Звук сповіщення на ноутбуку змусив Вероніку здригнутися.
Рівно рік. Хвилина в хвилину. Рік від того самого дзвінка, що розділив життя на дві частини.
На екрані світилася одна стрічка: «Відкладене відправлення. Від: Кирило Бельський».
Пальці заніміли. Вона дивилася на ім’я чоловіка, яке не мало права тут з’явитися. Це здавалося злим, жорстоким жартом.
Тремтячою рукою вона відкрила листа. Тексту майже не було. Лише одна фраза, вирізана в свідомості розпеченим залізом:
«Ніко, якщо ти це читаєш — отже, все по-справжньому. Не вір жодному слову моєї матері. Шукай під старою яблунею в саду. Вона все знає».
Різкий дзвінок у двері пролунав, наче постріл. На порозі стояла вона. Свекруха, Ізольда Аркадіївна. На обличчі застигла скорботна маска, у руках — контейнер з їжею.
— Веронічко, люба, — її голос стікав фальшивим співчуттям. — Я подумала, ти сьогодні зовсім одна. Вирішила зайти, підтримати.
Вона зайшла на кухню, навіть не чекаючи запрошення, й поставила контейнер на стіл. Вероніка мовчки зачинила за нею двері, ноутбук із листом чоловіка обпікав спину.
— Ось що я надумала, — почала Ізольда Аркадіївна, діловито окидаючи поглядом кухню. — Нашу дачу треба продавати.
Вероніка завмерла. Дачу. Їхнє з Кирилом місце. Там, де росла та сама стара яблуня.
— Продавати? — перепитала вона, і власний голос здався їй чужим. — Для чого?
— Ну а навіщо вона тепер? — свекруха театрально сплеснула руками. — Тобі одній вона ні до чого, тільки зайві клопоти. А мені — додаток до пенсії. Та й боляче мені туди їздити, все про Кирила нагадує.
Вона говорила правильні, логічні слова. Але Вероніка дивилася на неї й бачила не засмучену матір, а хижачку, що вичікує момент. У голові калатала фраза з листа.
— У мене вже й покупець є, — ніби між іншим додала Ізольда Аркадіївна. — Людина надійна. Дає хорошу ціну, але тягнути не можна. У нього гроші на руках.
— Мені… мені треба час, щоб подумати, — видушила Вероніка.
Свекруха різко змінилася в обличчі. Маска скорботи злетіла, відкривши холодну сталь.
— А що тут думати? Ти хочеш, щоб наше з Кирилом гніздо бур’яном заросло? Щоб чужі люди розтягли все по дошках?
Вона підійшла майже впритул, її погляд в’ївся у Вероніку.
— Я вже підготувала всі документи. Завтра о десятій у нотаріуса. Тобі треба лише приїхати й підписати. Не змушуй стару матір принижуватись і благати.
Вероніка відступила на крок. Це вже не було проханням. Це був ультиматум. І раптом вона з кришталевою ясністю зрозуміла, що чоловік, відправляючи те послання з небуття, намагався її попередити.
Він знав. Він щось знав про свою матір і про цю дачу.
— Гаразд, — тихо сказала Вероніка, відчуваючи, як усередині все холоне. — Я приїду.
Ізольда Аркадіївна переможно посміхнулася й знову натягнула маску співчуття.
— От і розумничка, доню. Все правильно. Треба жити далі.
Коли за свекрухою зачинилися двері, Вероніка підійшла до столу. Рука сама потягнулася до ключниці, де висів самотній ключ із брелоком у вигляді маленького яблука.
Ключ від дачі. Ключ до таємниці, яку залишив їй Кирило.
Ніч Вероніка майже не спала. Слова чоловіка і ультиматум свекрухи змішалися у липкий, тривожний клубок. Вранці вона не збиралася ні до якого нотаріуса.
О шостій ранку, коли місто ще спало, її машина вже мчала порожнім шосе. Холодний світанковий туман чіплявся за дерева.
