— Нін, привіт! Я не відволікаю вас? — голос невістки, Каті, дзвенів у слухавці удаваною бадьорістю.
Я мовчки помішувала ложкою давно вистиглий суп. Не відволікає. Я ніколи не буваю зайнята, коли їм щось потрібно.
— Слухаю, Катю.
— У нас новина — просто бомба! Ми з Льошею квитки взяли, летимо в Туреччину на два тижні! Все включено, уявляєш? Так спонтанно вийшло, гаряча путівка!
Я уявила. Море, сонце, Льоша й Катя. А десь поза кадром — їхній п’ятирічний син Міша. Мій онук.
— Вітаю. Дуже за вас рада, — слова вийшли рівні, бездушні, мов інструкція до ліків.
— От! А ти Мішеньку до себе забереш, так? Йому ж у садок не можна зараз, там знову якась вітрянка ходить.
А ще у нього секція з плавання, пропускати небажано. І до логопеда запис на наступний тиждень, я тобі все розклад надішлю.
Вона говорила швидко, не даючи вставити й слова, наче боялася, що я встигну подумати й відмовитися. Хоча я ніколи не відмовляла.
— Катю, я думала на дачу поїхати на кілька днів, поки погода стоїть… — почала я, сама не вірячи у свою слабку спробу.
— На дачу? — у її голосі прозвучало щире здивування, ніби я зібралася летіти на Марс. — Мам, ну яка дача, ти що?
Тут онуку потрібна увага, а ти про грядки. Ми ж не на гульки летимо, а здоров’я підкріплювати. Морське повітря, вітаміни!
Я дивилася у вікно на сірий двір. Моє морське повітря. Мої вітаміни.
— І ще, — без паузи продовжила Катя, — нам корм для кота доставлять у середу, преміальний, дванадцять кілограмів.
Кур’єр буде з десятої до шостої, так що з дому нікуди, гаразд? І квіти наші поливай, будь ласка, особливо орхідею. Вона примхлива.
Вона перелічувала мої обов’язки, як щось само собою зрозуміле. Я була не людиною, а функцією. Зручним безкоштовним додатком до їхнього комфортного життя.
— Добре, Катю. Звичайно.
— От і розумниця! Я знала, що на тебе завжди можна покластися! — щебетала вона так, ніби подарувала мені найбільшу милість. — Все, цілую, побігла валізу збирати!
У слухавці задзвеніли короткі гудки.
Я повільно поклала телефон на стіл.
Погляд упав на настінний календар. Там червоним маркером було обведено наступну суботу — день зустрічі з подругами, яких я не бачила майже рік.
Я взяла вологу ганчірку й одним рухом стерла цю червону позначку. Наче стерла ще один крихітний шматочок власного, непрожитого життя.
У голові не було ні образи, ні злості. Лише липка, всеохоплююча порожнеча і тихе, чітке запитання: а коли вони помітять, що я не просто безкоштовний додаток, а жива людина?
Мабуть, тільки тоді, коли побачать мене в аеропорту з квитком в один кінець.
Мішу привезли наступного дня. Син, Льоша, заніс у квартиру величезну валізу онука, спортивну сумку з формою для басейну і три пакети з іграшками. Він уникав дивитися мені в очі.
— Мам, ми швидко, а то в аеропорт запізнимося, — швидко промовив він, ставлячи валізу посеред коридору.
Катя влетіла слідом, уже в образі відпочивальниці — легка сукня, солом’яний капелюшок. Вона окинула мою скромну квартиру швидким, оцінюючим поглядом.
— Ніно, ви тільки Міші мультики довго не вмикайте, краще почитайте йому. І солодкого поменше, а то він потім некерований.
Ось список, я тут усе написала, — вона простягнула мені складений учетверо аркуш. — Тут режим, телефони логопеда, тренера, алерголога. І що йому готувати на кожен день.
Вона говорила так, ніби я вперше бачила власного онука. Наче я не сиділа з ним від народження, поки вони будували кар’єру.
— Катю, я пам’ятаю, що він любить, — тихо сказала я.
— Пам’ятати — одне, а дієта — інше, — відрізала вона. — Все, Мішуль, будь розумницею, слухайся бабусю! Ми тобі великий-великий джип привеземо!
