— Сорочку! Білу! Ти що, не могла здогадатися?
Голос Родо́на, мов лезо, розсік вранішню тишу кухні.
Він стояв посеред кімнати, люто затягуючи вузол на найдорожчій зі своїх краваток, і дивився на мене так, наче я була безмозкою прислугою.
— Сьогодні представляють нового генерального. Я мушу виглядати на мільйон.
Я мовчки, не сказавши ані слова, простягнула йому вішак із бездоганно випрасуваною білосніжною сорочкою. Він вихопив її так, ніби я крала у нього дорогоцінний час. Родіон був на нервах. У такі моменти він перетворювався на згусток жовчі та пасивної агресії.
Він зривав зло на мені, на єдиній людині у своєму світі, яка, як він був переконаний, ніколи не дасть відсіч.
— Цей новий — якийсь вискочка. Хлопчисько, а вже генеральний. Кажуть, прізвище у нього Воронцов.
Мої пальці завмерли на ручці кавової турки. Лише на мить. Воронцов. Прізвище мого першого чоловіка. Прізвище мого сина.
— Тобі цього не зрозуміти, — кинув Родіон, вдивляючись у своє відображення в дзеркальних дверцятах шафи. — Ти ж у нас квочка, сидиш удома у своєму затишному болоті. Ти ніколи не прагнула чогось досягти.
Він поправив краватку, самовдоволено скрививши губи. Ця гримаса була адресована не мені, а тому «успішному» чоловікові в дзеркалі, якого він так старанно ліпив роками.
А я згадала інший ранок. Багато років тому.
Я, опухла від сліз, із маленьким Арсенієм на руках, і мій перший чоловік Слава, який безпорадно бурмотів, що у нього нічого немає і він не зможе нас забезпечити.
Саме тоді, у тій орендованій однокімнатці з краником, що протікав, я вирішила: мій син досягне всього.
Я працювала на двох, а іноді й на трьох роботах. Спершу, коли Арсеній був у садочку, потім у школі. Я засинала над його зошитами, а згодом — над конспектами в університеті. Я продала єдине, що мала, — бабусину квартиру, аби він зміг поїхати на ту саму стажування у Кремнієву долину.
Він був моїм головним проєктом. Моїм найдорожчим і найважливішим стартапом.
— Кажуть, він син якогось бідного інженера, — продовжував Родіон, смакуючи подробиці, наче гурман. — Уяви собі: з грязі в князі. Такі зазвичай найвідмороженіші.
Треба відразу показати йому, хто тут головний.
Він пригадав, як одного разу на корпоративі, добряче напідпитку, публічно принизив мого колишнього чоловіка.
Слава тоді прийшов у їхню компанію з якимось проєктом. Родіон назвав його «мрійником із порожніми кишенями» й голосно сміявся.
Він обожнював такі моменти. Вони підживлювали його роздуте его.
— Подай щітку для взуття. І крем. Швидко.
Я принесла все, що він просив. Мої руки не тремтіли. Усередині мене панувала абсолютна тиша.
Родіон не знав, що його новий начальник — не просто якийсь «Воронцов».
Він не здогадувався, що цей «хлопчисько» — співзасновник ІТ-компанії, яку їхній холдинг нещодавно купив за шалені гроші, зробивши його генеральним директором цілого напрямку.
І він точно не знав, що цей «вискочка» чудово пам’ятає людину, яка змушувала його матір ридати в подушку.
Він пішов, за традицією грюкнувши дверима.
Я залишилася одна. Підійшла до вікна й подивилася на його машину, що від’їжджала.
Сьогодні Родіон ішов на найважливішу зустріч у своєму житті. Але він навіть не підозрював, що насправді йшов на власний ешафот.
Увечері двері розчахнулися так, ніби їх вибили ногою. Родіон буквально влетів у передпокій. Його обличчя було багряним, а дорога краватка теліпалася на шиї, мов зашморг, від якого він щойно звільнився.
— Ненавиджу! — прошипів він, жбурнувши портфель у кут.
— Ти уявляєш, що цей щеня собі дозволяє?!
Я вийшла з кухні, мовчки спостерігаючи за ним. Він метався коридором, наче тигр у клітці.
