— У тебе на городі нічого не росте, люба, бо до тебе мрець у гості ходить. Не бачиш його? А ти придивися, доню, уважніше, — промовила незнайома бабуся, глянувши на Елеонору своїми, наче вицвілими від часу, але наскрізь пронизливими очима — суворо й водночас із краплею жалю.
Елеонора повільно, майже механічно, обернулася і вперше по-справжньому глянула на той самий клаптик землі перед новим, таким бажаним будинком. Серце її стиснулося від дивного, невимовного відчуття туги. Вона бачила це щодня, але лише зараз усвідомила весь жах. Просто перед різьбленим парканчиком, яким так пишалася, лежала абсолютно мертва, випалена ділянка землі. Жодної травинки, жодного паростка життя. У той час як за будинком, на ретельно доглянутих грядках і в квітниках, уже буяли троянди, тяглися до сонця чорнобривці й зеленіли кущі смородини. Контраст здавався моторошним і неприродним. Вона намагалася оживити землю — удобрювала, розпушувала, поливала майже відчаєм, але все було марно.
Сьогодні, занурена в садові турботи, вона навіть не помітила, як до навстіж відчиненої хвіртки підійшла ця худа, згорблена роками, та не духом, незнайомка.
— Ти б іще вечірню сукню вдягла, щоб так гарно та нарядно копирсатися в чорній землі, — з ледь вловимою іронією, але без злості, окинула бабуся поглядом вбрання Елеонори: дорогий, бездоганно підігнаний рожевий топ і такі ж велосипедки з сучасної тканини.
Елеонора інстинктивно зиркнула на себе, прибрала з чола неслухняне руде пасмо. На обличчі з’явилося легке збентеження.
— Це… це ж спеціальний одяг, бабусю. Для садівництва. Технологічний, дихаючий… — спробувала виправдатися вона, але голос звучав непевно. — Та й сусіди… у нас новий, гарний котеджний масив, усі ходять гарно вдягнені… Чистенько, охайненько… Раніше тут ніхто не жив, усе з нуля…
Та старенька вже не слухала. Розвернулася й, спираючись на саморобний посох, повільно пошкутильгала геть, розчинившись у літній куряві за поворотом дороги. Елеонора залишилася стояти сама, а у вухах гуло мовчання, порушуване лише тривожним биттям її серця.
«Як же так? — гарячково думала вона, стягуючи садові рукавички й мимохідь оглядаючи бездоганний манікюр. — Як сталося, що до мене, у мій новий, світлий дім, приходить мрець? Хто він? Чого він хоче?»
Добре, що перед цим переїздом, фактично втечею з гамірного мегаполіса до тиші передмістя, вона встигла закінчити курси манікюру. «Тепер руки завжди будуть у порядку, — з гіркою іронією подумала вона, — от би й сад так слухався. Щоб усе росло, цвіло й радувало око за першим бажанням і без привидів».
Чоловікові, дорогому й завжди зайнятому Дмитру, вона не сказала ні слова про дивну гостю. Боялася його раціональної, приземленої усмішки. Але думки знову й знову поверталися до тієї розмови, перетворюючись на нав’язливу ідею. Жодні, навіть найдорожчі добрива, жодні поради з інтернету чи від досвідчених дачників не допомагали. Ділянка перед будинком залишалася безплідною, сухою й мертвою, наче надгробна плита.
Елеонора щиро прагнула займатися садом. Вона пройшла онлайн-курси, купила купу журналів, надихалася. Любила сам процес — відчувати землю, вдихати її запах, піклуватися про тендітні паростки. І в неї виходило! Уже були перші результати. Але цей проклятий клаптик перед парадним входом уперто не піддавався, ніби його відгородила від усього живого невидима стіна.
— Вочевидь, доведеться наймати дорогого спеціаліста з ландшафтного дизайну й ґрунтознавства, — зітхала вона, дивлячись у вікно на чорну пляму своєї ганьби. — Хоча… якщо в нас і справді буває такий… тіньовий гість… то навряд чи навіть вони допоможуть.
Минуло кілька днів. Елеонора, додивившись чергове відео на каналі досвідченого садівника, відклала телефон. Ніч за вікном була глуха й беззоряна. Дмитро давно спав, похропуючи у такт своїм бізнес-мріям, і їй самій варто було б спати, та сон тікав.
— Фу, яка задуха… Нічим дихати, — прошепотіла вона й, скинувши шовкову ковдру, підійшла до скляних дверей на просторий балкон.
Тихо відчинивши їх, вона вийшла під прохолодне нічне небо. Повітря було свіже й солодке. З другого поверху нещасливу ділянку майже не видно — її ховав навіс даху й тінь великого клена. Та Елеонора, охоплена раптовим поривом, перегнулася через холодні перила, щоб зазирнути в ту темряву, де лежала безплідна земля.
І вона його побачила.
Під світлом гостровухого, кривого місяця, що пробивався крізь розірвані хмари, по перекопаній, але мертвій землі походжала незнайома постать. Чоловік. Він стояв до неї спиною…
Його рухи були дивними, уповільненими, ніби він долав якийсь невидимий спротив. Він не просто ходив — він тупцював, присідав навпочіпки, знову підводився, носком старого, потерто-немодного черевика розгрібав землю, торкався її довгими блідими пальцями, наче щось шукав, щось відкопував.
