— Мам, відчини. Це я. І я не сам.
Голос Кирила за дверима звучав незвично твердим, майже офіційним. Я відклала книгу і пішла до передпокою, на ходу поправляючи волосся.
Тривога вже встигла пустити коріння десь у сонячному сплетінні.
На порозі стояв син, а за його плечем — високий чоловік у строгому пальті. Незнайомець тримав у руках дорогий шкіряний портфель і дивився на мене спокійним, оцінюючим поглядом.
Таким поглядом дивляться на річ, яку збираються або купити, або викинути.
— Ми можемо зайти? — спитав Кирило, навіть не намагаючись усміхнутися.
Він увійшов до квартири, як господар, яким, мабуть, уже себе й вважав. Незнайомець послідував за ним.
— Познайомся, це Ігор Вікторович, — кинув син, знімаючи куртку. — Він лікар. Ми просто поговоримо. Я про тебе турбуюся.
Слово «турбуюся» прозвучало як вирок. Я подивилася на цього «Ігоря Вікторовича».
Сивина на скронях, тонкі стиснуті губи, втомлені очі за скельцями окулярів у модній оправі. І щось до болю, до ознобу знайоме в тому, як він трохи нахилив голову набік, вивчаючи мене.
Серце зробило кульбіт і впало вниз.
Ігор.
Сорок років стерли його риси, покрили патиною віку й чужого, незнайомого мені життя. Але це був він.
Чоловік, якого я колись кохала до божевілля і викинула зі свого життя з тією ж люттю. Батько Кирила, який так і не дізнався, що має сина.
— Добрий день, Анно Валеріївно, — промовив він рівним, добре поставленим голосом психіатра. В його очах не здригнувся жоден м’яз. Він не впізнав. Або зробив вигляд, що не впізнав.
Я мовчки кивнула, відчуваючи, як німіють ноги. Світ звузився до однієї точки — його спокійного, професійного обличчя.
Син привів до дому людину, щоб запроторити мене в божевільню й відібрати квартиру, і цією людиною виявився його власний батько.
— Пройдімо до вітальні, — мій голос прозвучав дивовижно спокійно. Я сама його ледь впізнала.
Кирило відразу почав викладати суть справи, поки «лікар» уважно оглядав кімнату.
Син говорив про мою «неадекватну прив’язаність до речей», про «небажання приймати реальність», про те, що мені важко самій у такій великій квартирі.
— Ми з Катею хочемо допомогти, — промовляв він. — Купимо тобі затишну студію поряд із нами. Будеш під наглядом. А на решту грошей зможеш жити, ні в чому собі не відмовляючи.
Він говорив про мене так, наче мене тут не було. Наче я була старою шафою, яку пора вивезти на дачу.
Ігор, чи то пак Ігор Вікторович, слухав, час від часу киваючи. Потім обернувся до мене.
— Анно Валеріївно, ви часто розмовляєте з покійним чоловіком? — його запитання вдарило, мов під дих.
Кирило опустив очі. Отже, це він розповів. Моя звичка іноді вголос коментувати щось, звертаючись до фотографії батька, в його вустах перетворилася на симптом.
Я перевела погляд з переляканого обличчя сина на непроникне лице його батька. Холодна лють витіснила шок.
Вони обидва дивилися на мене, чекаючи відповіді. Один — із жадібним нетерпінням, другий — із клінічною цікавістю.
Що ж, хотіли гри? Отримають.
— Так, — відповіла я, дивлячись прямо в очі Ігору. — Говорю. Іноді він навіть відповідає. Особливо коли мова заходить про зраду.
На обличчі Ігора не смикнувся жоден м’яз. Він лише зробив коротку позначку у своєму блокноті.
Цей жест був промовистішим за будь-які слова. «Пацієнтка агресивно реагує на запитання, підтверджує захисну реакцію. Проєкція почуття провини». Я майже бачила цей рядок, виведений його рівним лікарським почерком.
— Мамо, ну навіщо ти таке кажеш? — занервував Кирило. — Ігор Вікторович хоче допомогти. А ти лише колешся.
— Допомогти в чому, сину? Допомогти звільнити для тебе житлоплощу?
Я дивилася на Кирила, і в мені боролися два відчуття: пекуча образа і бажання струсонути його, закричати: «Схаменись! Подивися, кого ти привів!». Але я мовчала. Відкрити карти зараз означало програти.