— Він говорив зі мною так, наче я якийсь першокурсник на практиці! Зі мною! З керівником ключового відділу! Він розніс мій квартальний звіт по пунктах, кожну цифру! Запитав, чи не купив я диплом у переході!
У його словах я бачила не приниження, а справжній професіоналізм. Це мій син. Мій Арсеній. Він завжди заглиблювався в деталі, нічого не лишаючи поза увагою.
— А знаєш, що він сказав наостанок? — Родіон різко зупинився переді мною, в його очах хлюпалася паніка. — «Родіоне Вадимовичу, мене щиро дивує, як із такими показниками ви досі обіймаєте цю посаду. Сподіваюся, це прикре непорозуміння, і в майбутньому ви не розчаруєте мене ще більше». Це була погроза! Особисто мені!
Він чекав від мене співчуття, поради, підтримки. Але я мовчала. Просто дивилася на цього зламаного й озлобленого чоловіка й уперше не відчувала нічого. Абсолютно нічого.
— Чому ти мовчиш? — вибухнув він. — Тобі байдуже? Тобі начхати, що твого чоловіка, який тебе годує, одягає, забезпечує, топчуть у багно?!
І тоді йому в голову спала «геніальна» ідея, народжена чистим страхом. Його очі загорілися божевільним вогнем.
— Я знаю, що робити! Я все виправлю. Я доведу цьому Воронцову, що я не просто гвинтик. Я запрошу його на вечерю. До нас.
Я підняла на нього очі.
— Так-так! У неформальній обстановці люди розкриваються. Він побачить мій дім, мій статус. А ти… — він кинув на мене хижий погляд. — Ти постараєшся. Маєш показати, що в мене міцний тил, зразкова дружина й ідеальне господарство. Це твій єдиний шанс бути хоч трохи корисною.
Він вважав цей план хитрим. Він думав використати мене як гарний фон.
І тоді в мені щось клацнуло. Я побачила всю картину цілком. Ідеальний шторм, створений його ж руками. І зрозуміла, що це мій шанс.
— Добре, — сказала я спокійно. Він навіть не відчув пастки. — Я влаштую вечерю.
Дзвінок у двері пролунав рівно о сьомій. Чітко, немов сигнал.
Родіон, який пів години метався по квартирі, підскочив і кинувся до прихожої. На його обличчі застигла найрадушніша з фальшивих усмішок.
Я вийшла слідом. Приготувала всі його улюблені страви. Створила ілюзію тієї «ідеальної картинки», яку він так прагнув показати. Ідеальну пастку.
Двері відчинилися. На порозі стояв Арсеній.
Високий, у бездоганному костюмі, він виглядав старшим за свої двадцять шість. Його погляд був спокійним і впевненим. Він протягнув руку Родіону.
— Арсеній В’ячеславович. Дякую за запрошення.
Родіон замахав руками, стискаючи руку, яка була набагато твердішою за його власну.
— Родіон Вадимович! Дуже радий! Проходьте, почувайтеся як удома!
Арсеній переступив поріг і одразу знайшов мене очима. Він не усміхнувся. Просто дивився — довго, серйозно. У цьому погляді була вся наша спільна історія.
— А це моя дружина, Ксенія, — пробелькотів Родіон. — Моя опора, моя надія.
— Ми знайомі, — рівно промовив Арсеній, не відводячи очей від мене.
Родіон застиг. Його усмішка здригнулася.
— Знайомі? Звідки?
Весь вечір він намагався повернути собі контроль. Розповідав про свої «успіхи», сипав недоречними жартами.
Арсеній слухав чемно, але відсторонено. Атмосфера за столом була густою, липкою, наче смола. Родіон хильнув не один келих вина. Він відчував, що план сиплеться.
І тоді він вирішив завдати удару по найболючішому — по мені.
— Арсенію В’ячеславовичу, ви такий молодий, а вже на вершині. Це тому, що у вас правильні орієнтири. А от у моєї Ксенії… їй не пощастило.
Арсеній обережно відклав виделку.
— Її перший чоловік був… скажімо так, мрійник, — хмикнув Родіон. — Інженер якийсь, без копійки в кишені. Мріями жив, а сім’ю прогодувати не міг. Тож Ксюша знайшла щастя зі мною. Бо сама-то нічого не досягла.
Це була та сама фраза. Остання крапля. І він вимовив її в присутності мого сина. Сина того самого «інженера-мрійника».