Вони пішли, залишивши по собі шлейф дорогого парфуму й відчуття протягу.
Міша, зрозумівши, що його залишили, розплакався. Перші три дні перетворилися на суцільний марафон.
Басейн на одному кінці міста, логопед — на іншому. Примхи, сльози ночами і нескінченні «хочу до мами». Я валялася з ніг від утоми.
На четвертий день я наважилася подзвонити синові. Вони якраз мали заселитися в готель.
— Алло, мам? Щось трапилось? Міша в порядку? — голос Льоші був напружений.
— З Мішею все добре, не хвилюйся. Льош, я хотіла поговорити… Мені дуже важко. Я не справляюся з таким ритмом.
Може, ви знайдете можливість найняти приходящу няню на кілька годин на день? Я б оплатила половину.
На тому кінці дроту повисла тиша. Потім Льоша важко зітхнув.
— Мам, ну не починай, а? Ми тільки прилетіли. Катя й так вся на нервах була перед від’їздом. Яка няня? Кому ми довіримо дитину? Ти ж бабуся. Для тебе це має бути в радість.
— Льошо, радість не скасовує втоми. Я не молодію.
— Ти просто відвикла, — м’яко, але наполегливо переконував він. — Звикнеш. Давай не будемо псувати один одному відпочинок. Ми ж не так часто кудись вибираємось. Все, мам, давай. Катя кличе.
Він поклав слухавку. А я дивилася на телефон, і в мені щось повільно костеніло. Не образа.
Швидше, холодне, ясне усвідомлення. Я для нього — не мама, якій може бути важко. Я — ресурс. Надійний, перевірений і, що найголовніше, безкоштовний.
У середу, як і обіцяла Катя, приїхав кур’єр з котячим кормом. Молодий хлопець байдуже залишив величезний, непідйомний мішок на порозі й пішов, буркнувши щось про «доставку до дверей».
Я хвилин десять намагалася затягнути ці дванадцять кілограмів у коридор, надриваючи спину. Коли мені це нарешті вдалося, я сіла на підлогу поруч із цим мішком, що пахнув сухою рибою, і розсміялася. Тихим, беззвучним сміхом.
Увечері подзвонила Катя. На фоні шумів прибій і грала музика.
— Ніно, привіт! Як ви там? Орхідею мою полила? Тільки відстояною водою, пам’ятаєш? І не на листя, а під корінь!
Вона не спитала, як Міша. Не спитала, як я. Її хвилювала квітка.
— Пам’ятаю, Катю. Все під контролем, — відповіла я, дивлячись на цей клятий мішок з кормом.
Тієї ночі я майже не спала. Я думала не про дачу і не про зустріч з подругами. Я відкрила шафу, дістала свою стару ощадну книжку і закордонний паспорт. Просто дивилася на них, проводячи пальцями по обкладинці.
Думка, яка майнула того дня після дзвінка, більше не здавалася просто фантазією. Вона набувала обрисів. Ставала планом.
Клікнув перемикач на десятий день їхнього «відпочинку». Телефон задзвонив після обіду, коли я тільки-но вклала Мішу спати. Знову Льоша.
— Мам, привіт! Як наш боєць?
— Спить, — коротко відповіла я.
— Слухай, тут така справа… — він зам’явся, і я одразу зрозуміла — зараз буде прохання. — Нам тут так сподобалося, просто рай. І готель пропонує знижку, якщо ми продовжимо ще на тиждень. Уявляєш, яка удача?
Я мовчала. Я вже знала, що буде далі.
— Загалом, ми вирішили залишитися. Але трохи не розрахували з грошима… — він говорив з тією улесливою інтонацією, яку я ненавиділа. — Мам, ти не могла б…
Коротше, Катя тут згадала, у тебе ж батькові сережки лежать, із сапфірами. Ти їх усе одно не носиш.
— Чого ти хочеш, Льошо? — мій голос був моторошно спокійним.
— Віднеси їх у ломбард, га? — випалив він. — Там дадуть пристойну суму, нам якраз вистачить. А ми приїдемо — і одразу все викупимо. Чесне слово! Ну що їм пилитися в шафі? А тут живі емоції!