— Це не так, — він почервонів, і цей рум’янець сорому був єдиним доказом, що в ньому ще лишилося щось людське. — Ми з Катею хвилюємося. Ти зовсім одна. Замкнулася тут зі своїми… спогадами.
Ігор підняв руку, м’яко зупиняючи його.
— Кириле, дозвольте мені. Анно Валеріївно, скажіть, що саме ви вважаєте зрадою? Це важливе почуття. Давайте поговоримо про нього.
Він дивився на мене тим самим вивчаючим поглядом. Я вирішила піти ва-банк. Перевірити його.
— Зрада буває різною, докторе. Іноді людина просто йде по хліб і не повертається. Залишає. А іноді… повертається через багато років, щоб відібрати в тебе останнє.
Я уважно стежила за його реакцією. Нічого. Абсолютно. Лише легкий професійний інтерес.
Він або володів залізною витримкою, або справді нічого не пам’ятав. Другий варіант здавався мені ще страшнішим.
— Цікава метафора, — підсумував він. — Тобто ви сприймаєте турботу сина як спробу щось у вас відібрати? Це відчуття виникло давно?
Він вів допит. Акуратно, методично, заганяючи мене в кут поставленим ним же діагнозом. Кожне моє слово, кожен жест він трактуватиме у потрібному йому напрямку.
— Кириле, — я звернулася до сина, ігноруючи психіатра. — Проведи доктора. Нам треба поговорити наодинці.
— Ні, — відрубав він. — Ми все обговоримо разом. Я не хочу, щоб ти потім знову маніпулювала і тиснула на жалість. Ігор Вікторович тут як незалежний експерт.
«Незалежний експерт». Мій колишній чоловік, який не платив аліментів, бо навіть не знав про сина.
Батько, якого Кирило ніколи не бачив. Іронія була настільки жорстокою, що хотілося розсміятися вголос. Але я стрималася. Сміх вони теж записали б у симптоми.
— Добре, — несподівано покірно сказала я. Я відчувала, як усередині мене щось холоне і твердне, перетворюючись на гострий крижаний клинок. — Раз ви так хочете мені допомогти… Розкажіть, що ви пропонуєте.
Кирило помітно розслабився, зрадівши моїй раптовій поступливості.
Він із захопленням почав розписувати переваги маленької студії в новобудові на околиці міста. Говорив про консьєржа, про «таких самих, як ти, бабусь» на лавках.
Я слухала його й дивилася на Ігора. І раптом зрозуміла.
Він не просто не впізнав мене. Він дивився на мене з тією ж легкою зневагою, з якою завжди дивився на все, що вважав нижчим за себе: на мою любов до простого ситцю, на мої книги в м’яких обкладинках, на мою «провінційну» сентиментальність.
Він утік від цього багато років тому. І тепер, волею долі, повернувся, щоб винести остаточний вирок. Визнати «хворою» і прибрати з очей геть.
— Я подумаю над вашою пропозицією, — сказала я, підводячись. — А тепер, будьте ласкаві, залиште мене. Мені треба відпочити.
Кирило засяяв. Він домігся свого. Я «погодилася подумати».
— Звісно, мамо. Відпочивай. Я зателефоную завтра.
Вони пішли. Ігор на прощання кинув на мене короткий погляд, у якому не було нічого, крім професійного задоволення.
Я зачинила за ними двері на всі замки. Підійшла до вікна і дивилася, як вони виходять із під’їзду. Кирило щось жваво розповідав, жестикулюючи. Ігор слухав його, поклавши руку на плече. Батько й син. Яка ідилія.
Вони сіли в його дорогу машину й поїхали. А я залишилася. У своїй квартирі, яку вони вже подумки поділили.
Але вони не врахували одного. Я була не просто старою сентиментальною жінкою. Я була жінкою, яку одного разу вже зрадили. І вдруге я цього не допущу.
Наступного дня телефон задзвонив рівно о десятій. Кирило звучав бадьоро й до нудоти діловито.
— Мамо, привіт. Ну як ти, відпочила? Ігор Вікторович сказав, що для повноти картини йому потрібно провести ще одну зустріч. Більш… формальну. З тестами. Він може під’їхати завтра в обід.
