— У тебе все буде добре, дівчинко. Коханою будеш. Дім — повна чаша. Донька у тебе народиться. Тільки ось, — циганка примружилася, — хрещеною у неї буде покійниця. Охрестить дитину. Поруч буде. М е р т в а. Холодна.
Осіннє повітря в парку було прозорим і студеним, воно щипало щоки й змушувало щільніше кутатися в пальто. Дві подруги, Настя і Віра, весело розмовляли, розмахуючи пакетами з щойно купленими книжками. Їхній безтурботний сміх розбивався об тишу заснулих алеї. І саме цю тишу раптом порушило щось несподіване.
З-за могутнього стовбура дуба з’явилася вона. Висока, худа, у строкатій спідниці до п’ят і темній хустці, з-під якої вибивалися пасма смоляного волосся з сивиною. Очі її — чорні й бездонні, як дві нічні безодні, вп’ялися прямо в Настю.
— Дівчино, — голос у неї був хриплим, наче протертим піском часу, — погадаю. Долю розповім. Любов, багатство…
Настя, розгубившись, спробувала відмовитися, зробити вигляд, що не чує, і пройти повз. Але суха, прохолодна рука вже схопила її зап’ясток із несподіваною силою.
— Зачекай, красуне. Не поспішай. Я тобі нічого поганого не скажу. Тільки правду.
Віра намагалася втрутитися, та погляд циганки змусив її відступити. Здавалося, цей погляд паралізує волю. Настя завмерла, відчуваючи, як крижаний холод від доторку старої жінки повзе рукою вище, до самого серця.
Циганка прикрила очі, водила пальцями по долоні Насті, наче читаючи невидимі письмена.
— Бачу… бачу тебе. У великому домі. Не сама. Коханий поруч. О, який чоловік! Золото, а не чоловік. — Вона привідкрила одне око, оцінюючи ефект. Настя застигла, напівналякана, напівзацікавлена. — У тебе все буде добре, дівчинко. Коханою будеш. Дім — повна чаша. Донька народиться. Златовласа дівчинка, оченята, мов незабудки.
Настя вже почала розслаблятися, на губах з’явилася несмілива усмішка. Та раптом пальці циганки зчепилися міцніше, майже до болю. Стара різко розплющила очі, і зіниці її звузилися в дві гострі шпильки.
— Тільки ось… — вона прищурилася, і голос її знизився до шепоту, зловісного, шелесткого, як сухе листя під ногами. — Хрещеною у неї буде покійниця. Охрестить дитину. Поруч буде. М е р т в а. Холодна. Ледяна рука на плечі під час обряду. І на все життя поруч.
Настя з силою вирвала руку, наче обпеклася. Серце шалено калатало десь у горлі, перехоплюючи подих. Стара циганка дивилася на налякану дівчину, і в куточках її губ грала дивна, незбагненна усмішка.
— Боїшся? Дарма. Не треба м е р т в и х боятися. Вони… вони спокійніші за живих. Ти її сама знайдеш, хрещену для доньки. Сама покличеш. Ну що, ручку позолотиш за добру вість? Чи як?
Циганка простягнула долоню, байдужа до того жаху, який посіяла. Настя наосліп, не дивлячись, судомно полізла в сумочку, витягла кілька зім’ятих купюр і всунула їй у руку. Потім мертвою хваткою схопила Віру й потягнула її геть, майже бігом, не озираючись, наче за спиною гналася сама Доля з крижаним подихом.
Минуло десять років. Той осінній день у парку тепер здавався Насті просто дурним сном, вицвілою фотографією з іншого життя. Але слова циганки, як заноза, сиділи глибоко в свідомості, виринаючи в найтихіші й найтривожніші моменти. Особливо тепер. Особливо коли вона дивилася на крихітне личко своєї сплячої доньки — золотокосої Аріші з оченятами-незабудками.
Пророцтво збувалося з лякаючою точністю. Коханий чоловік Андрій, їхній затишний дім, який вони так довго облаштовували. Все зійшлося. Окрім одного. Окрім хрещеної.
Рішення прийшло само собою, як єдиний можливий щит від жаху: не хрестити доньку. Немає обряду — немає й мертвої хрещеної. Логіка була залізною, і Настя відчайдушно за неї чіплялася.
Їхня власна квартира була на ремонті, і вони з чоловіком шукали варіанти тимчасового житла. І ось удача — затишна, світла квартира на останньому поверсі в хорошому районі. Господарі, літня пара, були готові здати її на пів року за дуже прийнятною ціною.
— Подивися, — щебетала Настя, показуючи Андрієві фотографії на планшеті, — мені ця просто подобається! Ідеально! І вид із вікон хороший.
Чоловік пробігся поглядом по оголошенню, насуплюючи брови…
— Останній поверх. Кухня замала. А власники ж у іншому місті… Як це? Документи?
— Я вже з ними спілкувалася по відеозв’язку, — поспіхом запевнила його Настя. — Дуже приємні люди, Валентина та Геннадій. Їхню онуку, Юленьку, теж бачила — справжня непосида. Усі папери в агента, є довіреність, все офіційно. Завтра поїдемо дивитися квартиру. Кухня нормальна, тобі тільки здається, що маленька! І ліфт є, і колясочна. Ми ж ненадовго.
Андрій, помітивши її рішучість, тільки зітхнув і погодився. Її нервозність він списав на втому після безсонних ночей із немовлям.
Арина росла неспокійною дівчинкою. Вона їла мало, майже не спала і плакала без упину, до хрипоти. Настя була виснажена до краю. Дні зливалися в нескінченний калейдоскоп пелюшок, пляшечок і безрезультатних заколисувань. Її мати, Лідія Іванівна, не раз переконувала: треба охрестити дитину, тоді все зміниться. Та Настя лише мовчки хитала головою, не наважуючись розповісти про давнє, моторошне передбачення.
