«Пане… чи можу я пообідати з вами?» — запитала безпритульна дівчинка мільйонера.
Її голос був тихим і тремтячим, але він розітнув елегантну тишу розкішного ресторану, немов спалах блискавки.
Річард Еванс, чиказький магнат у сфері нерухомості близько шістдесяти років, обідав на самоті в Marlowe’s — елітному бістро в центрі міста. Він уже збирався відрізати перший шматок стейка, коли почув цей голос.
Він обернувся — і побачив маленьку босоногу дівчинку років одинадцяти, з розкуйовдженим волоссям, у подертій одежі й очима, повними тихого страждання.
Метрдотель квапливо рушив у її бік, та Еванс підняв руку.
— «Як тебе звати?»
— «Емілі», — відповіла вона. — «Я нічого не їла з п’ятниці».
Без жодних вагань Еванс вказав на порожній стілець навпроти себе. Увесь ресторан завмер у повній тиші, коли вона повільно сіла.
Він покликав офіціанта:
— «Подайте їй те саме, що й мені. І склянку теплого молока».
Емілі намагалася їсти чемно, але голод швидко взяв гору. Еванс мовчав — він лише дивився на неї, поглядом ніби зверненим у далеке минуле, у власні спогади.
Коли вона закінчила, він нарешті спитав:
— «Де твоя сім’я?»
Відповідь прозвучала болісно просто:
— «Мій батько загинув, упавши з даху. Мама поїхала два роки тому. Я жила з бабусею… але вона померла минулого тижня».
Її голос урвався, та жодна сльоза не скотилася по щоці.
Еванс мовчав. Ніхто не знав, що він теж колись тинявся цими вулицями, голодний і самотній. Його мати померла, коли йому було всього вісім. Батько зник безвісти. Він спав у провулках і збирав бляшанки, щоб вижити. Він теж колись дивився на ці ресторани крізь вітрини — так само, як Емілі.
Її історія пробудила в ньому щось забуте — біль, який він вважав давно похованим.
Він потягнувся до свого портфеля… потім зупинився. Уп’явся поглядом в Емілі.
— «Ти хотіла б приїхати й жити в моєму домі?»
Вона здивовано кліпнула очима.
— «Що… що ви маєте на увазі?»
Вона навіть не підозрювала, що саме ця мить назавжди змінить їхні життя…
Глава 1. Дім, що став несподіваним прихистком
Емілі довго дивилася на чоловіка, не вірячи, що він говорить серйозно.
— Жити… у вас? — перепитала вона, наче хотіла пересвідчитись, що не ослухалася.
Річард Еванс не відвів погляду.
— Так. У моєму будинку є вільні кімнати. Там тепло, є їжа. І тобі більше не доведеться ночувати на вулиці.
Дівчинка так міцно стиснула в руках серветку, що її пальці побіліли. Вона звикла до того, що дорослі обіцяють, а потім забувають. Обіцяють допомогти, а потім зникають.
— А якщо я вам набридну? — спитала вона з дитячою відвертістю.
— Тоді ми разом вирішимо, що робити далі, — спокійно відповів він. — Але я даю тобі слово: ніхто не виставить тебе за двері.
Вперше за довгий час її очі засвітилися іскоркою надії.
За півгодини, коли Еванс розрахувався й вони вийшли з ресторану, всі відвідувачі озиралися їм услід. Статечний чоловік у дорогому костюмі й худенька босонога дівчинка поруч — картина виглядала неймовірно. Але Річард ішов упевнено, тримаючи її за руку, ніби це було найприродніше у світі.
Біля входу чекав чорний лімузин. Водій здивовано підняв брови, коли містер Еванс допоміг дівчинці сісти до салону, але промовчав.
— Пристібайся, — м’яко сказав Річард. — Скоро будемо вдома.
Емілі обережно провела пальцями по м’якому шкіряному сидінню. Їй здавалося, що вона потрапила в чарівну карету. За вікнами пропливали вогні вечірнього Чикаго, галасливі вулиці, люди, що поспішали у своїх справах. А в машині панувала тиша.
