина, і дивилася на зачинені двері. Там — мій дім. Мої книги, фотографії, сукня, у якій виходила заміж, дитяче ліжечко… усе, за що я платила. І тепер це вже не моє.
Я не заплакала. Просто вдихнула глибоко — і пішла.
Перші дні були пеклом. Зупинилася в подруги, але знала: надовго не залишуся — двоє дітей, тісна квартира. Шукала житло, телефонувала, писала оголошення. Усе це з дитиною на руках. Без підтримки.
Ігор не виходив на зв’язок. Тільки через знайому передав: «Подумай, що ти наробила». Я не відповіла.
Потім згадала про свої заощадження. Частину витратила, але не все. Зняла квартиру — скромну, але чисту, з вікнами в парк. Купила ліжечко, коляску, усе необхідне. Почала нове життя.
Минуло три місяці. Я знайшла нову роботу — навіть кращу. Син підріс, став частіше сміятися. Ми гуляли в парку, читали казки, спали разом. Я знову відчула себе собою.
Одного вечора подзвонив Ігор.
— Людо… можна поговорити?
— Говори.
— Я скучив. І мама зрозуміла, що переборщила.
— І що?
— Може, повернешся?
Я подивилася на сина, який спокійно спав у ліжечку, потім — у вікно. За ним уже не мрячив дощ, був ясний холодний вечір.
— Ні, Ігоре. Я не повернуся.
— Чому? Ми ж сім’я!
— Сім’я — це коли тебе поважають. Коли не виганяють з дому, як непотріб. Коли не сумніваються у твоїй дитині. Ти обрав свою маму. А я — себе і сина.
Він довго мовчав.
— А якщо я оберу тебе?
— Запізно, — сказала я. — Вибір ти вже зробив.
Минув майже рік. Ми з сином живемо у власному будинку — так, я купила його. Невеликий, але свій. Іноді згадую ту фразу свекрухи: «Після того, як ти перестала оплачувати мої витрати…» — і усміхаюся. Бо зрозуміла головне: моя цінність — не в тому, скільки я плачу за інших, а в тому, наскільки я поважаю себе.
Іноді Ігор пише. Просить зустрічі, каже, що «все змінилося». Але я знаю: люди не змінюються — змінюються обставини. І коли вони знову стануть зручними, усе повториться.
Я не шкодую. Ні про що. Бо тепер я вільна. І мій син росте в домі, де його люблять без умов, без сумнівів, без «а раптом».
А це — найголовніше.