Одного разу зовсім знесилена Настя сиділа на дивані у вітальні орендованої квартири. Лідія Іванівна, що забігла на годинку, намагалася заколисати схвильовану Арішу, але та все одно надривно плакала.
— Тримай доньку, — раптом наказала мати тоном, який не терпів заперечень. — Ідемо до ванни. Зараз ми її святою водою обмиємо! Я сьогодні в церкві набрала.
— Мамо, ні! — злякано вигукнула Настя. — Вона ж некрещена! Не можна!
— Можна! Гірше вже не буде. Бачиш, дитина ж страждає, сама не справляється!
Настя зі стогоном пішла за нею. У руках — розплаканий клубочок доньки. Серце билося шалено. В одній руці вона тримала Аріну, другою підставила долоню під струмінь води, яку налила мати.
— Мамо, обережніше! На підлогу розлила, ще й підсковзнешся! — крикнула вона й у цей момент сама зробила різкий, незграбний рух.
Світ перевернувся. Намагалася пригорнути дитину до грудей, але відчуття падіння раптом зупинилося. Вона відчула, що її ногу щось утримує, наче коріння вросло у підлогу. І водночас їй здалося, що чиясь невидима рука міцно підтримала Аріну під спинку, не дозволивши їм впасти.
Крапельки святої води котилися по розпалених щічках дитини. І раптом одна з них… ніби зникла під дотиком невидимого пальця, який лагідно витер її з лиця.
Арина в ту ж мить заспокоїлася. А Настю пронизав крижаний холод, який пройшов уздовж хребта до потилиці. Вона відчула, як волосся на голові піднялося дибки.
— Тут якось зимно, — занепокоєно промовила Лідія Іванівна, швидко прикриваючи онуку й підштовхуючи доньку вийти з ванної. — Хутчіш, у тепло, дитину треба загорнути!
З того дня в квартирі оселилося Відчуття. Постійне, невидиме, але відчутне. Настя була певна: вони тут не самі. Вночі вона чула тихі шурхоти, що переходили в ніжний, заколисуючий шепіт, подібний до колискової. У дитячій кімнаті було прохолодніше, ніж в інших, і в повітрі стояв ледь вловимий аромат полину та сухого дерева.
Арина ж стала спокійнішою. Вона могла лежати у ліжечку без плачу, тихенько белькотіла й тягнула ручки вгору, немов до когось невидимого. І сміялася своїм дитячим щасливим сміхом. Здавалося, хтось лагідний грався з нею й оберігав.
Однієї ночі Настя прокинулася від тихого схлипування. Не до кінця розплющивши очі, вона попрямувала до дитячої. І застигла.
У кутку, біля вікна, стояла Вона. Постать була напівпрозорою, крізь неї проступав візерунок шпалер. Довге світле волосся спадало на плечі, а величезні, сумні очі дивилися на сплячу Аріну. На блідих губах тремтіла лагідна усмішка.
Настю сковав жах. Вона скрикнула, притиснувшись до дверей. Примара повільно повернула голову й беззвучно прошепотіла лише одне слово, яке Настя прочитала по губах:
Хрещена.
Постать розчинилася у повітрі. Арина прокинулася від крику матері й заголосила.
Та від того вечора страх Насті змінився на інше — на гостре почуття провини й дивну вдячність. Вона все частіше бачила легку тінь біля колиски, а донька радісно тягнула до неї руки. Настя зрозуміла: пророцтво здійснилося. Хрещена її дитини прийшла… з іншого світу.
— Але ж це… ненормально, правда? — Настя сиділа в парку на лавці й ділилася з сусідкою Машею. — Вона не шкодить. Навпаки, заспокоює. Аріна стала золотою дівчинкою. Та все одно лячно. Ця прохолода, це відчуття чужої присутності…
Маша слухала, але її обличчя блідло. Вона відводила погляд, теребила край куртки.
— Тобі, мабуть, здається, — нарешті сказала вона й різко піднялася. — Втома, нерви. Мені час, старшу з садка забрати. Бувай!
Настя кинулася за нею:
— Ти знаєш! Ти щось знаєш! Чому мовчиш?
Маша завмерла, потім зітхнула. Дістала телефон, відкрила фото. На знімку — дві жінки з колясками. Одна — вона сама. Друга… світловолоса, з сумними, добрими очима.
— Це Лара, — прошепотіла Маша. — Вона жила в тій самій квартирі. Виховувала доньку сама. А потім… зникла. Декілька днів я не бачила її. Подзвонила. У трубці — лише плач дитини. Ми з сусідом зламали двері… Лара була мертва вже добу. Донька жива. Перелякана, голодна, але жива. І я досі думаю — хто тоді підіймав слухавку? Тепер розумію: сама Лара. Вона не могла залишити дитину навіть після с м е р т і.
— А її дочка? — ледве спитала Настя.
— Забрали батьки Лари. Ті самі Валентина і Геннадій.
Настя все зрозуміла. Її маленьку Аріну оберігала мати з того світу. Вона стала її хрещеною.
Через кілька днів у двері подзвонили. На порозі стояла Валентина з онукою. Юля весело забігла в кімнату.
— Там тітонька тільки що була, — серйозно сказала дівчинка. — Та, що схожа на мою маму. Вона просила передати вам дякую. І сказала, що тепер завжди буде поруч з Аріною. Вона ж її хрещена.
У квартирі запанувала тиша. Холод, що довго тримався в стінах, розтанув, поступившись місцем світлому теплу. І Настя раптом зрозуміла: стара ворожка у парку багато років тому передбачила їй не прокляття, а благословення. Благословення безсмертної материнської любові.
