— Мам, привіт, терміново потрібна твоя допомога.
Голос сина у слухавці звучав так, ніби він говорив із набридливим підлеглим, а не з матір’ю.
Ніна Петрівна завмерла з пультом у руці, так і не вмикнувши вечірні новини.
— Кирюша, привіт. Щось сталося?
— Та ні, все гаразд, — Кирило нетерпляче видихнув. — Просто ми з Катею взяли гарячу путівку, виліт завтра зранку.
А Герцога залишити нема з ким. Візьмеш до себе?
Герцог. Величезний, слинявий дог, який у її маленькій «двушці» займав місця більше, ніж старий сервант.
— Надовго? — обережно запитала Ніна, вже знаючи відповідь.
— Ну, на тиждень. Може, на два. Як піде. Мам, ну хто, якщо не ти? У готелі для собак його здавати — це ж знущання. Ти ж знаєш, який він вразливий.
Ніна Петрівна глянула на свій диван, оббитий новою, світлою тканиною. Вона пів року відкладала на перетяжку, відмовляючи собі в дрібницях. Герцог знищить його за кілька днів.
— Кириле, я… мені не дуже зручно. Я тільки ремонт закінчила.
— Мам, який ремонт? — у його голосі прозвучало відверте роздратування. — Шпалери переклеїла?
Герцог же вихований, ти просто гуляти з ним не забувай. Все, Катя кличе, чемодани пакувати треба. Завеземо його за годину.
Короткі гудки.
Він навіть не спитав, як у неї справи. Не привітав із днем народження, який був минулого тижня. Шістдесят п’ять років.
Вона чекала дзвінка цілий день, приготувала свій фірмовий салат, одягла нову сукню. Діти обіцяли заїхати, але так і не з’явилися.
Кирило надіслав коротке повідомлення: «Ма, з ДН! Зашиваємося на роботі». Оля не написала нічого.
А сьогодні — «терміново потрібна допомога».
Ніна Петрівна повільно опустилася на диван. Справа була не в собаці й не в зіпсованій оббивці.
Справа була в цьому принизливому відчутті своєї функції. Вона — безкоштовна передержка, екстрена служба, остання інстанція. Людина-функція.
Вона згадала, як багато років тому, коли діти були маленькими, мріяла, щоб вони виросли й стали самостійними.
А тепер зрозуміла, що страшніше за все не самотність у порожній квартирі. Страшніше — з завмиранням серця чекати дзвінка, знаючи, що ти потрібна лише тоді, коли від тебе щось вимагають.
Благати про їхню увагу, випрошуючи її ціною власного комфорту й самоповаги.
За годину у двері подзвонили. На порозі стояв Кирило, тримаючи на повідку величезного пса. Герцог радісно рвонув усередину, залишаючи на чистій підлозі брудні сліди.
— Мам, ось корм, ось його іграшки. Гуляти три рази на день, ти пам’ятаєш. Все, ми побігли, а то на літак запізнимося! — він сунув їй у руки повідець і, чмокнувши в щоку на ходу, зник за дверима.
Ніна Петрівна лишилася стояти посеред передпокою. Герцог уже діловито обнюхував ніжки крісла.
З глибини квартири долинув звук тканини, що рветься.
Вона подивилася на телефон. Може, зателефонувати доньці? Олечко, може, вона зрозуміє? Але палець завмер над екраном.
Оля не дзвонила вже місяць. Напевно, теж зайнята. У неї своє життя, своя сім’я.
І в цю мить Ніна Петрівна вперше не відчула звичної образи. Замість неї прийшло щось інше. Холодне, ясне й дуже тверезе усвідомлення. Досить.
Ранок розпочався з того, що Герцог, вирішивши проявити любов, стрибнув на ліжко й залишив на білосніжній ковдрі два брудних відбитки лап розміром з блюдце.
Новий диван у вітальні був уже подраний у трьох місцях, а улюблений фікус, який вона ростила п’ять років, валявся на підлозі з обгризеним листям.
Ніна Петрівна налила собі валер’янки прямо з флакончика й набрала номер сина. Трубку він узяв не відразу.
На фоні чулися шум хвиль і сміх Каті.
— Мам, що? У нас усе чудово, море супер!
— Кирюша, я щодо собаки. Він руйнує квартиру. Роздер диван, я не можу з ним упоратися.
— У якому сенсі? — щиро здивувався син. — Він ніколи нічого не дряпав. Може, ти його замикаєш? Йому потрібна свобода. Мам, ну не починай, га? Ми тільки прилетіли, хочемо відпочити. Просто погуляй із ним довше, він і заспокоїться.
— Я гуляла з ним дві години вранці! Він тягне повідець так, що я ледве не впала. Кирюша, забери його, будь ласка. Знайдіть іншу перетримку.
У слухавці повисла пауза. Потім голос Кирила став жорстким.
— Мам, ти серйозно? Ми на іншому кінці світу. Як я його заберу? Ти ж сама погодилася. Чи ти хочеш, щоб ми зараз усе кинули й прилетіли через твої примхи? Це егоїзм, мам.