Серце Елеонори завмерло, а тоді закалатало так сильно, що все її тіло затряслося. Вона вп’ялася поглядом у темряву, намагаючись розгледіти подробиці. І що довше вона дивилася, то чіткіше усвідомлювала — з ним щось не так. Він був… напівпрозорим. Сріблясте світло місяця трохи просвічувало крізь його кволе тіло, одягнене в якийсь старомодний піджак. Його рухи були не просто повільними — вони здавалися неприродними, позбавленими земної гравітації й людської фізіології. Це точно не була жива людина.
Елеонора відчула, як у неї підкошуються ноги, а у скронях загупала чорна, липка хвиля паніки, що загрожувала відключенням. Вона б уже впала з цього балкона вниз, на гострі камінці альпійської гірки, але саме в цей момент чоловік обернувся.
Він дивився прямо на неї. Його обличчя було абсолютно незнайомим, позбавленим будь-якої міміки, немов висічене з блідого мармуру. Пишні вуса, що нагадували про іншу епоху, акуратно зачесане на прямий проділ волосся. А очі — порожні, темні, бездонні.
І раптом цей чоловік, цей привид, підняв руки. Ні, він викинув обидві вперед, ніби намагався крізь відстань, крізь висоту дотягнутися до неї, схопити за горло, торкнутися крижаними пальцями. Елеонорі здалося, що його суворе, мертвотно-холодне обличчя наближається, заповнюючи собою весь простір… Вона, здавлений стогін вирвався з її грудей, з останніх сил відштовхнулася від поручнів і, спотикаючись, повалилася назад, у спальню, на холодну підлогу.
Знайти ту бабусю виявилося дивно просто. Елеонора була впевнена — така жінка аж ніяк не могла жити у їхньому стерильному, новенькому котеджному містечку. Отже, шукати її треба було там, за мостом, у старій, напівзабутій сільській околиці. А дізнатися точніше — зовсім нескладно: варто лише запитати в місцевих бабусь, що сиділи на лавці біля криниці.
Вона зупинила свій доглянутий міський хетчбек біля похиленого, давно нефарбованого будиночка з різьбленими, але облупленими лиштвами. Хисткі ворітця трималися хіба що на вірі та одній іржавій завісі, тож жінка вирішила не ризикувати й не стукати.
– Бабусю! – покликала вона, несміливо зазираючи в щілину між дошками. – Бабусю Віро? Мене звати Елеонора! Ви минулого тижня говорили… про мою ділянку… про те, що до мене там… гість приходить…
Двері скрипнули, й на порозі з’явилася та сама старенька. Вона примружилася, розглядаючи відвідувачку.
– Господи Ісусе… Знову нарядилася, наче на парад, – тихо, але виразно промовила вона, критично окинувши поглядом шифонову туніку й витончені босоніжки на підборах. Потім зітхнула, махнула рукою, здаючись. – Ну, заходь, раз прийшла! Тільки дивись, каблуки об мої підлоги не зламай! Чого тобі треба?
Переступивши поріг, Елеонора відчула, як клубок підкотився до горла.
– Він… він справді приходить. Тупцює там, де ви казали. Я бачила його… минулої ночі… – голос її тремтів. – Я подумала… якщо ви бачите таких… і не боїтеся… значить, стикалися вже з цим. Може, ви знаєте… як його… прогнати? – Вона мимоволі заламувала руки, і її бездоганний манікюр блищав у півтемряві сіней.
– Думала вона… Ну, правильно думала, доню, – кивнула старенька, й у її очах майнуло щось складне, незрозуміле. – Хочеш, щоб я його прогнала?
Елеонора лише безпорадно кивнула, а потім схаменулася, гарячково розчинила свою елегантну сумочку й витягла кілька великих, хрустких купюр.
– Я не знаю… скільки це зазвичай коштує. Я не з жадібних, чесно! Якщо треба більше — з’їжджу до банкомата, привезу! Скільки скажете!
Старенька, яку звали Віра Петрівна, уважно подивилася спершу на гроші, а потім – прямо в очі Елеонорі. Її погляд пом’якшав.
– Досить, – тихо сказала вона. – Я допоможу. Заходь, сідай, зараз… – Вона замовкла, опустила очі з легким соромом. – Вибач, чаю не запропоную. Учора закінчився. А в магазин три версти… старі кістки вже не донесуть.
Несміливо присівши на край пофарбованого табурета, Елеонора непомітно оглянула житло. Чистенька, але стара й не раз заштопана фіранка на єдиному вікні. Стіл без скатертини, з глибокими тріщинами на колись блискучій поверхні. У старенькому буфеті бракувало дверцят, а всередині – порожнеча. Прозора цукорниця й плетений кошик для хліба теж були порожні. Було бідно. Було пусто. Було самотньо.