Телефон задзвонив рівно о дев’ятій. Вероніка здригнулася, але скинула виклик. Ізольда Аркадіївна. За хвилину прийшло повідомлення: «Ти де? Ми всі чекаємо».
Вона не відповіла.
Старий дачний будинок зустрів її забитими дошками вікнами. Повітря було вологим і пахло прілим листям. Тут усе нагадувало про Кирила — ось лавка, яку він склав, ось стежка до річки, якою вони гуляли.
У сараї знайшлася стара, але міцна лопата.
Стара яблуня росла в найдальшому кутку саду. Її покручені гілки тягнулися до сірого неба, наче скрючені пальці. Вероніка ввігнала лопату в землю.
Копати було важко. Коріння вперто тримало землю, каміння тупило лезо. Телефон у кишені знову завібрував. Цього разу вона відповіла.
— Вероніко, що за ігри? — голос свекрухи був крижаний, у ньому не лишилося й краплі вчорашнього співчуття. — Нотаріус не буде чекати вічно.
— Я не приїду, — відповіла Вероніка, важко дихаючи.
— Що значить — не приїдеш? Ти що собі дозволяєш? Я цю угоду пів року готувала!
Вероніка мовчала, з силою вганяючи лопату в землю.
— Ти пошкодуєш, дівчинко. Дуже сильно пошкодуєш. Я вмію добиватися свого.
Короткі гудки.
Вероніка відкинула телефон убік. Загроза тільки додала їй сил. Вона копала шалено, не помічаючи ані бруду, ані болю в спині.
Раптом лопата вдарилася об щось тверде, з глухим металевим звуком.
Вона впала на коліна, розгрібаючи землю руками. Це була невелика металева скринька, обмотана кількома шарами поліетилену. Замка не було, лише проста застібка.
Серце калатало десь у горлі. Тремтячими пальцями вона відкрила кришку.
Усередині лежала папка з документами й кілька запечатаних конвертів. На верхньому, найтовстішому, вона побачила почерк Кирила: «Для Ніки».
Вона розкрила його. Усередині був не просто текст. Там було все їхнє життя з Ізольдою Аркадіївною, але побачене очима її сина. Історія багаторічних маніпуляцій, фінансового контролю та психологічного тиску.
«…вона змусила мене взяти ті кредити на її ім’я, казала, що це для її лікування. Я тільки нещодавно дізнався, що гроші пішли на квартиру, яку вона здає…»
«…вона підробила мій підпис на довіреності. Я боюсь, Ніко. Я не знаю, на що ще вона здатна. Якщо зі мною щось трапиться, не вір жодному її слову. Усі докази тут…»
Вероніка дістала інші папери. Договори позики з підробленим підписом. Виписки з банківських рахунків, що показували рух великих сум. Копія іншого заповіту Кирила, про який вона не знала, — де все майно, включно з дачею, відходило лише їй.
Усе стало на свої місця. Поспіх із продажем. Ультиматум. Свекруха намагалася знищити єдине місце, де зберігався компромат на неї.
Шурхіт за спиною змусив її озирнутися.
На краю саду, біля хвіртки, стояла Ізольда Аркадіївна. На її обличчі не було ані скорботи, ані злості. Лише холодний, розрахунковий погляд хижачки, що загнала жертву в кут.
— Я так і знала, що ти приїдеш, — промовила вона спокійно. — Віддай мені скриньку, Вероніко. І ми розійдемося по-доброму.
Вероніка повільно підвелася, притискаючи до себе металевий ящик. Грязюка на колінах, розкуйовджене волосся, але погляд прямий і твердий.
— По-доброму вже не вийде, Ізольдо Аркадіївно.
Вона вперше назвала її так. Не «мама», як завжди просив Кирило. Це просте звернення прозвучало як ляпас.
Свекруха скривила губи у кривій усмішці.
— Невже ці папірці додали тобі сміливості? Кирило теж думав, що зможе піти проти мене. Наївний хлопчик. Завжди був занадто м’яким, занадто… правильним.
Вона зробила крок уперед, її голос став тихішим, довірливішим.
