Зайнаб ніколи не бачила цього світу, проте відчувала його жорстокість із кожним подихом. Вона народилася незрячою в родині, яка поклонялася лише красі. Обидві її сестри, якими захоплювалися за чарівні очі та витончені постаті, отримували похвалу й увагу, тоді як Зайнаб вважали тягарем, ганьбою, яку ховали за зачиненими дверима. Мати померла, коли дівчинці було лише п’ять років, і батько після цього різко змінився. Він став жорстким, озлобленим і безжальним. Ніколи не називав її на ім’я — тільки «ця річ». Він не дозволяв їй сідати за стіл у присутності гостей і вважав проклятою.
У день її двадцять першого дня народження він ухвалив рішення, яке остаточно розбило залишки його серця. Одного ранку він увійшов у маленьку кімнатку, де Зайнаб водила пальцями по сторінках старої книги, надрукованої шрифтом Брайля, і кинув їй на коліна складений шматок тканини.
— «Завтра ти виходиш заміж».
Зайнаб завмерла. Слова звучали нереально. Заміж? За кого?
— «Це жебрак із мечеті», — холодно додав він. — «Ти — сліпа, він — бідний. Вигідна угода».
Кров відлила від її обличчя. Вона хотіла закричати, але жодного звуку не зірвалося. У неї не було вибору. Й ніколи не було.
Наступного дня весілля відбулося нашвидкуруч, у тісному колі. Вона, звісно, ніколи не бачила його обличчя, і ніхто не наважився описати його їй. Батько підштовхнув доньку до чоловіка, наказавши взяти його за руку. Вона підкорилася, мов порожня тінь. Навколо звучали глузливі перешіптування: «сліпа дівчина і жебрак». Після обряду батько сунув їй невелику торбинку з одягом і передав чоловікові:
— «Тепер це твоя проблема». І пішов, навіть не озирнувшись.
Його звали Юша. Він мовчки довів її до напівзруйнованої халупи на краю села, де тягнуло вогкістю та димом.
— «Тут небагато, — тихо сказав він. — Але ти будеш у безпеці».
Зайнаб сіла на старий килим, стримуючи сльози. Ось її доля: незряча дівчина, видана за злидаря, у хатині з глини й надії.
Але перша ніч виявилася зовсім іншою, ніж вона уявляла. Юша приготував чай, несподівано солодкий. Віддав їй свій плащ, а сам вмостився біля дверей, наче вартовий. Він розмовляв із нею так, як ніхто до цього: розпитував про мрії, улюблені історії, смаки. Нікому й ніколи не було цікаво, що вона думає.
Дні змінювалися тижнями. Щоранку він супроводжував її до річки, описуючи сонце, птахів, дерева настільки яскраво, що Зайнаб здавалося, ніби вона їх бачить його словами. Він співав, поки вона прала, а вечорами розповідав казки про зорі й далекі землі. Вперше за багато років вона сміялася. Її серце поступово відкривалося. У цій тендітній халупі сталося несподіване: Зайнаб закохалася.
Одного дня, торкнувшись його руки, вона наважилася спитати:
— «Ти завжди був жебраком?»
Він помовчав, а тоді тихо відповів:
— «Ні. Не завжди». І більше нічого не сказав. Вона не стала допитуватися.
Аж до того дня, коли все змінилося.
Вирушивши самостійно на базар по овочі, крок за кроком повторюючи його вказівки, вона раптом відчула, як хтось схопив її за руку.
— «Брудна сліпа!» — пролунав різкий голос. Це була його сестра Аміна.
— «Ще жива? Досі дружина цього жебрака?»
На очі навернулися сльози, але Зайнаб випросталась.
— «Я щаслива», — відповіла вона.
Аміна розреготалася.
— «Щаслива? Ти ж навіть не знаєш, як він виглядає. Він нікчема. Так само, як і ти».
Потім вона нахилилася до її вуха й прошепотіла слова, які розтрощили серце.
Зайнаб відчула, як груди стиснуло невидимими лещатами. Вона вся напружилась, прагнучи вловити кожен склад.
— «Ти й справді віриш, що зможеш бути щасливою з цим жебраком? — зневажливо шипіла Аміна. — Запам’ятай: батько завжди мав рацію. Ти — нещастя. І він такий самий!»
Зайнаб стиснула кулаки, та промовчала. Вона чудово знала — сперечатися з сестрою марно. Аміна, звикла до влади та до власної краси, прагнула лише вколоти й принизити. Але всередині Зайнаб щось змінилося: любов до Юші давала їй силу й упевненість.