– Дістань із холодильника пляшечку, прозору таку, – гукнула Віра Петрівна з сусідньої кімнати. – Там у мене настій трав’яний, власного приготування. Смачний, цілющий. Скуштуй. І мені налий. Гіркуватий трохи, зате силу дає.
Елеонора підійшла до старенького холодильника, що потріскував, відкрила його – й серце стислося ще більше. Крім скромної півлітрової пляшки з мутнуватою рідиною там лежало три яйця, почата банка квашеної капусти й порожня маслянка, витерта до блиску.
«Боже ж мій… – подумала вона з гострим болем. – Вона живе… в такій нужді. А я приїхала сюди в дорогій машині й у шовковій сукні».
– Знайшла? – долинув голос старенької.
– Так, бабусю Віро, зараз!
Віра Петрівна вийшла й простягнула невеликий вузлик, туго загорнутий у газету й перев’язаний бечівкою.
– Ось. Закопаєш його на тій ділянці. Неглибоко, на штик лопати. Через три дні твій гість піде й більше не повернеться. Не бійся. Там лише трави, сухі гілочки, лісові ягоди… усе на добро заговорене. Ну що, смачний настій?
Елеонора зробила ковток гіркуватої, але ароматної рідини.
– Дуже смачний, – щиро усміхнулася вона, забираючи згорток. – Спасибі вам велике. А можна… я й вас чимось пригощу? – несподівано випалила вона. – Бачите, я перед приїздом у магазин забігла… звичка така: бачу акцію – беру два. А потім не знаю, куди дівати. Може, вам щось знадобиться? Я зараз!
Не чекаючи відповіді, Елеонора вибігла й повернулася з великим пакунком, почала викладати продукти на стіл:
– Олія соняшникова… навіщо я дві взяла? Готую ж завжди на пару, у Дмитра проблеми зі шлунком… Чай чорний… а ми зеленим користуємося… Солодощі… та мені б худнути треба, а вдома й так шоколаду вдосталь… Ви печиво любите? До чаю – саме те! Пастилу теж чомусь купила… М’ясо… о Боже, скільки ж я набрала? А морозилка ж повна! Ви не образитеся, якщо я вам залишу? Крупи – бурий рис, зелена гречка. Корисно. Після чоловікових проблем я курси здорового харчування проходила, тепер лише таке й купую…
Вона все розкладала, не наважуючись підняти очей. Їй було соромно. Та коли зважилася глянути, то побачила, як по щоках старої котилися тихі сльози.
– Дякую тобі, доню, – прошепотіла Віра Петрівна.
– Це вам спасибі, – полегшено видихнула Елеонора. – Я піду, буду рятувати ділянку! Але… можна я ще в гості прийду? Мені з вами цікаво.
Вона закопала згорток. І більше не бачила похмурого чоловіка з вусами. А за тиждень, як і казала Віра Петрівна, на мертвій ділянці пробилися перші паростки. Бур’ян. Кульбаба й трава. Але Елеонора плакала від щастя, бо це означало — земля ожила.
У той же день Віра Петрівна повільно дісталася старого цвинтаря. Зупинилася біля занедбаної могили з потрісканим каменем, де ледь видно було стару фотографію похмурого чоловіка з пишними вусами.
– Дякую тобі, Петре Степановичу, – прошепотіла вона, схиляючись на коліна. – Допоміг ти мені. І я тобі допоможу. Приберу тут. А ти йди. Спочивай із миром.
Через два тижні Елеонора знову приїхала до бабусі Віри. Вона принесла сумку з речами: нові штори, рушники, пледи, посуд.
– Бабусю Віро, це я, Елеонора! – несміливо покликала вона. – Я до вас у гості, як обіцяла.
– Здрастуй, здрастуй, – відповіла старенька, що виглядала трохи свіжішою. – Ну що, твій нічний гість зник остаточно?
– Так, дякую вам! Усе росте! – щасливо почала Елеонора, але збентежено показала на сумку. – А це… я привезла вам дещо. У вас такий справжній дім, затишний… кантрі-стиль. Сюди ці тарілочки з волошками дуже пасуватимуть!
Вона почала показувати речі, виправдовуючись, що вони зайві, що купила колись для себе, але не знадобилися.
Віра Петрівна мовчала, дивилася на неї, і її обличчя ставало все сумнішим. Нарешті вона тяжко сіла на табурет і сказала:
– Досить, доню. Ти хороша дівчина, добра. А я… я тебе обдурила.
Елеонора завмерла.
– Що?
– Це я сама того покійника до твого двору привела. Я його покликала. Спеціально. – Голос її зривався, обличчя сповнилося провини й сорому. – Я винна. Пробач.
Елеонора дивилася на неї. У її очах не було гніву. Була лише безмежна жалість. Вона підійшла, опустилася навпочіпки й прикрила старечі руки своїми ніжними долонями.
– Я ж казала, бабусю… вода в вуха потрапила. Я погано чула. Нічого я не зрозуміла, – тихо мовила Елеонора, і по її щоках текли сльози. – Давайте краще занавіски повісимо? І скатертину постелимо? Ви не хвилюйтеся, ми з усім впораємося! Я тепер до вас часто приїжджатиму. Дуже часто.
