— Мамо, ми тут подумали, — син Олег почав здалеку, щойно переступив поріг. Його дружина Аня, що стояла позаду, завзято закивала, зображаючи всесвітню згоду.
Вона внесла в передпокій запах дорогих парфумів і якусь нудотно-тривожну атмосферу.
— Це завжди погано закінчується, — промовила я, зачиняючи за ними двері. — Коли ви починаєте думати.
Олег удав, що не почув. Пройшов до кімнати, озирнувся так, ніби прицінювався до кожної речі. Аня одразу ж взялася поправляти диванну подушку, яку сама ж і посунула. Метушилася.
— Ми про тебе дбаємо, — вставила вона з наголосом. — Ти сама. У такому віці… Усяке може статися.
Я сіла у своє улюблене крісло, відчувши, як під пальцями заскрипіла потерта тканина. Я знала це крісло краще, ніж власних дітей.
— Наприклад? — уточнила я. — У мене підніметься тиск від вашої «турботи»?
— Мамо, ну що ти починаєш, — насупився Олег. — Ідея чудова. Ми продаємо твою квартиру і нашу однокімнатку, беремо невеличку іпотеку й купуємо великий заміський будинок!
З садом! Будеш з онуками на свіжому повітрі.
Він говорив це так, ніби вручав мені путівку до раю. Аня дивилася на мене вологими, благаючими очима. Гарна актриса.
Я вдивлялася в їхні обличчя, у відрепетирувані усмішки й жести. В їхніх очах хлюпав азарт рієлторів, що закривають головну угоду в житті. Ані крихти тепла. Ані грама щирості.
Саме в цю мить я остаточно все зрозуміла. Найстрашніша брехня — це коли діти кажуть «ми тебе любимо», а насправді люблять твою пенсію й квартиру.
Ця думка не засмутила, ні. Вона просто розставила все на свої місця.
— Будинок, значить, — протягнула я. — А на кого оформляти будемо?
— Ну, на нас, звісно, — випалила Аня й одразу прикусила язик, зрозумівши, що сказала зайве. Олег метнув у неї сердитий погляд.
— Щоб тобі з документами не возитися, мам, — поспіхом виправився він. — Ми все на себе візьмемо. Усі клопоти.
Я повільно кивнула. Піднялася й підійшла до вікна, дивлячись на людей, що поспіхом ішли вулицею. Кожен був зайнятий своїм життям, своїми проблемами. І лише я стояла перед вибором — здатися чи почати війну.
— Знаєте що, діти, — сказала я, не озираючись. — Ідея справді цікава. Мені потрібно її обміркувати.
За спиною почувся полегшений зітх. Вони вирішили, що перемога вже в кишені.
— Звичайно, мамочко, думай, — проспівала Аня.
— Тільки думати я буду тут, — я повернулася до них. — У своїй квартирі. А ви їдьте. У вас, мабуть, справ багато. Іпотеку треба прорахувати. Площу будинку.
Я дивилася їм просто в очі, й усмішка поволі сповзала з їхніх облич. Вони зрозуміли, що це ще не кінець. Це лише початок.
Вони не забарилися. «Обробка» розпочалася вже наступного дня. Телефонні дзвінки стали щоденним ритуалом.
Зранку телефонував Олег — бадьорим, діловим тоном розповідав, яку шикарну ділянку він знайшов.
— Мам, там сосни! Річка поряд! Уявляєш, як онукам буде добре? Ти ж хочеш, щоб вони дихали свіжим повітрям, а не цим міським пилом?
Вдень підключалася Аня. Її голос сочився медом. Вона щебетала про те, яку затишну кімнату вони для мене облаштують. З вікном у сад. З окремим санвузлом.
— Ми вам, мамочко, крісло ваше перевеземо! І фікус! Все, як ви любите! Ви тільки погодьтеся!
Вони тиснули на найболючіші точки: онуки, самотність, моє здоров’я. Кожна розмова була маленькою виставою, де мені відводилася роль немічної бабусі, яку потрібно негайно рятувати.
Я слухала, кивала, казала, що все ще думаю. А сама діяла. Моя стара подруга Люда колись працювала в нотаріальній конторі.
Один дзвінок — і ось я вже сиджу в неї на кухні, а вона розкладає переді мною всі можливі сценарії.