Досить.
Я підняла голову.
— Ти правий, Родіоне. Я справді нічого не досягла. Не зробила кар’єри. Не заробила мільйони.
Я витримала паузу, спостерігаючи, як змінюється його обличчя.
— У мене був лише один проєкт. Один-єдиний. Мій син.
Я обернулася до Арсенія.
— Я вклала в нього все. Усе своє життя, усі сили, усю віру. Щоб він виріс і ніколи не дозволив таким, як ти, топтати себе та близьких.
Я знову глянула на чоловіка. Його обличчя видовжилося, в очах з’явився тваринний жах. До нього нарешті почало доходити.
— Тож познайомся, Родіоне. Це Арсеній В’ячеславович Воронцов. Син того самого «інженера-мрійника». І мій найуспішніший проєкт.
Повітря в кімнаті можна було різати ножем. Усмішка Родоіона розтанула, як і вся його пихатість.
Арсеній підвівся.
— Родіоне Вадимовичу, — його голос був спокійним, але у спокої звучав метал. — Дякую за вечерю. Вона була… повчальною.
Мій батько справді був мрійником. Він мріяв про світ, де професіоналізм цінується вище за підлабузництво. Шкода, що у вашому відділі місця для таких не знайшлося.
— Арсенію В’ячеславовичу… я… я не знав… Це непорозуміння!
— Те, що ви некомпетентний керівник, — факт. Те, що роками принижували мою матір, — теж факт. Заяву на звільнення чекаю завтра о дев’ятій на столі. Не змушуйте мене відкривати перевірку ваших «проєктів». Там буде що знайти.
Родіон осів. Він глянув на мене благально.
Я теж підвелася.
— Іди, Родіоне.
Моє «йди» прозвучало без крику, без ненависті. Просто як крапка.
Він захрипів, намагаючись виправдатися.
— Ксюша… ти не можеш… Цей дім…
— Єдине, що ти мені дав, — цей дім. І тепер він мій, — відповіла я рівно. — Збери речі. Усе, що влізе в одну валізу.
До нього нарешті дійшло. Гра закінчена.
Він розвернувся й пішов. Звук дверей, що зачинилися, був схожий на крапку в кінці надто довгого речення.
Я лишилася посеред вітальні. Арсеній підійшов і взяв мою руку.
— Мамо. Як ти?
Я подивилася на нього. На своє головне досягнення.
— Тепер — у повному порядку.
Я справді нічого не досягла? Можливо. Я не стала керівницею, не заробила статків. Я просто виростила людину. І цього виявилося достатньо, щоб повернути собі життя.
Минуло пів року.
Перше, що я зробила після його відходу, — ремонт. Зірвала важкі шпалери, винесла громіздкі меблі, які кричали про статус.
Дім перестав бути вітриною чужого успіху. Він став моїм.
Я відкрила невелику квіткову крамницю з майстернею. Завжди любила возитися з рослинами, але Родіон вважав це «заняттям для простаків». Виявилося, що моє «хобі» може приносити і радість, і дохід. Невеликий, але свій.
Сьогодні субота. До мене в гості завітав Арсеній.
— Дзвонив тато, — каже він. — Передавав тобі вітання. Отримав великий грант на свою систему очищення води. Їде до «Сколково». Сказав, що ти мала рацію: мріяти таки корисно.
Я усміхаюся. Ми давно пробачили одне одному старі образи.
— А я, мамо, знаєш, про що подумав? — Арсеній дивиться серйозно. — Що Родіон був у чомусь правий.
Я здивовано звела брови.
— Ти справді нічого не досягла. У сенсі того, що він вважав досягненнями. Але ти зробила значно більше. Ти зберегла себе. І виростила мене. Це не проєкт, мамо. Це життя. І воно в тебе вийшло.
Я дивлюся на свого дорослого сина, в чиїх очах більше немає дитячого болю. Тільки спокійна сила.
— А чим ти тепер займешся? — питає він.
— Записалася на мовні курси, — відповідаю, сама дивуючись, як легко звучить ця фраза.
Він киває, і в його погляді стільки тепла й гордості, що мені більше нічого не потрібно.
Я нічого не досягла? Можливо. Я просто почала жити. Для себе. І це — найважливіше досягнення.