Будинок Еванса стояв у престижному районі. Великий особняк із колонами, доглянутий сад і ковані ворота справляли враження навіть на тих, хто щодня бачив розкіш. Для Емілі ж це було схоже на сон.
— Ласкаво прошу, — сказав він, відчиняючи двері й пропускаючи її вперед.
Усередині пахло деревом і свіжими квітами. Високі стелі, мармурові сходи, картини в золочених рамах — усе це вразило дівчинку.
— Містер Еванс, я… я не можу тут жити, — прошепотіла вона, відступаючи назад. — Це надто красиво. Це не для мене.
Він нахилився, щоб бути з нею на одному рівні, й твердо сказав:
— Емілі, від сьогодні в тебе є дім. Неважливо, де ти народилася і що пережила. Тут ти будеш у безпеці.
Дівчинка мовчки кивнула.
Невдовзі до них підійшла літня жінка в строгій сукні — економка місіс Картер. Вона працювала в домі понад двадцять років і вважала себе хранителькою порядку.
— Містер Еванс… — почала вона здивовано, поглянувши на босоногу дівчинку.
— Це Емілі. Від сьогодні вона житиме з нами. Прошу підготувати для неї кімнату біля моєї бібліотеки, — спокійно сказав він.
Місіс Картер насупилася, але, побачивши рішучість господаря, лише сухо кивнула:
— Як накажете, сер.
Емілі провели до світлої кімнати з великою постіллю й м’яким килимом. Вона не наважувалася навіть сісти на ліжко — стояла біля дверей, притискаючи руки до грудей.
— Роздягайся, — суворо сказала місіс Картер. — Я накажу принести тобі одяг.
— У мене… у мене немає іншого, — пошепки відповіла Емілі.
У погляді економки майнула тінь співчуття, але голос залишився холодним:
— Тепер буде.
Того вечора, лежачи в чистому ліжку, Емілі довго не могла заснути. Вона боялася, що зранку все зникне — і вона знову опиниться на вулиці. Вона навіть стиснула в кулачку край подушки, наче це була єдина річ, яку ніхто не зможе у неї відібрати.
Унизу в кабінеті Річард сидів біля каміна, задумливо дивлячись на полум’я. Йому пригадувалися власні дитячі роки: холодні ночі, голод, страх. Він розумів — якби тоді хтось простягнув йому руку допомоги, усе могло скластися інакше. Тепер у нього була можливість дати іншу долю цій дитині.
І він твердо вирішив: ця дівчинка не повторить його шляху.
Глава 2. Тіні минулого
Ніч була тиха. За вікнами особняка мерехтіли зорі над Чикаго, а в каміні потріскували дрова. Річард Еванс сидів у кріслі, поклавши руку на підлокітник, і не відводив погляду від вогню.
Картина вечора все ще стояла перед очима: худенька дівчинка з великими голодними очима, її тремтячий голос і несмілива усмішка, коли він запросив її в дім. У пам’яті оживали картини власного дитинства, яке він роками намагався забути.
…Йому було лише вісім, коли все розвалилося. Мати померла від хвороби, якій лікарі не змогли зарадити. Батько зник без сліду. Одні казали — подався на заробітки й не повернувся, інші — що загинув. Та маленькому Річарду це було байдуже: головне, що він залишився сам.
Спочатку були дні в притулку — брудні ліжка, штовханина, чужі діти з порожніми очима. Та він утік. Там було холодно, страшно і ніхто не дбав про нього. На вулиці, як йому здавалося, було навіть краще: можна самому обирати, де ночувати, можна сподіватися, що хтось подасть окраєць хліба.
Взимку він спав у картонних коробках, ховаючись від вітру між будинками. Влітку збирав пляшки й банки, щоб здати їх за кілька центів. Іноді щастило: хтось із перехожих простягав монету чи булочку. Але частіше він зустрічав байдужість. Люди проходили повз, наче він був невидимим.
І все ж у маленького Річарда була мрія: одного дня сісти за стіл у ресторані. Не жебрати біля вітрини, а сидіти всередині, як усі, й їсти теплу їжу. Ця мрія гріла його в найлютіші ночі.