Я мовчала, перебираючи в руках стару срібну ложечку — єдине, що залишилося від моєї бабусі.
— Мамо, ти чуєш? — у голосі сина прозвучало нетерпіння. — Це просто формальність, щоб усе було за законом. Катя вже навіть штори придивилася для вітальні. Каже, сюди ідеально підійдуть оливкові.
Клац.
Це був не звук. Це було відчуття. Щось тонке й натягнуте до краю всередині мене луснуло. Штори.
Вони вже вибирали штори в мою квартиру. У мій дім. Мене ще навіть не списали з рахунків, а вони вже ділили моє життя, мої меблі, мій простір.
— Добре, — холодним тоном сказала я. — Хай приїжджає. Чекатиму.
Я поклала слухавку, не дослухавши його радісних вигуків. Досить. Досить бути розуміючою, слабкою, зручною. Досить грати роль жертви в їхній п’єсі. Час почати свою.
Першим ділом я відкрила ноутбук. «Психіатр Ігор Вікторович Соколовський».
Інтернет знав усе. Ось він, мій колишній Ігор. Успішний лікар, власник приватної клініки «Гармонія душі», автор наукових статей, експерт на телебаченні.
На фото він упевнено усміхався, випромінюючи надійність і компетентність.
Я знайшла телефон клініки. І записалася на прийом. На своє дівоче прізвище. Анна Крилова.
Адміністратор люб’язно повідомила, що в доктора є «вікно» завтра зранку. Яка удача.
Увесь вечір я перебирала старі коробки. Я не шукала доказів. Я шукала себе.
Ту, двадцятирічну дівчину, яку він залишив вагітною, бо вона «не відповідала його амбіціям». Ту, що вижила, виростила сина і віддала йому все, що могла.
І ось цей син виріс і привів свого «успішного» татка, аби той допоміг йому позбутися «проблемної» матері.
Зранку я вдягнулася не так, як зазвичай. Строгий брючний костюм, який не діставала багато років. Уклала волосся, зробила стриманий макіяж. Я дивилася у дзеркало і бачила не перелякану жінку, а генерала перед вирішальною битвою.
У клініці «Гармонія душі» пахло дорогими парфумами й стерильністю. Мене провели до його кабінету. Він був величезний, з панорамними вікнами та шкіряними меблями.
Ігор сидів за масивним столом із темного дерева. Він підняв очі, коли я зайшла, і на його обличчі промайнуло здивування.
Він явно не чекав побачити тут «пацієнтку» Анну Валеріївну. Але він ще не усвідомлював, хто перед ним.
— Добрий день, — він вказав на крісло навпроти. — Анна… Крилова? Чим можу допомогти?
Я сіла, поклавши сумку на коліна. Я не збиралася кричати чи звинувачувати. Моєю зброєю було інше.
— Докторе, я прийшла до вас за професійною порадою, — почала я спокійним, рівним голосом. — Хочу обговорити один клінічний випадок. Уявіть собі хлопчика.
Його батько кинув матір, коли та була вагітною. Пішов будувати кар’єру, досягати успіху. І так ніколи й не дізнався, що в нього є син.
Хлопчик виріс, і ось, через багато років, він випадково зустрічає цього батька. Успішного, багатого. І в нього з’являється план…
Я говорила, а він слухав. Спершу з професійною зацікавленістю, а потім — із наростаючою напругою. Я бачила, як змінюється його обличчя. Як крізь маску лікаря проступає розгубленість.
— Скажіть, докторе, — я зробила паузу, вдивляючись йому в очі. — Як ви вважаєте, яка травма сильніша?
Та, що отримав покинутий син? Чи та, яку отримає батько, коли дізнається, що молодий чоловік, який найняв його, — це його власна дитина, яку він зрадив багато років тому?
І що він щойно допомагав цій дитині визнати недієздатною власну матір? Свою колишню дружину. Аню. Пам’ятаєш мене, Ігоре?
Маска успішного лікаря Соколовського розсипалася на порох. На мене дивився розгублений, смертельно наляканий Ігор.
Його обличчя стало попелясто-сірим, а дорога ручка випала з ослаблих пальців і зі стуком покотилася по столу.
— Аня?.. — прошепотів він. Це було навіть не питання, а констатація зруйнованого світу.
