Андрій увійшов до її кабінету без стуку — як завжди. Він приніс із собою запах дорогих парфумів і ще чогось — чужого, нудотно-солодкого, як дешевий лікер. Цей аромат за останні місяці в’ївся в стіни їхнього дому, і Катерина відчувала його навіть уві сні.
— Катю, нам треба поговорити. Серйозно.
Катерина повільно підняла голову від фінансового звіту. Її кабінет був її фортецею — єдиним місцем у домі, де ще пахло тим, що вона любила: старими книжками, міцною кавою і озоном після роботи кварцової лампи.
Вона вже давно знала, що ця розмова неминуча. Вона чекала її, як чекають вироку, розуміючи, що це стане точкою неповернення.
— Я слухаю, Андрію.
Він сперся на її стіл із мореного дуба, зсунувши стос паперів. Безцеремонно, по-господарськи. Наче це був його стіл, його кабінет, його дім.
— Я більше так не можу. Ти постійно у своїй роботі, у своїх проєктах. Я приходжу додому — ти за комп’ютером. Я йду — ти вже з телефоном біля вуха. Мені потрібна дружина, а не бізнес-партнер у спідниці.
Вона мовчала, дивлячись на нього рівно, без емоцій. Усередині вже давно нічого не боліло. Там залишилася лише холодна, випалена пустеля, де колись була любов.
Вона все знала. І про його «втому», і про жінку, що залишала цей приторний запах. Вона навіть знала її ім’я — Вероніка. Менеджерка з сусіднього відділу. Дешево і передбачувано.
— І що ти пропонуєш? — її голос був спокійним, як гладінь замерзлого озера.
— Я ставлю умову. Ультиматум, якщо хочеш. Або ти завтра ж пишеш заяву про звільнення з батькової фірми і стаєш нормальною жінкою — займаєшся домом, мною, сином. Або ми розлучаємось.
Він чекав сліз, істерики, благань. Усього того, чим він живився останні роки, що тішило його самолюбство.
Але у відповідь настала коротка пауза. Пауза, в яку Катерина подумки прощалася з десятьма роками свого життя. Вона думала не про себе.
Вона думала про сина. Вона так довго терпіла все це заради нього, намагаючись зберегти бодай видимість родини. Але зараз зрозуміла: бачити поруч такого батька — набагато гірше для Іллі, ніж пережити розлучення батьків.
Катерина ледь помітно кивнула, ніби погоджуючись із його логікою. Вона обережно відсунула його руку від своїх документів.
— Гаразд. Я тебе зрозуміла.
— От і чудово, — самовдоволено всміхнувся він. — Я знав, що ти зробиш правильний вибір.
— Так, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Я обираю розлучення.
Усмішка сповзла з його обличчя, мов поганий грим. Він не очікував такого. Думав, що тримає її на короткому повідку — почуттям обов’язку, спільною іпотекою і, головне, сином.
— Що? Ти не можеш. А як же Ілля? Як же дім?
— З Іллею все буде гаразд. А дім… — вона зробила паузу, даючи словам ваги. — Цей дім, як і твоя машина, і твій «процвітаючий» бізнес, Андрію, оформлений на компанію мого батька. Ти ж пам’ятаєш, як благав його допомогти на старті?
Андрій зблід. Він справді просив. І її батько, генерал Соколов, людина старої школи, допоміг.
Але, як мудрий стратег, усі ключові активи передбачливо залишив під своїм контролем. Андрій вважав це формальністю, прикрою забаганкою старого.
— Це нічого не означає… це все спільне, нажите у шлюбі…
— Нічого спільного між нами більше немає, Андрію, — відрізала вона. — Ти поставив ультиматум, а я просто вирішила забрати своє. Не лише себе й сина. А взагалі — все.
Вона взяла телефон і набрала номер.
— Тату, привіт. Так, я готова. Запускай юристів.
Андрій дивився, як вона закінчує розмову, і в його очах недовіра змінювалась люттю.
— Ти блефуєш. Просто лякаєш мене, щоб я відчепився.
Катерина поклала телефон на стіл. Ідеально рівно, паралельно краю.
— Я ніколи не блефую, Андрію. Ти мав це засвоїти за десять років.
