Люся була повна. Їй виповнилося тридцять, і вага сягнула 120 кілограмів. Можливо, в усьому винна була якась хвороба, збій у роботі організму чи порушення обміну речовин. Жила вона у глухому, забутому богом містечку. А поїхати на обстеження до спеціалістів у край було надто далеко й непомірно дорого.
Там, у тому містечку, що причаїлося на краю географії, ніби остання порошинка на мапі, час не йшов за годинником, а змінювався сезонами. Він застигав у люті зими, розмокав у весняній бездоріжжі, задихався від спеки влітку й плакав пронизливими дощами восени. І саме в цьому повільному, тягучому плині тонула буденність Людмили, яку всі звали просто Люсею.
Люсі було тридцять, і все її життя здавалося безнадійно загрузлим у трясині власного тіла. Сто двадцять кілограмів були для неї не просто цифрою — це була фортеця, мур між нею та світом. Фортеця зі знемоги, самотності й тихого відчаю. Вона здогадувалася, що причина криється десь усередині — якась поломка, хвороба, але вирушити в край до лікарів було немислимо: надто далеко, принизливо дорого й, здавалося, марно.
Працювала вона нянею в міському дитячому садочку «Дзвіночок». Її дні були наповнені запахом дитячої присипки, вареної каші й вічно мокрих підлог. Її великі, надзвичайно лагідні руки вміли і втішити заплакану дитину, і швидко застелити десяток ліжечок, і витерти калюжку так, щоб малюк не відчув провини. Діти її любили, тягнулися до її м’якості й спокійної ласки. Та дитячий захват — слабка відплата за порожнечу, яка чекала на неї за воротами садка.
Жила Люся у старому бараці на вісім квартир, що залишився ще з радянських часів. Дім ледве тримався на ногах, скрипів балками вночі й тремтів від кожного сильного вітру. Два роки тому її залишила мама — тиха, змучена жінка, що поховала всі свої мрії в цих самих стінах. Батька Люся й не пам’ятала — він зник із їхнього життя давно, залишивши лише пилюку спогадів і стару фотографію.
Побут її був суворий. З крана текла крижана, іржава вода, туалет стояв надворі, перетворюючись узимку на крижану печеру, а влітку кімнати душили спекою. Найбільшим тираніном була піч. Узимку вона безжально пожирала дві машини дров, висмоктуючи з Люсиних заробітків останні копійки. Довгими вечорами вона сиділа перед чавунними дверцятами, вдивляючись у вогонь, і здавалося, що полум’я з’їдає не лише дрова, а й її роки, її сили, її майбутнє, залишаючи по собі холодний попіл.
І ось одного разу, коли сутінки наповнили кімнату сизою тугою, сталося диво. Тихе, непримітне — як кроки сусідки Надії у стоптаних капцях. Вона постукала в двері, тримаючи в руках дві хрусткі купюри.
— Люсю, прости, ради бога. Ось, дві тисячі. Не забула я про борг, вибач, — бубоніла вона, сунучи гроші Люсі до рук.
Люся лише здивовано дивилася на гроші, давно вже списавши той борг у небуття.
— Та годі, Надю, не варто було хвилюватися.
— Варто! — гаряче заперечила сусідка. — Бо тепер у мене є гроші! Слухай…
І, знизивши голос, наче ділилася страшною таємницею, Надія розповіла неймовірну історію. Про те, як у містечко нагрянули таджики. Один із них, побачивши її з мітлою, запропонував дивний і навіть страшнуватий заробіток — п’ятнадцять тисяч рублів.
— Громадянство їм, бачиш, треба терміново. От і шукають у наших дірках наречених. Фіктивних. Учора мене вже розписали. Не знаю, як вони домовляються у РАЦСі, мабуть, грішми, але все швидко. Мій, Равшан, зараз у мене сидить «для годиться», а стемніє — піде. Донька моя, Світка, теж погодилася. Їй пуховик потрібен, зима ж скоро. А ти? Диви, який шанс. Гроші ж потрібні? Потрібні. А заміж тебе хто візьме?
Останні слова прозвучали без злості, але з гіркою правдою. І Люся, відчувши знайомий біль у серці, подумала лише мить. Надя мала рацію. Справжнього заміжжя їй не світило. Наречених у неї не було й бути не могло. Її життя обмежувалося садком, магазином і кімнатою з пожираючою піччю. А тут — гроші. Цілих п’ятнадцять тисяч. За них можна купити дрова, поклеїти нові шпалери, щоб хоч трохи розігнати смуток старих, обдертих стін.
— Гаразд, — тихо сказала Люся. — Згідна.
Наступного дня Надія привела «кандидата». Коли Люся відчинила двері, вона мимоволі ахнула й відступила назад у темну прихожу…
Щоосені я бачу одну й ту ж картину: Люся, відчинивши двері, зойкнула і мимоволі відступила вглиб темної прихожої, намагаючись сховати свою масивну постать. На порозі стояв юнак. Високий, стрункий, з обличчям, ще не зіпсованим суворістю життя, з великими, дуже темними й напрочуд сумними очима.
— Боже, та він же ще зовсім хлопчисько! — вирвалося в Люсі.
Юнак випростався.
— Мені вже двадцять два, — сказав він чітко, майже без акценту, лише з легкою, мелодійною інтонацією.