— Ніно, дарчу не вздумай підписувати. Ніколи. Викинуть на вулицю й не згадають, — рубала вона. — Договір ренти з довічним утриманням — ще куди не йшло. Але вони на це не підуть. Їм усе й одразу треба.
Її слова тільки зміцнювали мою рішучість. Я не була жертвою. Я була ветераном життя й здавати позиції не збиралася.
Апогей настав у суботу. Дзвінок у двері. На порозі стояли Олег з Анею, а за їхніми спинами маячив незнайомий чоловік у строгому костюмі з папкою в руках.
— Мам, познайомся, це Ігор. Ріелтор, — буденно кинув Олег, заходячи до квартири. — Він просто гляне, оцінить, так би мовити, наш актив.
Чоловік пройшов услід, пильним поглядом скануючи мою квартиру. Він дивився на стіни, на стелю, на старий, але добротний паркет.
Він бачив не мій дім, а квадратні метри. Ліквідний товар.
У мені щось клацнуло. Спокій, який я так старанно накопичувала, випарувався.
— Оцінить що? — перепитала я, і мій голос прозвучав несподівано твердо.
— Квартиру, мам. Щоб розуміти, на яку суму розраховувати, — Олег уже відчиняв двері до моєї спальні. — Ігор, проходьте, не соромтеся.
Ріелтор зробив крок, але я перегородила йому шлях.
— Геть, — сказала я. Тихо, але так, що всі троє завмерли.
— Мам, ти що? — розгубився Олег.
— Я сказала — геть. Обоє, — я перевела погляд з ріелтора на сина. — А ти, — подивилася на Аню, яка перелякано притиснулася до стіни, — передай своєму чоловікові, що якщо він ще раз приведе у мій дім сторонніх без мого дозволу, я викличу поліцію.
І напишу заяву. Про спробу шахрайства.
Ріелтор, зрозумівши, що справа пахне смаженим, ретирувався першим.
— Я, мабуть, піду. Ви мені зателефонуйте, коли… домовитеся, — пробурмотів він і зник за дверима.
Олег дивився на мене з неприхованою злістю. Маска турботливого сина злетіла.
— Ти з глузду з’їхала? Стара… — прошипів він.
— Ще ні, — відрізала я. — Але ви дуже стараєтеся. А тепер ідіть. Мені потрібно відпочити. Від вашої «любові».
Після цього настало затишшя. Тиждень — ні дзвінків, ні візитів. Я знала, що це не кінець. Це зміна тактики. Вони затаїлися, як хижаки перед вирішальним стрибком. Я теж готувалася.
Наступної п’ятниці зателефонувала Аня. Голос — саме розкаяння.
— Ніно Петрівно, пробачте нас, дурнів. Ми погарячкували. Олег дуже переживає. Давайте зустрінемося в кафе, посидимо, як раніше? Без будь-яких розмов про квартири. Просто як родина.
Я знала, що це пастка. Але погодилася.
Вони чекали на мене за столиком у кутку. На столі стояв десерт. Олег виглядав пригніченим. Аня тримала його за руку.
— Мам, пробач, — почав він, не піднімаючи очей. — Я був неправий. Давай просто забудемо.
Я дивилася на нього й бачила не каяття, а погано приховане нетерпіння.
— Я теж багато думала, — почала я спокійно, дістаючи з сумки складений учетверо аркуш. — І прийняла рішення.
Я розгорнула аркуш. Це був не заповіт. Це був лист.
— Я хочу вам його зачитати, — сказала я, і мій голос не здригнувся. — «Я, перебуваючи при здоровому глузді та твердій пам’яті, заявляю, що діти, Олег та його Анна, своїми діями й вмовляннями намагалися примусити мене до продажу єдиного житла. У зв’язку з втратою довіри та побоюванням за своє майбутнє, я прийняла рішення…»
Я зробила паузу. Олег підняв на мене очі. В них уже не було смутку, лише холодний інтерес.
— «…прийняла рішення продати квартиру».
Аня ахнула. Олег подався вперед.
— Що? — видихнув він.
— Так, — кивнула я. — Я її продаю. Уже знайшла покупця. Мила молода сім’я. Вони готові зачекати, поки я знайду собі будиночок у селі. Маленький, затишний. Тільки для себе.
На їхніх обличчях відбилася ціла гама почуттів: шок, недовіра, злість.
— А гроші? — випалила Аня. — Гроші куди?
