Пил довгої дороги, різкий і сірий, в’ївся в шкіру, змішався з потом утоми й ліг на плечі невидимим, але неймовірно тяжким тягарем. Автобус, хрипко прокашлявшись, покотився далі, залишивши Варвару Афанасіївну саму на безлюдній сільській зупинці. Повітря з ароматом полину, стиглої пшениці й далеким присмаком диму вдарило в ніздрі знайомим, до сліз рідним запахом. П’ять років. Рівно п’ять років, два місяці й сімнадцять днів її легені не вдихали цього. Лише затхлий дух казенного дому, крики наглядачок та брязкіт залізних засувів.
Вона зробила крок, потім ще один, сперлася на похилий тинок, що відділяв дорогу від її світу. Її світу. Того, заради якого вона віддала п’ять кращих, хай і вже немолодих років. Перед очима від утоми пішли кола, та вона міцніше стиснула пальцями шершаві лозини й заплющилася. А тоді розплющила очі.
І він був там. Її дім. Невеликий, зрубанний із колод, почорнілий від часу, але такий міцний, такий непохитний. З труби тягнувся в небо тонкий, майже прозорий димок — топилася піч. А у вікнах, уже по-осінньому раннім вечором, теплився золотавий вогник — отже, вдома був він. Її Вітюша. Її хлопчик. Її єдина, помилкова, але така болюча й всепоглинаюча любов.
Серце закалатало, застукало у скронях, змиваючи всю втому й гіркоту років розлуки. Ноги самі понесли її вперед, через подвір’я. Вона, спотикаючись, угледіла — ґанок новий, із різьбленими поручнями, сарай підлатаний, тин підфарбований. Гаряча хвиля гордості підкотила до горла. «Молодець, Вітюша, молодець, синку. Господарює, не здає позицій. Усе правильно, усе як я вчила». Ось зараз вона обійме його, пригорнеться до щоки, вдихне знайомий запах дитинства, тепер уже змішаний із запахом дорослого чоловіка. Усе лихе позаду. Попереду — тільки життя.
Двері піддалися не одразу — мабуть, перекосило від вогкості. Варвара Афанасіївна з зусиллям натиснула на клямку й увійшла до сіней. І відразу відсахнулася, наткнувшись на чужі, широкі груди.
У тьмяному світлі лампочки під стелею стояв незнайомий чоловік. Високий, плечистий, у розтягнутому светрі, з рушником у руках, яким він витирає шию. Він з подивом дивився на неї, на її зім’яте, втомлене обличчя, на стареньку, давно вийшлу з ужитку хустку і на страшне, арештантського кольору пальто.
— Вам кого, бабусю? — голос його був густим і рівним, без натяку на агресію, але від кожного слова віяло крижаним холодом чужини.
Горло Варвари Афанасіївни стислося. Вона прошепотіла, і її шепіт здався їй неймовірно хрипким і надто гучним:
— Вітя… Де Вітя?
Чоловік насупився, його погляд ковзнув по її постаті, затримався на робі, що виглядала з-під розстібнутого пальта, і в очах промайнуло не розуміння навіть, а якесь цинічне зацікавлення.
— Вітя? Віктора, чи що? — перепитав він, повільно смакуючи слова. — Мати, так він мені цей дім ще три роки тому, як ти відсиділа, й продав. Разом із усім. Я тепер тут господар.
Світ не впав. Він застиг. Завмер в одній точці, в одному жахливому кадрі: губи чужака, що вимовляють ці слова, й смуга світла від лампочки, що падала на підлогу. Три роки. Як відсиділа. Продав. Слова, наче цвяхи, вбивалися в свідомість, у саме серце. П’ять років тому його друг, той франт Андрійко, втягнув у махінацію з крадіжками лісу. Попалися. І вона, мати, пішла й узяла всю провину на себе. Суд повірив старій, хворій жінці більше, ніж молодому, міцному хлопцеві. Вона відбула свій «п’ятирічний строк» за нього. А він… він продав їхній спільний дім. Їхню фортецю. Їхню пам’ять.
Не тямлячи себе, вона побрела назад, до зупинки. Ноги підкошувалися. Вона опустилася на жорстку, холодну лаву, і тихі, беззвучні сльози покотилися по її змарнілих щоках. Вона не ридала. Вона просто плакала, беззвучно, відчайдушно, витираючи обличчя краєм свого страшного платка.