— Власною персоною, — я дозволила собі легку, гірку усмішку. — Не чекав? Я теж не думала, що мій син приведе додому власного батька, аби той допоміг йому відібрати в мене квартиру.
Він відкривав і закривав рота, наче викинута на берег риба. Уся його впевненість, увесь професіоналізм зникли. Переді мною сидів той самий хлопчисько, який колись злякався відповідальності й утік.
— Я… я не знав… — нарешті видушив він. — Кирило… це мій син?
— Твій. Можеш навіть зробити тест ДНК, якщо сумніваєшся. Хоча, поглянь на його дитячі фото. Вони в мене з собою.
Я дістала з сумки старий альбом і поклала на стіл. Відкрила сторінку, де річний Кирило сміявся, сидячи в мене на колінах. Копія Ігоря в мініатюрі.
Він дивився на фото, і його плечі опустилися. Усе його життя, таке налагоджене й успішне, дало тріщину.
У цю мить двері кабінету розчинилися, і на порозі з’явився сяючий Кирило.
— Ігоре Вікторовичу, я не додзвонився, вирішив зайти! Мама сказала, що ви сьогодні…
Він осікся, побачивши мене в кріслі для пацієнтів. Його усмішка повільно сповзла з обличчя, змінившись здивуванням, а потім тривогою.
— Мамо? Що ти тут робиш?
— Те саме, що й ти, синочку, — відповіла я, не підвищуючи голосу. — Прийшла за консультацією до «незалежного експерта». Ми якраз обговорювали твій випадок. Правда ж, докторе?
Кирило переводив розгублений погляд із мене на блідого, як полотно, Ігоря. Він нічого не розумів. І це нерозуміння стало останньою краплею мого терпіння.
— Познайомся, Кириле. Це не просто Ігор Вікторович. Це Ігор Соколовський. Твій батько.
Світ Кирила зруйнувався. Я бачила це по його очах. У них відбилося все одразу: шок, заперечення, розуміння, сором і жах.
Він подивився на Ігоря, потім на мене, і його губи затремтіли.
— Тату?.. — прошепотів він.
Ігор здригнувся від цього слова. Він підняв на Кирила очі, повні болю й каяття, і мені на мить стало його шкода.
— Це правда, — промовив він глухим голосом. — Я твій батько. І я… я не знав. Пробач.
Але Кирило його вже не слухав. Він дивився на мене. І в його погляді я побачила всю глибину його зради.
Він зрозумів, що накоїв. Усвідомив, що в гонитві за квадратними метрами він не просто образив матір. Він зруйнував усе її життя, витягнувши на світ найстрашнішу таємницю і перетворивши її на зброю проти неї ж.
Він упав на стілець, закривши обличчя руками. Його плечі затремтіли у беззвучних риданнях.
Я підвелася. Моя місія тут була завершена.
— Розбирайтеся самі, — сказала я, прямуючи до виходу. — Один кинув, другий зрадив. Ви варті одне одного.
Минуло пів року. Я продала ту квартиру. Вона була отруєна спогадами й зрадою.
Ігор допоміг мені знайти маленький, затишний будинок за містом, із невеликим садком. Він не просив пробачення — знав, що це марно.
Він просто був поруч. Ми розмовляли. Годинами. Про все, що сталося сорок років тому й тепер.
Ми заново пізнавали одне одного, і в цьому пізнанні не було старого кохання, але народжувалося щось нове — крихке, засноване на спільному болю й запізнілому каятті.
Кирило телефонував майже щодня. Спершу я не брала слухавку. Потім почала відповідати.
Він плакав, просив вибачення, казав, що Катя від нього пішла, назвавши його чудовиськом. Він розплатився сповна. Його жадібність зруйнувала його життя.
Одного вечора, коли ми з Ігорем сиділи на веранді мого нового дому, знову зателефонував Кирило.
— Мамо, я все розумію. Я був неправий. Я просто хочу знати… ти зможеш мене колись пробачити?
Я подивилася на захід сонця, на дерева в саду, на чоловіка, який сидів поруч і обережно тримав мене за руку.
Я більше не відчувала болю. Тільки спокій.
— Час покаже, сину, — відповіла я. — Час усе лікує. Але запам’ятай одне: не можна збудувати власне щастя, зруйнувавши життя того, хто подарував тобі твоє.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