На фоні я почула голос Каті: «Льошо, ну що ти мямлиш? Ніно, це ж просто річ! А ми відпочинемо по-людськи!»
Просто річ. Мої спогади. Моя родина. Моє життя. Просто річ, яку можна здати в ломбард, аби оплатити їхні «живі емоції».
І в цю мить щось у мені остаточно завмерло. Не зламалося, не тріснуло, а саме завмерло, перетворившись на крижаний, гострий кристал.
Порожнеча, яка мучила мене, раптом наповнилася холодною, дзвінкою рішучістю.
— Добре, — сказала я рівно. — Скільки вам потрібно?
— Справді? Мам, я знав, що ти найкраща! — зрадів син. — П’ятдесяти тисяч вистачить. Ти тільки чек сфотографуй, щоб ми знали, скільки віддавати.
— Звичайно, Льошенько. Не хвилюйтеся. Відпочивайте.
Я поклала слухавку. Підійшла до дверей у кімнату і прочинила її. Міша спав, розкинувши руки, і уві сні кумедно чмокав губами. Мій маленький, нікому, крім мене, не потрібний хлопчик.
І крижаний кристал у грудях дав першу тріщину. Я не могла його кинути. Не могла віддати чужим людям. Але й жити як раніше я теж більше не могла.
Я взяла телефон і надрукувала коротке повідомлення синові: «Сережки я не продам.
Ваш відпочинок закінчується за чотири дні, як і було в квитках. Якщо в неділю вас не буде, у понеділок я йду в опіку. І це не обговорюється».
Відповідь прилетіла майже миттєво: «Ти нам погрожуєш?!». Я не відповіла. Я відкрила сайт авіакомпанії і купила квиток. Анталія. Виліт наступного вівторка. Без зворотної дати.
У неділю ввечері вони повернулися. Не зайшли — увірвалися до квартири. Засмаглі, роздратовані й смертельно ображені.
— Ну що, щаслива?! — з порога почала Катя. — Зірвала нам найкращу відпустку в житті! Маніпуляторка!
Льоша мовчки пройшов у кімнату, де Мишко грався з конструктором. Син кинувся йому на шию.
Я вийшла з кухні, тримаючи в руках свій закордонний паспорт із вкладеним у нього квитком. Усередині мене панував абсолютний спокій.
— Я рада, що ви повернулися до свого сина, — тихо сказала я. — А тепер послухайте мене. Обидва.
Вони замовкли, здивовані моїм тоном.
— П’ять років, Льошо. Цілих п’ять років я жила вашою тінню.
Я забирала Мишка з дитсадка, коли Катя не встигала з манікюру. Я сиділа з ним ночами, коли в нього різалися зуби, аби ви могли виспатися перед роботою.
Я відмовлялася від десятків зустрічей, поїздок, власних планів тільки тому, що «мамо, треба допомога».
Я провела з вашим сином більше часу, ніж ви обоє разом. Я була вашою безкоштовною функцією.
Я перевела погляд на невістку.
— Ти жодного разу не поцікавилася, як я себе почуваю, Катю. Але завжди пам’ятала про свою орхідею. Ви вирішили, що так буде завжди. Що я нікуди не подінуся.
Я поклала на стіл паспорт із квитком.
— Ви помилилися. Я дуже люблю Мишка. Саме тому я дочекалася вашого повернення і не перетворила ваше життя на офіційний кошмар. Але моя роль у ньому завершена. Я теж хочу побачити море.
Льоша недовірливо взяв квиток. Його очі розширилися.
— Туреччина?.. Мамо, ти… на скільки?
— Я ще не вирішила, — я знизала плечима й узяла заздалегідь зібрану невелику валізку. — Я хочу пожити для себе. А ви… тепер ви батьки. На сто відсотків. Без допомоги, без поблажок і без чужих жертв. Вчіться.
Я нахилилася до Мишка, поцілувала його у маківку.
— Бабуся скоро повернеться, — збрехала я йому, намагаючись усміхнутися.
І я вийшла за двері. Залишила їх трьох у своїй маленькій квартирі. Залишила їх із дванадцятьма кілограмами котячого корму, вибагливою орхідеєю та повною відповідальністю за власне життя.
Вперше за довгі роки я відчувала не порожнечу, а передчуття.