— Наш син! Ти подумала про сина? Ти хочеш залишити його без батька, зруйнувати сім’ю через свою гординю?
Це був його останній козир — маніпуляція дитиною. Раніше це спрацьовувало безвідмовно.
— Ілля залишиться з батьком. З справжнім, — спокійно відповіла вона. — З моїм батьком. Який навчить його, що таке честь і повага до жінки. А ти… ти зможеш бачити його на вихідних. Якщо суд визнає це можливим.
Він задихнувся від обурення.
— Суд? Ти хочеш судитися зі мною?
— Це не я почала війну, — вона підвелася, і тепер вони були одного зросту. У її кабінеті, на її території, він уже не здавався таким високим і грізним. — Ти прийшов сюди з ультиматумом. Ти вирішив, що можеш зламати моє життя. Ти помилився.
У двері подзвонили. Наполегливо — два коротких дзвінки.
Катерина, не дивлячись на чоловіка, вийшла з кабінету. Андрій, спотикаючись, пішов за нею. Його світ руйнувався надто швидко, він не встигав за подіями.
На порозі стояли двоє. Один — сивий, у дорогому костюмі, з обличчям людини, яка бачила все. Другий — молодий, підтягнутий, з папкою в руках. Вони пахли не парфумом, а грошима й владою.
— Катерино Вікторівно, — з легким уклоном промовив сивий. — Моє ім’я — Петро Сергійович Орлов. Це мій помічник, Вадим. Ми від вашого батька.
— Проходьте, Петре Сергійовичу, — вона жестом запросила їх до вітальні.
Андрій стояв посеред передпокою, розгублений і жалюгідний.
— А це ще хто такі? Ти привела до нашого дому чужих людей?
Орлов глянув на нього так, як дивляться на набридливу комаху.
— Вадиме, будьте ласкаві, ознайомте Андрія Петровича з документами. Почати, думаю, варто з наказу про його відсторонення.
Молодий юрист відкрив папку й простягнув Андрієві перший аркуш.
— Наказ про негайне відсторонення вас від посади генерального директора ТОВ «Горизонт» у зв’язку з утратою довіри з боку засновника. Ваші повноваження припинено з цієї хвилини. Доступ до рахунків і документів компанії заблоковано.
Андрій тупо дивився на аркуш із жирною печаткою. «Горизонт» — його дітище, його гордість.
— Який ще засновник? — прохрипів він.
— Інвестиційний фонд «Бастіон», — люб’язно пояснив Орлов, зручно вмощуючись у кріслі. — Єдиний власник ста відсотків часток. Вам би це знати — ви ж підписували статут.
Далі. Автомобіль, яким ви користуєтесь, перебуває в лізингу тієї ж компанії. Ось повідомлення про розірвання договору. Машину заберуть завтра вранці.
Вадим перегорнув сторінку.
— Щодо цього домоволодіння. Воно є власністю фонду й було надане вам у службове користування. Офіційне повідомлення. У вас є два тижні, щоб звільнити приміщення.
Андрій переводив погляд з непроникного обличчя Орлова на дружину. Вона стояла біля вікна, дивилася в сад і здавалася зовсім відстороненою.
— Катю… Катюню… це ж жарт? — його голос затремтів. Уся показна бравада випарувалася. Залишився тільки страх. — Скажи їм, що це помилка. Ми ж сім’я.
Катерина повільно обернулася.
— Сім’я — це довіра. А ти приніс у наш дім запах чужої жінки й ультиматум. Ти сам усе вирішив. Я лише погодилася з твоїм вибором.
Вона підійшла до нього впритул.
— Ти хотів, щоб я перестала працювати. Вітаю, твоє бажання здійснилося, — сказала вона тихо, але кожне слово било, як ляпас. — Відзавтра тобі більше не доведеться ходити на роботу. У тебе її немає.
Коли за Орловим і його помічником зачинилися двері, Андрій впав у крісло. Не як господар, а як квартирант, якому раптово виставили рахунок.
— Ти не могла. Усе, що ми будували…
— Що будували МИ, Андрію? — вона залишилася стояти, дивлячись на нього згори. — Ти грався в бізнесмена на гроші мого батька, поки я ночами перевіряла твої звіти й виправляла помилки, щоб твоя пісочниця не розсипалася.