— Вітюша… Вітеньку… Де ж ти? — шепотіла вона в порожнечу. — Живий ти, синочку? Серце моє ниє, лихо чує… Раз дім продав — значить, зовсім біда…
Її розпач урвав різкий скрегіт гальм. До зупинки, піднімаючи хмару пилу, підкотилося солідне позашляхове авто…
З вікна висунулося те саме обличчя, що кілька хвилин тому виставило її з її ж власного життя.
— Мати! — гукнув новий господар її дому. — Я тут у паперах порився… Адресу твого Вітька знайшов. У райцентрі він. Бери, — він простягнув крізь вікно зіжмаканий клаптик. — Хочеш, підкину.
Варвара Афанасіївна тремтячими, майже неслухняними руками взяла папірець. Здавалося, це не клаптик, а єдина ниточка, що зв’язувала її з сином. Голос зірвався, проте в ньому прозирала твердість:
— Ні… Ні, синку, дякую. Я автобусом. Доберуся.
Через пів години тряский, запилений автобус висадив її на околиці райцентру. Ще пів години пішло на пошуки потрібної п’ятиповерхівки — облупленої, сірої, схожої на всі інші. Сходи тхнули котячим кормом і самотністю. Вона піднялася, знайшла двері, оббиті потрісканим дерматином, і постукала. Стук луною рознісся тишею під’їзду, здавшись їй оглушливо гучним.
Двері відчинилися. І він був там. Її Вітя. Постарілий, виснажений, з щетиною й мутними від хмелю очима. Він дивився на неї без радості, без подиву. Лише миттєва, тваринна паніка майнула в погляді, а далі — роздратування.
— Мам? Ти?.. — він вискочив на площадку, прикрив за собою двері й грубо схопив її за руку, відтягуючи від порога.
— Вітюша, ріднесенький…
— Мовчи! — прошипів він, і подих його відгонув дешевим портвейном. — Вибач, прийняти не можу. Розумієш? Я з жінкою живу. Це її квартира. Вона тебе, кримінальницю, на поріг не пустить! Та й я… я поки що без роботи. Не на часі мені це все.
Він не дивився їй у вічі. Говорив у порожнечу над головою, поспіхом, зло, ніби відчитувався. І перш ніж вона встигла знайти бодай слово, бодай звук, щоб зупинити цей жах, він різко сіпнув плечем, відштовхнув її назад, у напівтемряву сходів, і грюкнув дверима. Защовкнув замок. Затріщав ланцюжок. Настала тиша.
Вона не плакала. Сльози лишилися там, на лавці. Тепер усередині була лише чорна, бездонна порожнеча. Вона повільно, немов старенька, удвічі старша за свої роки, спустилася вниз. Так, мала рацію її подруга Наталя, ще тоді, перед судом, відмовляючи її від фатального кроку: «Виростила ти поганого сина, Варю. Егоїста. Він тебе з’їсть». Доведеться йти до Наталі. Іншого виходу немає.
Та й тут доля підставила підніжку. Дім Наталі стояв із забитими вікнами, а на запитання про господиню сусідка, визирнувши на стукіт, буркнула: «Наталю? Та вона вже пів року в землі. Рак її зжер».
Варвара Афанасіївна лишилася на вулиці. Сутеніло. Небо затягли свинцеві хмари, й ось-ось мав початися дощ. Холодний осінній вітер пронизував її тонке пальтечко до кісток. Вона стояла під чужим козирком, цілковито самотня у всьому світі, й не знала, куди ступити далі.
Раптом поряд безшумно зупинилася машина. Не нова, але доглянута. Опустилося вікно з боку пасажира, і звідти виглянуло молоде, серйозне обличчя з добрими, втомленими очима.
— Чого стоїш, мамо? — голос був тихим, без панібратства. — Нікуди йти? Сідай. Підвезу.
Вона на мить завмерла. Слова «не сідай до чужих» тепер звучали як зла насмішка. Куди йти? В міліцію? Знову за ґрати? Вона мовчки, майже машинально відчинила дверцята й опустилася на сидіння.
Хлопця звали Олексій. Він уважно слухав її уривчасту розповідь про довгу дорогу, про те, що рідних немає, допомоги чекати нізвідки. Про сина вона змовчала. Сором здавив горло залізним обручем. Олексій кивав, не перебиваючи. А потім, не кажучи зайвого, привіз її до себе в скромну, але чисту квартирку на околиці міста. «Живи, поки не визначишся. Місця вистачить».