— О, про це не хвилюйтеся, — я всміхнулася. — Частину покладу в банк під хороший відсоток. А на решту, як ви й радили, буду насолоджуватися життям. Подорожуватиму. Може, в круїз з’їжджу.
Ви ж хотіли, щоб я була щаслива?
Олег мовчав. Його щелепи стиснулися так, що на щоках заходили жовна. Уся його гра, всі його плани руйнувалися на очах. Він програв.
— Ти… ти не могла, — прохрипів він.
— Чому ж ні? — я підвелася, залишаючи листа на столі. — Це моя квартира. І моє життя. А вам, діти, я бажаю успіху. Іпотека — справа серйозна. Сподіваюся, у вас усе вийде. Без мене.
Я розвернулася й пішла до виходу, не озираючись. Я не відчувала тріумфу. Лише порожнечу.
Там, де раніше була любов до сина, тепер залишилася випалена земля. Я відстояла своє право на життя, але ціна виявилася надто високою. Іноді, щоб урятувати себе, доводиться ампутувати те, що колись вважалося частиною тебе. Навіть якщо це твої власні діти.
Я справді продала квартиру. Мій блеф у кафе став найкращим рішенням у житті.
Угода відбулася швидко, і я, як і обіцяла, придбала собі невеличку, але дуже світлу студію в тихому зеленому районі. Перший поверх із спільним садом — сама не повірила такому диву. Тепер буду доглядати за квітами.
Перевезла своє крісло, фікус і найдорожчі серцю книги.
Перший час порожнеча після розриву з сином відчувалася майже фізично. Я не поїхала ні в який круїз. Замість цього здійснила давню мрію — записалася на курси акварелі.
Тричі на тиждень ходила до місцевого будинку культури й училася змішувати фарби. Перші мої роботи були жахливі, але сам процес — мазки пензлем по вологому папері, народження кольору — дарував мені тиху радість.
Гроші від продажу я поклала на рахунок. Вони не палили душу, а перетворилися на міцний фундамент нової, спокійної реальності. Майбутнього я більше не боялася.
Минуло близько пів року. Одного вечора, коли я поливала квіти у своєму маленькому палісаднику, побачила знайому постать.
Біля входу стояв Олег. Один. Без Ані. Він виглядав втомленим і постарілим.
Він не наважувався увійти, просто стояв і дивився на мене. Я не відчула ні злості, ні радості. Лише легкий укол чогось давно забутого.
— Привіт, мамо, — сказав він.
— Привіт, — відповіла я, відставляючи лійку. — Все ж таки знайшов мене.
— Люда адресу дала, — винувато посміхнувся він. — Можна?
Я кивнула. Ми сіли на маленьку лавку біля входу. Він довго мовчав, розглядаючи свої руки.
— Ми з Анею розійшлися, — нарешті вимовив. — Після тієї історії… усе пішло шкереберть. Вона сказала, що я слабак. Що не зміг тебе дотиснути.
Він говорив це без скарги, просто як факт.
— Мені шкода, — сказала я. І це була правда.
— Не треба, — підняв він на мене очі. В них уже не було жадібності, тільки безмежна втома.
— Я ж тоді… у кафе… я все зрозумів. Коли ти йшла. Я зрозумів, що втратив не квартиру, а тебе. Тільки собі зізнатися в цьому не міг. Дурно, правда?
— Життя взагалі складна річ, Олеже.
Ми ще трохи посиділи в тиші. Вона не була гнітючою. Це була тиша двох дуже далеких людей, яких колись єднало щось важливе.
— У тебе все добре? — спитав він.
— Так, — я кивнула у бік вікон, де на підвіконні сохла чергова акварель. — У мене все добре.
Він підвівся.
— Ну… я піду. Пробач мене. Якщо зможеш.
— Я не тримаю зла, Олеже. Просто… тепер усе інакше. Заїжджай наступного разу на чай.
Він кивнув, розвернувся й повільно пішов геть. Я дивилася йому вслід, доки його постать не зникла за рогом.
Я не плакала. Я зачинила хвіртку, повернулася у свою маленьку, затишну фортецю, заварила собі трав’яний чай і сіла в улюблене крісло.
Порожнеча зникла. На її місці оселився спокій. Я відстояла не просто квартиру. Я відстояла себе. І ця перемога була тихою, без фанфар і салютів. Але від цього не менш важливою.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