Ти будував стосунки на стороні, поки я виховувала нашого сина. Про яку «будову» ти говориш?
Він підскочив, у його очах спалахнув колишній гнів.
— Я чоловік! Я мав відбутися!
— Ти відбувся, — крижаним тоном вимовила вона. — Як найманий працівник із завищеною самооцінкою. І як брехун.
Він зрозумів, що гнів марний. Спробував змінити тон.
— Катю, пробач мене. Я був неправий. Дурень. Я все виправлю. Почнемо спочатку. Я люблю тебе.
Ці слова, які вона так прагнула почути пів року тому, рік чи навіть два, тепер звучали фальшиво. Вона бачила не каяття, а панічний страх втратити годівницю.
— Спочатку? — гірко всміхнулася вона. — Гаразд. Для початку ти збереш свої речі. Ілля сьогодні ночує в дідуся. Я не хочу, щоб він бачив… це.
Зрозумівши, що благання не діють, Андрій вихопив телефон — його останню надію. Жінка, заради якої він був готовий зруйнувати родину, мала стати його порятунком. Він поспіхом набрав номер Вероніки.
— Ніко, привіт. У мене проблеми. Серйозні.
Катерина мовчки спостерігала за ним. Вона навіть не вийшла з кімнати, даючи йому можливість на власні очі побачити крах усього свого світу.
— Так, вона все дізналася… Ні, гірше. Вона мене виганяє. Забирає все… Ніко, мені нікуди йти. Можу приїхати до тебе?
На тому кінці запала тиша. Навіть Катерині було чутно, як змінюється голос жінки.
— Андрію, ти хочеш сказати, що в тебе більше немає грошей?
— Ніко, це тимчасово! Я щось вигадаю! Головне, що ми разом!
— «Разом»? — у її голосі пролунав відвертий сміх. — Андрію, я не можу взяти на себе ще й тебе з твоїми проблемами. Вибач.
Короткі гудки.
Андрій повільно опустив телефон. Його обличчя стало сірим, як попіл. Це був удар, після якого вже не підвестися.
Він поплентався нагору, до їхньої спальні. Відкрив шафу, забиту дорогими костюмами, і раптом усвідомив — жодна з цих речей не належить йому. Усе це — уніформа ролі «успішного чоловіка Катерини Соколової». Він сам повірив у цю ілюзію: нібито він талановитий бізнесмен, якого просто «підтримали на старті». А Катерину вважав жінкою, яка лише бавиться роботою в батьковій фірмі, тоді як він — справжній чоловік — будує бізнес. Яка ж це була солодка брехня.
За годину він спустився вниз із невеликим спортивним рюкзаком і картонною коробкою. Це було все, що він міг назвати своїм.
Катерина чекала в холі. Вона простягнула йому кілька купюр.
— На таксі й на перший час. Вважай це вихідною допомогою.
Він не взяв грошей. Лише дивився на неї спустошеним поглядом, у якому тліла мертва, холодна ненависть.
— Ти ще пожалкуєш, Катю, — хрипко вимовив він.
— Я шкодувала останні п’ять років, Андрію, — спокійно відповіла вона. — Досить.
Він відчинив двері й вийшов у нічну прохолоду. Пішки, в нікуди, тягнучи за собою коробку з уламками свого фальшивого життя.
Минуло пів року.
Коли двері за Андрієм зачинилися, Катерина не відчула ні радості, ні помсти. Тільки величезне, всепоглинаюче полегшення.
Насамперед вона відчинила всі вікна, впустивши свіже повітря, що вимело останні залишки чужого парфуму й брехні. Потім заварила собі звичайний чорний чай і сіла у своєму кабінеті. Просто побути в просторі, який знову став її власним.
Наступного дня вона забрала Іллю від батьків. Хлопчик відчував — мама стала спокійнішою, а з дому зникло те глухе напруження, яке завжди висіло в повітрі.
Увечері приїхав батько. Без зайвих слів обійняв доньку.
— Що будемо робити з «Горизонтом»? Продамо?
Катерина заперечно похитала головою.
— Ні, тату. Я сама ним займуся. Перейменую, проведу ребрендинг. Я ж знаю цю справу зсередини.
Генерал Соколов уперше за довгий час щиро посміхнувся.
— Я й не сумнівався в тобі.