З роками він навчився виживати. Брався за будь-яку роботу: мив машини, носив сумки, працював на будівництві. Розумів: якщо зупиниться — загине.
Саме там, на будові, його помітив чоловік, що змінив його долю. Старий прораб, містер Гарві, якось сказав:
— Хлопче, в тебе є хватка. Не змарнуй її. Учись, читай, думай головою. Робочі руки важливі, але ще важливіше — вміння рахувати й будувати.
Ці слова стали початком його шляху. Він купив уживані книги з будівництва й архітектури, вечорами читав їх при тьмяному світлі лампи в орендованій кімнаті. А згодом став власником власної компанії.
Та спогади дитинства залишилися. І тепер, коли він дивився на худеньку Емілі, він бачив у ній себе.
Він заплющив очі й зітхнув. «Чому саме вона? — подумав. — Чому її голос прорвав мою броню?»
Мабуть, тому, що вона не просила грошей. Не намагалася лестити чи хитрувати. Вона лише благала шматок хліба й трішки уваги. І цим нагадала йому його самого — хлопчика, що стукав у серця перехожих, але рідко отримував відповідь.
Його бізнес приносив мільйони, його ім’я знали в усьому Чикаго, він міг дозволити собі будь-що. Але жодна нагорода, жодне придбання не чіпало його душу так, як прохання цієї дівчинки.
Тим часом нагорі Емілі переверталася в ліжку. Кімната була надто простора, постіль — надто м’яка. Тиша лякала. На вулиці завжди був шум: машини, крики, голоси. Тут же було тихо, і в цій тиші вона чула лише своє серце.
Вона думала про бабусю. Та завжди повторювала: «Не втрачай віри в людей, навіть якщо здається, що їхні серця кам’яні». Емілі стисла кулаки, намагаючись не розплакатися. Якби бабуся могла бачити її зараз…
— Бабусю, — прошепотіла вона в темряві, — я постараюся бути сміливою.
Вона заплющила очі й уперше за довгі тижні заснула не від виснаження, а з відчуттям, що поруч є хтось, готовий її захистити.
Ранок приніс нові випробування. Коли Емілі спустилася до їдальні, її чекав сніданок: свіжі булочки, омлет, сік. Але за столом сиділа й місіс Картер. Економка уважно подивилася на дівчинку поверх окулярів.
— Сідай, — сказала вона. — Сподіваюся, ти розумієш, що місце, де ти опинилася, зобов’язує до певних правил.
Емілі кивнула, не піднімаючи очей.
— Тут не можна бігати коридорами, галасувати чи тягти з вулиці всякий непотріб. Ти маєш бути охайною, слухняною й поважати господаря. Я зрозуміло говорю?
— Так, мэм, — прошепотіла дівчинка.
Місіс Картер зітхнула. У її погляді промайнула не злість, а радше настороженість. Вона добре пам’ятала, як багато людей намагалися скористатися добротою містера Еванса. Але в цій дівчинці було щось інше, щось, що викликало у неї суперечливі відчуття.
Річард увійшов до кімнати й одразу помітив напруження.
— Усе гаразд? — запитав він.
— Так, сер, — відповіла Картер. — Просто пояснюю юній леді правила.
Емілі підняла на нього очі — і вперше за ранок посміхнулася. Її погляд ніби промовляв: «Я постараюся».
Річард кивнув і сів за стіл. Перед ними обома розпочинався новий день — і нове життя.
Розділ 3. Світ багатих очима дитини з вулиці
Перший день у новому домі став для Емілі справжнім випробуванням.
Спершу вона навіть боялася торкнутися до їжі за сніданком. Дивилася на золотисті булочки та запашний омлет так, ніби це була заборонена розкіш. Вона звикла до сухої шкоринки, знайденої у смітнику, до твердого печива, яке часом давали добрі перехожі. А тут — білосніжна скатертина, блискучий посуд і гаряча страва на тарілці.
— Їж, — м’яко сказав Річард, помітивши її розгубленість.
Емілі обережно взяла виделку й покуштувала маленький шматочок. Смак був настільки насиченим, що вона ледь не розплакалася. Але швидко стрималася, згадавши, що сліз показувати не можна.
