Життя Анни Вікторівни, яку весь посёлок Дубрівки знав як бабусю Аню, після виходу на пенсію не зупинилося — воно лише змінило ритм, перетворившись зі стрімкого маршу на розмірений, але невпинний рух. Її день починався з першими променями сонця, що золотили холодні шибки маленької, але затишної хатини на околиці. І тоді прокидалося її царство: діловито квоктали кури у просторому загоні, важливо перевалювалися з лапи на лапу білосніжні качки, а дзвінке мекання кози Маруськи наповнювало повітря, вимагаючи ранкового частування.
Руки Анни Вікторівни, шорсткі від багаторічної праці, але й досі спритні й сильні, все встигали: і хліб спекти, і білизну попрати, і грядки з огірками та помідорами прополоти. Донька, Людочка, жила далеко, у великому місті, з двома її онуками. І вся любов, уся нерозтрачена ніжність бабусі Ані перетворювалася на посилки з консервацією та варенням, на теплі вовняні шкарпетки, зв’язані довгими зимовими вечорами, і на хрусткі купюри, які вона з трепетною урочистістю вкладала у листівки до 1 вересня й Нового року. Ці гроші, викроєні з мізерної пенсії, були для неї не папірцями, а місточком, що з’єднував її з дорогими хлопчаками, можливістю бодай так брати участь у їхньому житті.
Але роки, невблаганні та безжальні, робили своє. Спершу непомітно, а потім дедалі настирливіше. Спина почала зрадницьки нити після довгого поління, а ноги, колись такі слухняні й міцні, тепер озивалися болем на кожну вибоїну, на кожен схил. Дорога до єдиного в селищі магазину перетворилася на справжню експедицію, а важка торба з продуктами ставала нестерпною ношею. Довелося скоротити й господарство — серце розривалося, коли вона віддавала сусідці останніх качок. Світ Анни Вікторівни, колись такий широкий і наповнений справами, стискався до розмірів її палісадника. В очах оселилася тиха смуток і безпорадність.
Саме тоді її давній друг і сусід, ветеран-афганець Ігнат Захарович, чоловік із золотими руками й щирим серцем, зробив їй пропозицію, яка спершу здалася безглуздою.
— Анно, а чого ж тобі пішки плентатися, — сказав він одного разу, дивлячись, як вона, згорбившись, іде від автобусної зупинки. — Тобі велосипед потрібен. І швидше, і вантаж легше довезти.
Вона лише відмахнулася: «Та що ти, Ігнате, у мої роки на ровері? Смішити людей?» Але думка, раз посіяна, пустила коріння. І невдовзі, відклавши гроші з кількох пенсій, бабуся Аня привезла з районного центру сяючий новизною, недорогий, але такий омріяний велосипед. Він став її проривом, її крилами. Перші поїздки давалися тяжко — тремтіли коліна, збивалося дихання. Та вперта старенька не здавалася. А потім сталося диво: вона знову відчула вітер у сивому волоссі, легкість і свободу руху. Вона знову могла доїхати й до пошти, й до магазину, й до річки, щоб подивитися на захід сонця. До багажника вправно прив’язувала торби, а на кермі весело погойдувався плетений кошик для дрібниць. «Залізний кінь», як вона його жартома називала, повернув їй шматочок незалежності, і в її очах знову загорілися вогники радості.
Якось у погожий вересневий день вона, як завжди, під’їхала на своєму «другові» до крамниці «У Михайловича». Вирішивши, що лише на п’ять хвилин і нема сенсу возитися з замком, просто притулила велосипед до ґанку. Купила свіжий, ще теплий хліб, пачку масла й, усміхаючись, вийшла на вулицю.
Велосипеда не було.
Спершу вона не повірила своїм очам. Здалося, що переплутала двері. Озирнулася — порожньо. Гостра крижана голка страху встромилася їй просто в серце.
— Хлопці? — її голос затремтів. — А ви не бачили, тут велосипед стояв?…
Перехожі лише знизували плечима, поспішаючи кожен у своїх клопотах. Злодій, спритний і безсовісний, розтанув у полуденній спеці, ніби його й не існувало.
Дорога назад тягнулася, мов вічність. Буханець хліба під пахвою здавався непідйомним тягарем. Сльози текли зморшкуватими щоками струмками, не соромні, а гіркі, пекучі, стираючи з обличчя сліди колишньої радості. Вона плакала не за залізом і колесами — вона ридала за вкраденим шматочком власного щастя, за втраченим відчуттям свободи, за правом на рух. Як узагалі хтось наважився підняти руку на її скромну, але таку потрібну їй радість?