Життя поступово входило у нове русло. Катерина очолила компанію, перейменувавши її на «Вектор». Вона звільнила половину Андрієвих «друзів» і набрала команду молодих професіоналів. Вона була там, де завжди мала бути — за кермом.
Одного разу, виїжджаючи з парковки нового офісного центру, вона побачила його. Андрій стояв на зупинці, згорбившись від вітру. На ньому була дешева куртка, обличчя осунулося. Він чекав автобуса.
Їхні погляди зустрілися. У його очах не було ненависті — лише розгубленість і тихий біль. Він побачив її — за кермом елегантної машини. Побачив, як Ілля на задньому сидінні махає їй малюнком. Побачив життя, яке сам проміняв на дешевий лікер і ілюзію власної важливості.
Вона не відвернулася. Ні жалю, ні злості — нічого. Він став для неї просто перехожим. Людиною з минулого, яка колись поставила не той ультиматум не тій жінці.
Увечері, вкладаючи сина спати, Катерина думала не про нього. Вона думала про новий контракт. Про те, що життя, виявляється, може бути просто спокійним і справжнім. Вона нічого не набула, вигнавши Андрія. Вона просто повернула собі власне життя. І цього було більш ніж достатньо.
Минуло три роки.
Компанія «Вектор» перетворилася з батькового активу на особистий проект Катерини. Тепер у ділових колах її батька знали як «батька Катерини Соколової» — і він пишався цим.
Вона стояла на сцені великого бізнес-форуму, виступаючи останньою серед спікерів. Говорила про право на власний шлях, про те, як важливо не дозволяти нікому знецінювати твою працю.
Ілля, якому вже виповнилося десять, сидів у першому ряду поруч із дідусем і дивився на маму сяючими очима.
Після виступу, коли вони вже виходили з будівлі, хтось окликнув її.
— Катю… Катерино Вікторівно.
Вона озирнулася. Перед нею стояв Андрій. Час не пощадив його. Він працював охоронцем у цьому ж бізнес-центрі.
Її начальник служби безпеки розповів про це тиждень тому, спитавши, що робити. «Нічого, — відповіла вона. — Нехай працює».
— Андрію? — вона не здивувалася.
— Я бачив тебе… по телевізору… — він ніяковів. — Ти молодець. Я завжди в тебе вірив.
Ця жалюгідна спроба примазатися до її успіху колись викликала б у неї відразу. Тепер — нічого.
— Дякую. Нам час іти.
— Зачекай! — він зробив крок уперед. — Катю, я все розумію. Був неправий. Але ми ж не чужі люди. Ілля… він мій син. Мені зараз дуже важко. Може, допоможеш?
Він не встиг договорити — його погляд сказав усе.
Катерина подивилася на нього, потім на Іллю, який із цікавістю розглядав цього незнайомця.
— Іллю, почекай мене з дідусем у машині, гаразд?
Хлопчик кивнув і побіг. Катерина знову повернулася до Андрія.
— Ти правий. Ми не чужі люди. Ми — колишні партнери по одному невдалому проекту під назвою «сім’я». Наш спільний проект давно закрито, Андрію. І я не інвестую в провальні стартапи.
Вона дістала з сумочки візитку свого юриста.
— Ось. Подзвони за цим номером. Тобі переведуть суму, якої вистачить, щоб орендувати квартиру на пів року й знайти роботу в іншому місті. Подалі звідси. Це не допомога.
Це плата за те, щоб ти більше ніколи не з’являвся в моєму житті. І в житті мого сина.
Вона вклала візитку йому в руку й, не озираючись, пішла до машини.
Андрій залишився стояти з папірцем у руці. Він отримав те, що хотів — гроші. Але програв усе. Дивився їй услід — красивій, сильній, недосяжній жінці, яка йшла вперед, будуючи майбутнє. А він так і залишився у минулому.
Сівши в машину, Катерина поцілувала сина в маківку.
— Мам, а хто це був?
— Просто чоловік із роботи, любий. Із минулого відділу.
Вона виїхала на проспект, залитий вогнями вечірнього міста. Вона більше не шкодувала.
Вона знала: справжня сила не в тому, щоб забрати своє, а в тому, щоб створити нове — таке, що вже ніхто й ніколи не зможе в тебе відібрати.