— Ну от бачиш, — пожвавішала Надія. — Мій-то на п’ятнадцять років молодший, а у вас різниця всього нічого — якихось вісім. Чоловік у самому розквіті сил!
Та в РАЦСі одразу оформляти шлюб відмовилися. Чиновниця у строгому костюмі зміряла їх підозрілим поглядом і сухо пояснила, що за законом передбачено місяць очікування. «Щоб мали час подумати», — додала вона з багатозначною паузою.
Таджики, виконавши свою ділову частину, поїхали працювати. Але перед від’їздом Рахмат — так звали юнака — попросив у Люсі номер телефону.
— Самотньо у чужому місті, — пояснив він, і в його очах Люся впізнала знайоме відчуття — розгубленість.
Він почав телефонувати. Щовечора. Спершу дзвінки були короткі, ніякові, а згодом — довші, відвертіші. Рахмат виявився неймовірним співрозмовником. Він розповідав про свої гори, про сонце, яке там зовсім інше, про матір, яку безмежно любив, і про те, як приїхав у Росію, щоб підтримати велику родину. Він цікавився Люсиним життям, її роботою з дітьми, і вона, на власний подив, почала розповідати. Не скаржитися, а ділитися — кумедними історіями з дитсадка, описами дому, запахом першої весняної землі. Вона ловила себе на тому, що сміється у слухавку — дзвінко, по-дівочому, забуваючи і про свій вік, і про вагу. За цей місяць вони дізналися одне про одного більше, ніж деякі подружні пари за довгі роки спільного життя.
Минув місяць — і Рахмат повернувся. Люся, натягуючи своє єдине святкове сріблясте плаття, яке тісно облягало її фігуру, відчувала дивне хвилювання: не страх, а радше трепет. Свідками були його земляки — такі ж підтягнуті й серйозні хлопці. Церемонія для працівників РАЦСу була швидкою й буденною, але для Люсі вона стала спалахом: блиск обручок, офіційні слова, відчуття нереальності того, що відбувається.
Після реєстрації Рахмат провів її додому. Зайшовши в знайому кімнату, він урочисто вручив їй конверт із грошима, як і було домовлено. Люся взяла його, відчуваючи дивну вагу в руці — то був тягар її вибору, її відчаю й водночас нової ролі. А потім юнак витягнув із кишені маленьку оксамитову коробочку. У ній на чорному оксамиті лежав витончений золотий ланцюжок.
— Це тобі подарунок, — сказав він тихо. — Хотів купити каблучку, та не знав розмір. Я… я не хочу їхати. Я хочу, щоб ти насправді стала моєю дружиною.
Люся завмерла, не спроможна вимовити й слова.
— За цей місяць я почув твою душу крізь телефон, — провадив він, і його очі світилися дорослим, серйозним вогнем. — Вона добра й чиста, як у моєї матері. Моя мама померла, вона була другою дружиною мого батька, і він любив її безмежно. Я тебе покохав, Людмило. По-справжньому. Дозволь мені лишитися тут. З тобою.
Це була не домовленість про фіктивний шлюб. Це була пропозиція руки й серця. І Люся, дивлячись у його щирі, сумні очі, побачила там не жаль, а те, про що давно перестала навіть мріяти: повагу, вдячність і ніжність, що народжувалася просто на її очах.
Наступного дня Рахмат знову поїхав, але тепер це вже не була розлука — лише початок очікування. Він працював у столиці разом із земляками, та щовихідних приїздив до неї. А коли Люся дізналася, що носить під серцем дитину, Рахмат зробив важливий крок: продав частину своєї долі у спільній справі, купив уживану «Газель» і повернувся в містечко назавжди. Він почав займатися перевезеннями — возив людей і вантажі до райцентру, і справа швидко пішла вгору завдяки його працьовитості та чесності.
Згодом у них народився син. А ще через три роки — другий. Двоє гарних, смуглявих хлопчиків із батьковими очима та лагідною материнською вдачею. Їхній дім наповнився дитячим сміхом, криками, тупотом маленьких ніжок і запахом справжнього сімейного щастя.
Чоловік її не пив і не курив — релігія не дозволяла, — був напрочуд працелюбним і дивився на Люсю з такою любов’ю, що сусідки починали заздрісно косувати. Вісім років різниці розчинилися в цій любові, стали зовсім непомітними.
Але найбільше диво сталося з самою Люською. Вона наче розквітла зсередини. Вагітності, щасливе заміжжя, турбота не лише про себе, а й про чоловіка та дітей змусили її тіло змінитися. Зайві кілограми танули самі, день за днем, наче то була непотрібна оболонка, яка досі приховувала тендітне й ніжне створіння. Вона не сиділа на дієтах — просто життя її переповнилося рухом, справами, радістю. Вона гарнішала, в очах з’явився блиск, а в кроці — пружність і впевненість.
Часом, стоячи біля печі, яку тепер дбайливо топив Рахмат, Люся дивилася на синів, що гралися на килимі, і ловила на собі теплий, сповнений захоплення погляд чоловіка. І тоді вона думала про той дивний вечір, про дві тисячі рублів, про сусідку Надію й про те, що найбільше диво приходить не в громі й блискавицях, а в тихому стуканні у двері. Разом із незнайомцем із сумними очима, який одного разу подарував їй не фіктивний союз, а справжнє життя. Нове. Справжнє.