Біля хвіртки власного подвір’я вона зустріла Ігната Захаровича. Він одразу все зрозумів по її заплаканому обличчю та безпорадно опущених руках.
— Аннусю… Господи, невже вкрали? — у його голосі бринів щирий біль. — Та як же так… серед білого дня! Ех, даремно ти без нагляду його залишила, лихих людей, на жаль, вистачає. Ох і роззява ж ти, бабцю…
Вона тільки безсило кивала, витираючи очі куточком хустки.
— Думала… лишень на хвилинку… — схлипувала вона. — Раніше ж нічого не пропадало… А тепер нового не куплю, нема за що. І Людочці не скажу — соромно. Не вберегла.
Ігнат Захарович глянув на неї уважно, по-батьківськи, і щось тверде, рішуче майнуло в його очах.
— Не ридай, добре? Сльозами горю не зарадиш. Зажди, стара, ми ще поборемося. Щось вигадаємо.
Минув тиждень. Сірий, гнітючий тиждень, у якому знову не знайшлося місця для далеких поїздок. Анна Вікторівна змирилася з утратою, повернувшись до звичної рутини. Аж раптом у вікно залунав наполегливий стукіт. Вона відсунула фіранку й побачила в палісаднику усміхненого Ігната Захаровича.
Вийшла на ґанок — і завмерла від подиву.
Біля хвіртки стояв велосипед. Але не той, новенький, блискучий і бездушний. Цей був інший. Старенький «Урал», із масивною, трохи кутастою рамою, яку хтось старанно й любовно пофарбував у темно-зелений, «військовий» колір. До керма було прилаштоване нове зручне сидіння, а над переднім колесом красувалася не кошик, а акуратний вантажний майданчик, зварений із міцного дроту. Він увесь випромінював історію, надійність і якусь особливу, непідвладну часу добротність.
Ігнат Захарович, сяючи на все обличчя, підморгнув їй:
— Ну що, Аннусю, готова пересідати на нову техніку? Слабо?
— Ігнате… Рідненький… Та що ж це таке? — прошепотіла вона, не вірячи очам. — Звідки? Це ж твій?
— Та ні, — удавано суворо відповів сусід. — У сусідньому селі бабусю обікрав, спеціально для тебе. — Не витримав і засміявся. — Та мій же, звісно! У гаражі припадав пилом, релікт. Я його… ну, трохи оживив. Ланцюг підтягнув, втулки змастив, колеса підкачав. І, бачиш, площадку тобі приварив — хоч мішок картоплі вези! Ну як? Братимеш?
Анна Вікторівна мовчки підійшла до велосипеда, торкнулася холодної, гладенької фарби на рамі, провела рукою по пружній гумі колеса. І знову заплакала. Та цього разу то були зовсім інші сльози — тихі, теплі, вдячні, від яких мурашки йшли по шкірі й стискалося горло.
— Як же я тобі віддячу, Ігнате? Я… я з пенсії потроху віддаватиму… Чесне слово, розрахуюся!
— Та кинь ти, — відмахнувся він, і голос його раптом став м’яким і трохи сором’язливим. — Йому що, в гаражі гнити? Він має їздити, служити. Мені він не потрібен. Я на своєму «Москвичі» як джміль гуду звик. Тож не вередуй, бери. Ми ж сусіди. Це по-людськи.
Він показав їй, як користуватися масивним, але зручним замком-тросом, аби більше жоден пройдисвіт не зазіхнув на її транспорт. Сам підрегулював висоту сідла під її зріст. І коли бабуся Аня, трохи ніяковіючи, знову сіла за кермо і повільно рушила вулицею, по її обличчю знову текли сльози, але тепер це були сльози очищення, віри в людей.
Відтоді в Дубрівках часто можна було побачити зворушливу картину: маленька, худенька старенька впевнено котить на добротному зеленому «Уралі», а з відчиненого вікна свого дому за нею спостерігає сивий чоловік із орденськими планками на старенькій ватянці. І щоразу, проїжджаючи повз, вона пригальмовувала й гукала:
— Ігнат Захарович! Я в магазин їду! Треба чого привезти?
А він, удаючи, що роздумує, махав їй рукою з вікна й відповідав:
— Та наче все є, їдь, бабцю! Тільки з гори не лети, шибайголово! Тут тобі не іподром!
І проводжав її поглядом, повним тихого, світлого задоволення, поки вона не зникала за поворотом. А вона їхала вперед, відчуваючи під собою не лише надійність старих коліс, а й те, що значно важливіше — безкорисливу, справжню людську доброту, яка, як з’ясувалося, ще здатна творити справжні дива.