Слово «егоїзм» вдарило, наче ляпас. Вона, яка все життя жила для них, — егоїстка.
— Я не примхую, я…
— Все, мам, Катя принесла коктейлі. Розважай там Герцога. Упевнений, ви подружитеся. Цілую.
І знову гудки.
Руки Ніни Петрівни тремтіли. Вона сіла на стілець у кухні, подалі від розрухи. Відчуття безсилля було майже фізичним. Вона вирішила подзвонити Олі. Дочка завжди була більш розсудливою.
— Олю, привіт.
— Привіт, мам. Щось термінове? Я на нараді.
— Так, термінове. Кирило залишив мені свою собаку й полетів. Цей пес некерований. Він псує меблі, я боюся, що він і мене скоро вкусить.
Оля важко зітхнула.
— Мам, ну Кирило ж попросив. Отже, була крайня необхідність. Що тобі, складно допомогти рідному брату? Ми ж сім’я. Ну порвав диван, купите новий. Кирило потім віддасть. Мабуть.
— Олю, справа не в дивані! Справа в ставленні! Він просто поставив мене перед фактом!
— А як він мав? На колінах благати? Мам, припини. Ти на пенсії, у тебе купа вільного часу. Побудь із собачкою, що тут такого? Все, мені ніколи, начальник дивиться.
Розмова була закінчена.
Ніна Петрівна поклала телефон на стіл.
Сім’я. Якесь дивне слово.
У її випадку воно означало групу людей, які згадують про тебе, коли їм щось потрібно, і звинувачують у егоїзмі, якщо ти не можеш чи не хочеш одразу виконати їхню вимогу.
Увечері у двері подзвонила сусідка знизу, зла, мов фурія.
— Ніно! Ваша собака виє вже три години без упину! У мене дитина заснути не може! Якщо ви її не заспокоїте, я викличу поліцію!
Герцог, що стояв за спиною Ніни, радісно гавкнув, підтверджуючи слова сусідки.
Ніна Петрівна зачинила двері. Вона подивилася на пса, який виляючи хвостом, чекав похвали.
Потім — на роздертий диван. На свій телефон. Усередині наростало глухе, важке роздратування.
Вона завжди намагалася вирішити все по-доброму. Переконати, пояснити, увійти в становище.
Але її логіка, її почуття, її доводи просто нікому не були потрібні. Вони розбивалися об стіну поблажливої байдужості.
Вона взяла повідець.
— Ходімо, Герцог, погуляємо.
Вона вела пса алеєю парку, відчуваючи, як напруга в плечах перетворилася на тупий, ниючий біль.
Герцог рвався вперед, ледь не вириваючи повідець із її ослаблих рук. Кожен його ривок віддавався в її душі відлунням слів сина й дочки: «егоїзм», «купа часу», «складно допомогти?».
Назустріч, легкою, майже танцювальною ходою, йшла Зінаїда, її колишня колега. Яскравий шарф, модна стрижка, усміхнені очі.
— Ніночко, привіт! А я тебе одразу й не впізнала! Уся в клопотах! Знову з онуком? — вона кивнула на Герцога.
— Це сина собака, — глухо відповіла Ніна.
— А, зрозуміло! — безтурботно засміялася Зіна. — Ти в нас вічна паличка-виручалочка. А я, уявляєш, в Іспанію лечу за тиждень! На фламенко записалася, прикинь?
У мої-то роки! З дівчатами з групи їдемо. Чоловік спершу бурчав, а потім сказав: «Лети, розважся, заслужила». А ти коли востаннє відпочивала?
Питання зависло у повітрі. Ніна не пам’ятала. Відпочинок для неї завжди був пов’язаний із дачею, онуками, допомогою дітям.
— Ти виглядаєш виснаженою, — з щирим співчуттям сказала Зінаїда. — Не можна так усе тягнути на собі.
Діти дорослі, хай самі справляються. А то так і будеш їхніх собачок няньчити, поки життя повз проходитиме. Гаразд, я побігла, у мене репетиція!
Вона майнула, залишивши за собою шлейф дорогих парфумів і дзвінкої порожнечі.
«Поки життя повз проходить».
Ця проста фраза спрацювала як детонатор. Ніна Петрівна зупинилася так різко, що Герцог здивовано подивився на неї.
Вона подивилася на цього величезного пса, на свої руки, що вчепилися в повідець, на сірі будинки навколо.
І зрозуміла, що більше не може. Жодного дня. Жодної години.
Все. Досить.
Вона дістала телефон. Тремтячими пальцями відкрила пошуковик. «Найкращий готель для собак».
Перше ж посилання вивело її на сайт із глянцевими фото: просторий вольєр, басейн, салон грумінгу, індивідуальні заняття з кінологом. І ціни, від яких у неї перехопило подих.
Ніна Петрівна рішуче натисла на номер.
— Добрий день. Я хотіла б забронювати у вас номер. Так, для дога. На два тижні. З повним пансіоном і спа-процедурами.
Таксі вона викликала прямо в парку. У машині Герцог поводився на диво спокійно, ніби відчував зміни.