— Він же теж пробував бунтувати. Дізнався про ту довіреність, почав погрожувати. Довелося йому трохи… допомогти. Щоб не наробив дурниць.
Слово «допомогти» зависло в холодному повітрі.
І в цю мить для Вероніки все закінчилося. Горе, страх, розгубленість — усе це згоріло вщент, залишивши лише дзвінку, абсолютну ясність. Роки принижень, проковтнутих образ, спроб догодити цій жінці — все стиснулося в одну точку.
Досить.
— Я теж знала, що ви приїдете, — спокійно сказала Вероніка, дістаючи телефон. Її пальці більше не тремтіли. — Тому, поки ви йшли від хвіртки, я встигла зробити кілька фотографій.
Вона розгорнула екран. На ньому чітко було видно копію другого заповіту й договір позики з підробленим підписом.
— Я щойно відправила це нашому адвокату. І коротко описала ситуацію з продажем дачі. Він сказав, що шахрайство в особливо великих розмірах — це його улюблений профіль.
Обличчя Ізольди Аркадіївни почало змінюватися. Впевненість поступалася місцем розгубленню.
— Що ти мелеш? Який адвокат?
— Той самий, що вів справи Кирила. Він дуже здивувався, коли дізнався, що ви пів року готували угоду за моєю спиною, використовуючи анульовану довіреність.
Вероніка зробила крок уперед, скорочуючи дистанцію. Тепер уже вона наступала.
— Ах так. І ще дещо. Я ввімкнула диктофон у той момент, коли ви зайшли в сад. Ваша фраза про те, як ви «допомогли» Кирилу не наробити дурниць, вийшла особливо виразною.
Вона натиснула кнопку, і з динаміка пролунало спотворене, але впізнаване: «…Довелося йому трохи… допомогти…»
Ізольда Аркадіївна завмерла. Маска остаточно сповзла з її обличчя, оголивши потворну гримасу люті й страху. Вона дивилася на Вероніку так, ніби бачила її вперше. Не забиту невістку-тихоню, а незнайомого, небезпечного супротивника.
— Ти… — прошипіла вона, але не змогла підібрати слів.
— Гра закінчена, — відрізала Вероніка. — У вас є два варіанти. Або ви зараз розвертаєтеся, їдете й назавжди зникаєте з мого життя. Або я натискаю ще одну кнопку, і ці записи разом із фотографіями йдуть у поліцію. Обирайте.
На мить Ізольда Аркадіївна спробувала повернути собі колишню владу. Випрямилася, в очах спалахнула звична пиха.
— Ти — ніхто, — виплюнула вона. — Дурна дівчинко. Ти пошкодуєш. Ти благатимеш мене…
— Я нічого не буду, — перебила її Вероніка рівним, спокійним голосом, у якому не було ні страху, ні ненависті. Лише констатація факту. — У вас більше немає влади наді мною. І над Кирилом теж. Його більше немає через вашу жадібність.
Це був останній удар. Ізольда Аркадіївна здулася, наче проколота куля. Уся її ретельно вибудувана броня розсипалася на порох. Перед Веронікою стояла просто стара, перелякана жінка, впіймана на брехні.
Вона мовчки, з якоюсь первісною, майже тваринною ненавистю подивилася на Вероніку, різко розвернулася й, не промовивши жодного слова, пішла геть. Її постать, що віддалялася зарослою стежкою, виглядала жалюгідною й нікчемною.
Коли звук кроків остаточно стих, Вероніка опустилася прямо на вологу землю біля викопаної ями. Приплив адреналіну минув, залишивши по собі порожнечу, яка глухо відлунювала всередині. Вона міцно пригорнула до грудей холодну металеву скриньку. Це було все, що залишилося від її чоловіка. Його остання воля. Його захист.
Вона сиділа так довго, поки сіре небо не почало темніти. Сліз не було — вони закінчилися ще рік тому. Натомість з’явилося інше почуття — гірке, але очищене. Вона нарешті отримала правду.
Через два тижні задзвонив телефон.