Повернувшись до своєї хатини, вона відчула знайомий запах диму та чаю. Юша зустрів її лагідною усмішкою:
— «Ти вдома», — сказав він тепло.
Його голос був спокійним, але сповненим ніжності. Зайнаб сіла поруч, відчуваючи, як усі образи й страхи залишаються за порогом. Вона вперше по-справжньому усвідомила: справжня цінність людини не у зовнішності, а у серці.
Минали місяці. Щодня Юша відкривав для Зайнаб нові грані світу. Він змальовував їй міста, яких вона ніколи не бачила, розповідав про квіти, до яких вона не торкалася, описував зорі так, що їй здавалося — вони сяють лише для них двох. Їхнє кохання зріло тихо, але невідворотно.
Якось вони сиділи біля річки, і Юша раптом промовив:
— «Зайнаб, я хочу тобі дещо показати».
Він завів її до старої майстерні на околиці села. Усередині було безліч дерев’яних фігурок та інструментів.
— «Колись я був різьбярем по дереву, — пояснив він. — Але мене вигнали з міста, й довелося жити на вулиці. Та я завжди мріяв створювати красу».
Він поклав їй у долоні невелику різьблену пташку. Фігурка була такою детальною, що здавалося, ніби ось-ось розправить крила.
— «Це для тебе», — прошепотів Юша. — «Щоб ти знала: ти бачиш красу так само, як будь-хто зі зрячих».
Зайнаб не стримала сліз. Вперше хтось побачив у ній не лише сліпоту, а живу душу. Вона зрозуміла: її життя — не кара, а подарунок.
Чутки про сліпу дівчину та її бідного чоловіка швидко ширилися селом. Спершу люди насміхалися, але згодом почали помічати, як вона розквітла поряд із ним, як ніжно він про неї піклувався. Їхня історія стала прикладом для багатьох — справжнє кохання не залежить ані від статків, ані від зовнішності.
Минали роки. Дім Зайнаб і Юші на березі річки став осередком радості й надії. Туди приходили за порадою, за підтримкою. Зайнаб більше ніколи не відчувала себе проклятою. Вона знала: її сила — у серці та в любові.
Навіть коли сестри навідувалися, несучи із собою заздрість і колишню пиху, Зайнаб відповідала лише усмішкою:
— «Ви вважали мене нещасною, а я бачу більше, ніж ви здатні уявити».
І це була чиста правда.
Її життя наповнилося спокоєм і дивами щоденності. Щоранку Юша підіймав її з ліжка, наспівуючи пісню. Вона слухала його голос і уявляла, як сонце сходить над річкою, як вітер гойдає листя, як співають птахи. Світ більше не здавався ворожим — він став джерелом натхнення.
Одного дня Юша повів її до лісу, де росли дикі квіти. Він описував кожен листочок так яскраво, що вона відчувала їх усім єством.
— «Знаєш, — мовив він, — раніше я вважав, що багатство — це гроші. А тепер розумію: справжнє багатство — це вміння ділитися щастям і бачити радість в очах іншого».
Зайнаб міцно взяла його руку. Вона ніколи не бачила його обличчя, але відчувала душу.
Минали роки. Хатина перетворилася на осередок добра. Зайнаб лікувала травами, навчала дітей читати шрифтом Брайля. Юша створював витончені дерев’яні вироби й продавав їх на ярмарках. Разом вони допомагали тим, хто потребував.
І якось у село повернулася Аміна. Вона вже не мала колишньої краси й зверхності. Доля жорстоко випробувала її: родина занепала, друзі відвернулися. Вона побачила Зайнаб — упевнену, кохану, щасливу.
— «Я… помилялася», — ледь прошепотіла вона.
Зайнаб лише лагідно простягнула руку:
— «Любов не вимірюється ані красою, ані грошима. Вона в серці й у наших вчинках».
Аміна схилила голову, усвідомлюючи власні помилки. Та Зайнаб не відчувала ненависті — лише співчуття.
Минуло ще кілька років. Їхній дім залишався місцем світла. Кожен вечір, сидячи на килимі біля вікна, Зайнаб шепотіла Юші:
— «Я ніколи не бачила цього світу очима, та тепер я бачу його краще, ніж будь-хто».
Юша стискав її руку й усміхався:
— «Саме тому ти — найзаможніша у світі».
Так Зайнаб, народжена сліпою, знайшла своє «зріння» у любові та доброті. Її життя довело: справжнє щастя неможливо відібрати — воно завжди народжується в середині нашого серця.