У готелі пахло не псом, а лавандою й дорогими шампунями. Усміхнена дівчина у формі простягнула їй договір.
Ніна Петрівна, не кліпнувши оком, вписала в графу «Власник» ім’я та номер Кирила.
У графу «Платник» — теж його дані. Вона внесла завдаток із грошей, відкладених на нове пальто. Це була найкраща інвестиція її життя.
— Ми щодня надсилатимемо фото на номер власника, — дівчина тепло усміхнулася, приймаючи повідець. — Не хвилюйтеся, вашому улюбленцю у нас сподобається.
Повернувшись у свою тиху, хоч і трохи зруйновану квартиру, Ніна Петрівна вперше за багато років відчула не самотність, а спокій.
Вона налила собі чаю, сіла на вцілілий край дивана й відправила два однакових повідомлення. Одне — Кирилу. Друге — Олі.
«Герцог у безпеці. Він у готелі. Усі питання — до його власника».
Після цього вона вимкнула звук на телефоні.
Через три хвилини він завібрував. На екрані світився «Кирило». Вона зробила ковток чаю й не відповіла.
За хвилину телефон завібрував знову. Потім прийшло повідомлення від Олі: «Мамо, що це означає? Передзвони негайно!».
Вона додала гучності телевізору. Вона знала, що відбувається на іншому кінці.
Паніка. Обурення. Спроби зрозуміти, як їхня зручна, безвідмовна мама могла так учинити.
Справжня буря розгорілася через два дні. Дзвінок у двері був наполегливим, майже агресивним.
Ніна Петрівна не поспішаючи підійшла й зазирнула у вічко. На порозі стояли Кирило й Оля. Засмаглі, але розлючені. Відпустка, очевидно, була безнадійно зіпсована.
Вона відчинила двері.
— Мамо, ти що, здуріла?! — закричав Кирило з порога. — Який ще готель? Нам рахунок виставили, ти бачила ці цифри? Ти вирішила нас розорити через якусь собаку?
— Добрий день, діти, — спокійно відповіла Ніна. — Заходьте. Тільки роззуйтесь, я підлогу помила.
Цей спокій збив їх краще за будь-яку сварку. Вони зайшли в квартиру. Кирило оглянув роздертий диван, перекинутий квітковий горщик.
— Ось, — ткнув пальцем у диван. — Це що?
— Це, Кириле, наслідки перебування твоєї «вихованої» собаки в моїй квартирі. Я викликала майстра, він оцінив збитки. Ось рахунок за перетяжку меблів і новий фікус.
Вона простягнула йому акуратно роздрукований аркуш.
— Ти ще й рахунок мені виставляєш? — задихнувся від обурення син. — Ти повинна була за ним стежити!
— Я повинна була? — уперше за довгі роки Ніна Петрівна подивилася на сина не з любов’ю, а з холодною цікавістю.
— Я нічого вам не винна, діти. Як і ви мені. Я так розумію, ви прийшли не для того, щоб повернути мені завдаток за готель і компенсувати збитки?
Оля втрутилася, намагаючись залагодити ситуацію.
— Мамо, ну навіщо так? Ми ж сім’я. Ми б усе вирішили. Ну, погарячкував Кирило, з ким не буває. Навіщо відразу крайнощі?
— Крайнощі — це коли рідний син звинувачує матір в егоїзмі, бо вона не хоче, щоб її дім перетворювали на руїни.
Крайнощі — це коли рідна донька каже, що в тебе «купа часу», щоб прислужувати її братові. А це, — вона кивнула на рахунок, — це просто наслідки ваших рішень.
Кирило побагровів.
— Я не збираюся за це платити! Ані копійки! І за твій безглуздий готель також!
— Гаразд, — просто відповіла Ніна. — Я й не сумнівалася. Тоді я продаю дачу.
Це був удар під дих. Дача, на яку вони вже будували плани: шашлики, баня, відпочинок із друзями. Їхня дача. Місце, куди вони приїжджали лише відпочивати, поки мати все літо полола грядки й фарбувала паркан.
— Ти не маєш права! — вигукнула Оля, забувши про миротворчість. — Вона й наша теж! Ми там усе дитинство провели!
— Документи на мені, — знизала плечима Ніна. — А дитинство, Оленько, закінчилося.
Виручених грошей якраз вистачить, щоб покрити витрати, компенсувати мені моральні збитки й, можливо, з’їздити в Іспанію.
Зінаїда казала, там прекрасно.
Вони дивилися на неї, як на чужу. Перед ними стояла не їхня тиха, покірна мама, а жінка зі сталевим стрижнем, про існування якого вони й не здогадувалися.
Жінка, яка більше не боялася їхнього гніву, маніпуляцій і образ.
Уперше за довгі роки в кімнаті запанувала напружена тиша. Це була ніяковість усвідомлення. Вони програли.
За тиждень Кирило переказав їй на картку всю суму до копійки. Ні вибачень, ні дзвінків більше не було.
А Ніна Петрівна й не чекала. Вона дістала зі старої антресолі майже нову валізу. Зателефонувала Зінаїді.
— Зіночко, привіт. У тебе ще є одне місце на фламенко?