Сповнена палкої вдячності, Варвара Афанасіївна вже наступного дня вимила його дім до блиску, напекла гору пирогів із капустою та картоплею, перестирала й ретельно заштопала весь його одяг. Вона шукала в роботі порятунок від гризучої туги. Олексій, що повертався з роботи втомлений і мовчазний, дивився на це з тихим подивом. Виявилося, він був сиротою, виріс у дитбудинку, і такої простої, безкорисливої материнської турботи в його житті ніколи не було.
Так вона й залишилася. Він не проганяв. Вона знаходила сенс у тому, щоб дбати. Взимку почала носити йому на лісопилку, де він працював, гарячі обіди в термосі. Він починав свій невеликий бізнес, працювали на холоді. Вона пробиралася крізь замети, несла йому борщ і гречку з тушкованкою й дивилася, як він їсть, з тим самим почуттям, з яким колись годувала свого Вітюшу.
Якось, принісши обід, вона застала в його кабінеті незнайомця, який підозріло хутко перегортав документи на столі. Не сказавши й слова, Варвара Афанасіївна схопила швабру й буквально витурила непроханого гостя, сиплячи такою відбірною тюремною лайкою, що той ганьбливо втік.
Повернувшись, Олексій довго сміявся:
— Мати, та це ж мій бригадир! Прийшов папери забрати!
Жінка стояла сувора й непохитна.
— Який він бригадир? Злодій він. У нього на обличчі написано, куди й що тягнутиме. Повір моєму слову.
Олексій здивовано звів брови, але в її голосі була така впевненість, що він замислився. І… вона мала рацію. За тиждень виявилося, що «бригадир» тягнув цінні дошки й продавав наліво.
— Ну що ж, мамо, — серйозно мовив Олексій увечері за чаєм. — Бачу, око в тебе гостре. Зона, мабуть, навчила. Більше довіряти не можу. Давай так — будеш у мене відділом кадрів. Ти вирішуватимеш, хто нам підходить, а хто ні.
Варвара Афанасіївна погодилася. Вона знайшла своє місце. Її маленька комірчина перетворилася на кабінет. Вона не проводила співбесід. Просто дивилася. Одного погляду, кількох фраз вистачало, щоб зрозуміти, хто перед нею: робітник, ледар, злодій чи просто нещасна людина. Її прозвали «ясновидицею», і ніхто не наважувався заперечувати її рішення.
І ось одного разу двері її кабінету відчинилися. Зайшов черговий претендент. Чоловік років тридцяти, з недоглянутою зовнішністю, але з нахабною посмішкою. Він ступив уперед, і його погляд впав на жінку за столом.
Посмішка миттю сповзла з його обличчя, змінившись шоком, а потім — швидкою, прорахованою радістю. Це був Вітя.
— Мам?! — вигукнув він, і в голосі його задзвеніла фальшива ніжність. — Це ти тут головна? Ну, слава Богу! Тоді точно візьмеш синочка на роботу! Я виправився, мамо, правда!
Варвара Афанасіївна не поворухнулася. Вона сиділа, вчепившись пальцями в край столу, щоб не дати їм затремтіти. Кров відлила від обличчя, загупала у скронях. Перед нею стояв не син. Стояло її зрадництво. Стояли п’ять вкрадених років, проданий дім, грюкнуті двері й крижаний дощ над чужою могилою.
Вона повільно, дуже повільно, взяла аркуш паперу, вивела тремтячою, але чіткою рукою кілька слів. Не дивлячись на Віктора, не промовивши жодного звуку, встала, вийшла в сусідній кабінет до Олексія, поклала аркуш перед ним на стіл і мовчки зачинила за собою двері.
Вітя, проводжаючи її впевненою ходою, обернувся до Олексія з новою, вже нахабною посмішкою.
— Ну що, шефе? Домовилися? Куди мені ставати?
Олексій глянув на аркуш. Там було написано всього три слова, виведені палкою ненавистю й безмежним материнським болем: «ЦЕ ПОГАНЬ. НЕ ЛЮДИНА».
Він підняв на Віктора холодний, нічого не виражаючий погляд.
— Вас не беремо. — І, бачачи, що той ладен заперечити, розгорнув перед його носом злощасний аркуш. — Сказали не брати. Рішення остаточне. Прохідний двір закінчився.