Після сніданку її повела по будинку місіс Картер. Дівчинка йшла, пригортаючи руки до грудей, і завмираючи від подиву при кожному новому вигляді.
— Це вітальня, — сухо промовила економка, вказуючи на простору залу з каміном. — Тут господар приймає важливих гостей. Без запрошення сюди не заходь.
Вони крокували коридорами, стіни яких прикрашали картини та фотографії. Емілі зупинилася біля одного з портретів: на ньому був молодий Річард, ще без сивини, у будівельній касці, поруч із недобудованим будинком.
— Це ваш господар двадцять років тому, — пояснила Картер. — Він власноруч піднімав компанію з нуля.
Емілі кивнула. Їй було важко уявити, що цей статний чоловік у дорогому костюмі колись працював на будівництві серед бетону й цегли.
Коли вони піднялися на другий поверх, місіс Картер показала бібліотеку. Для дівчинки це було справжнє відкриття: сотні книг на полицях, запах паперу й старої шкіри. Вона завмерла на порозі, наче перед святинею.
— Ти вмієш читати? — несподівано запитала Картер.
— Трохи, — визнала Емілі. — Бабуся мене вчила. Вона казала: якщо вмієш читати, ніколи не будеш самотнім.
На обличчі економки вперше з’явилася м’яка тінь усмішки.
— У бібліотеці можна сидіти. Але поводься з книжками обережно, зрозуміло?
Емілі так завзято закивала, що розкуйовджене волосся впало їй на обличчя.
День промайнув, немов у тумані. Слуги дивилися на дівчинку насторожено: хтось із цікавістю, хтось із недовірою. На кухні кухарі перешіптувалися, коли містер Еванс наказав готувати для неї окремі страви. Садівник здивовано зводив брови, бачачи, як дитина з захватом розглядає квіти.
Емілі відчувала: цей світ чужий. Надто великий, надто блискучий. І водночас — привабливий. Вона боялася його й водночас тягнулася до нього.
Увечері Річард знайшов її в бібліотеці. Дівчинка сиділа на килимі з величезною книжкою з малюнками на колінах.
— Тобі подобається? — спитав він, присівши поруч.
— Так, — кивнула вона. — Тут цілий світ. Навіть кращий, ніж у кіно.
— У кіно теж можна ходити, — посміхнувся він. — Скажеш, коли захочеш.
Вона підняла на нього очі.
— А я можу… залишитися тут? Не сьогодні, а назавжди.
Річард на мить замовк. Він бачив у її погляді страх — страх того, що її виженуть, що все це лише тимчасово.
— Емілі, — твердо сказав він, — у тебе тепер є дім. Запам’ятай: ти тут не гість.
Дівчинка розквітла усмішкою — вперше щирою, широкою, яка осяяла її обличчя.
Але не всі в будинку поділяли ентузіазм господаря. Наступного дня, коли Річард поїхав до офісу, місіс Картер покликала Емілі до себе.
— Емілі, — промовила вона строго, — я хочу, щоб ти розуміла: люди будуть говорити. Вони вважатимуть, що ти тут чужа. І твоє завдання — довести, що це не так.
— Як… довести? — розгублено перепитала дівчинка.
— Бути чесною, вихованою й вдячною. Не зловживати добротою містера Еванса. Якщо він узяв тебе під своє крило — цінуй це.
Емілі серйозно кивнула. Вона усвідомлювала кожне слово.
Того ж дня Річард запросив її поїхати в місто. Вони заїхали до магазину одягу, де дівчинці купили все необхідне: сукні, взуття, куртку, навіть шкільний рюкзак.
— Я не можу… це занадто дорого, — прошепотіла Емілі, пригортаючи до себе м’який светр.
— Твоє життя тільки починається, — відповів він. — І воно не має бути в лахмітті.
Продавчині усміхалися, спостерігаючи, як дівчинка несміливо вертиться перед дзеркалом. Та глибоко всередині Емілі відчувала — це ще не означає, що її прийняли. Світ багатих був красивим, але жорстоким.
І вона знала: попереду на неї чекають випробування.