— Вероніко Ігорівно, все владнано, — повідомив адвокат. — Ізольда Аркадіївна підписала всі відмови. І від дачі, і від квартири, і від будь-яких претензій на спадщину. Жодних запитань. Я пояснив їй, що ви не наполягатимете на кримінальній справі, якщо вона просто зникне. Гадаю, ми її більше не побачимо.
— Дякую, Андрію Вікторовичу, — спокійно відповіла вона.
Того ж дня Вероніка вперше за рік приїхала на дачу не для того, щоб щось шукати. Вона привезла із собою секатор і пилку. Крок за кроком, методично, вона почала наводити лад у саду: зрізала сухі гілки з яблуні, розчищала хащі кропиви, прополювала старі грядки. Фізична праця відволікала й лікувала водночас.
До вечора, стомлена, вона сиділа на лавці, яку колись власноруч зробив Кирило. Дача перестала бути місцем жалю. Вона перетворилася на фортецю. На символ її перемоги.
Вона не знала, що буде далі. Але вперше за довгий час майбутнє не лякало. Воно просто існувало. І в ньому правила встановлювала вона сама.
Погляд ковзнув до старої яблуні. На її вузлуватих гілках уже набухали нові бруньки. Життя тривало.
Епілог
Минуло два роки.
Дача змінилася до невпізнання. Старий, похилений паркан замінила жива огорожа з туй. На місці кропив’яних заростей тепер розкинувся рівний зелений газон, а вздовж стежок пишно цвіли піони та троянди.
Будиночок відремонтували й пофарбували у теплий медовий відтінок. Він більше не нагадував сумну руїну. Він дихав життям.
Вероніка, у джинсовому комбінезоні, з плямою землі на щоці, встановлювала невеличкий фонтанчик у вигляді гнома. Вона усміхалася тією спокійною, впевненою усмішкою, якої раніше в неї ніколи не було.
Вона продала міську квартиру, де кожен кут нагадував про минуле, і переїхала сюди назавжди. Відкрила невелику онлайн-школу ландшафтного дизайну — хобі, що переросло у професію та стабільний заробіток.
Про Ізольду Аркадіївну Вероніка чула лише один раз — від далеких знайомих. Після краху її фінансових схем їй довелося продати ту саму квартиру, придбану на гроші сина. Вона перебралася до маленького провінційного містечка, де жила тихо й непомітно, жаліючись сусідам на «невдячну невістку, яка залишила її ні з чим». Та мало хто їй вірив. Її історії не знаходили відгуку.
Вероніка нічого до неї не відчувала. Ні гніву, ні жалю. Лише порожнечу. Наче ця жінка просто зникла з її життя.
Металеву скриньку, знайдену під яблунею, вона зберігала в сейфі. Більше жодного разу її не відкривала.
Вона стала не нагадуванням про трагедію, а символом. Символом того, що навіть із небуття любов здатна захистити. І того, що найгірка правда завжди краща за найсолодшу брехню.
Увечері до неї на терасу завітала подруга з пляшкою вина.
— Ну що, дизайнерко всієї країни, — жартома сказала вона, окидаючи поглядом сад. — Неймовірно. Я ще пам’ятаю, як тут усе було занедбане.
— Я теж пам’ятаю, — кивнула Вероніка, розливаючи вино у келихи. — Інколи мені здається, що я впорядковувала не лише сад, а й саму себе. Кожен бур’ян, який я виривала, був немов старим страхом.
Вони сиділи, перемовлялися про дрібниці, дивилися, як сонце сідає за ріку. Більше не було важких думок. Не було відчуття безвиході.
Пам’ять про Кирила залишилася світлою. Біль утрати зник, натомість залишилося тепле відчуття вдячності за роки, проведені разом.
І за його останній, найцінніший подарунок — правду, яка дала їй сили жити далі.
Стара яблуня, яку вона виходила й урятувала, тепер пишно вкривалася білим цвітом. Вона вже не була свідком страшної таємниці.
Вона стала символом нового життя, вирощеного на руїнах минулого.
✦ А що ви думаєте про цю історію? Мені буде дуже приємно почитати ваші відгуки! ✦
