Сім довгих років минуло з того дня, як земля поглинула тіло Лідії. Сім років тиші, що дзвеніла у вухах гучніше за будь-яку музику, і самотності, яка в’їлася у стіни дому, наче запах пічного диму. Степан — усі звали його Степаничем — залишився один у свої шістдесят три. Вік не старий, та вже й не молодий, немов застиг між двома берегами: позаду — бурхливе, сповнене любові життя, попереду — лише тихе, безрадісне плинуття часу до неминучого гирла.
Бог не образив його здоров’ям, тіло, загартоване селянською працею, ще берегло силу, але душа була зламана й порожня. Лідія згасала довго і болісно, він доглядав її до останнього подиху, до останньої тихої сльози на виснаженій щоці. І ось вона пішла, залишивши його самого на всьому білому світі. Дітей Господь їм не дав, так і прожили душа в душу, у своїй маленькій всесвіті, обмеженій околицею рідного села.
Він звик, що Лідія була сонцем його маленької планети. Вона була тим теплом, що зігрівало дім, тим світлом, що наповнювало його затишком. Її руки варили найсмачніші щі, пекли пироги з таким пухким тістом, що тануло в роті. Вона керувала господарством: дійна корова, кури, щороку — теля на відгодівлю, аби взимку мати своє, духмяне м’ясо. Город — її царство, де панували ідеальні ряди моркви, цибулі та картоплі. Його ж чоловіча праця зводилась до оранки, копання грядок та ремонту всього, що ламалося. Він був зовнішнім периметром оборони, вона — душею і серцем їхньої фортеці.
Людина до всього звикає. Звик і Степанич до тиші. Спершу вона тиснула, дзвеніла у вухах, змушуючи здригатися від будь-якого рипіння підлоги. Потім стала фоном. Нудно? Так. Нестерпно порожньо? Ще б пак. Але куди дінешся? Така воля долі, проти неї не підеш.
Місцеві жінки, звісно, задивлялися на нього. Степан — чоловік видний, господарський, дім — повна чаша, та ще й без нащадків, що в селі вважалося майже щасливим лотерейним білетом. Засилали свах, натякали самі, деякі, ще доволі молоді, прямо пропонували «створити сім’ю». Але він усіх відшивав, відмахувався, як від настирливих мух.
«Тужу за своєю Лідушею, — пояснював він односельцям, дивлячись кудись понад їхніми головами, у порожнечу. — Вона звідти, з небес, усе бачить. Не схвалить, мабуть, якщо я нову господиню в дім приведу. Не хоче вона, аби її пам’ять тут чужа жінка затьмарила».
А насправді, в тиші своїх думок він міркував інакше: «Щоб жити разом, потрібна хоча б іскра. Хоч краплина симпатії. А її нема. І я, видно, ще не дозрів. Душа не відійшла, не відтанула».
Після смерті дружини він продав корову — куди одному стільки молока? Та добра бурьонка давала по відру вранці й увечері. Продав у сусіднє село, зсудомившись усередині від болю, наче зрадив ще одну живу істоту, пов’язану з Лідою. А ось влітку бичка чи теличку тримати продовжував — на м’ясо. Так і жив: своє м’ясо, свої яйця, молоко брав у сусідів — то купував, то приймав як милостиню від сусідки Анісії, яка дивилася на нього з німим співчуттям.
Степанич накульгував. Давним-давно, в молодості, зламала йому ногу неслухняна коняка. Кістка зрослася криво, але він махнув рукою — ніколи було, справи. Кульгавість стала його частиною, а в останні роки й палиця з’явилася — різьблена, дубова, подарунок Лідії. На його хитку ходу вже ніхто не зважав, ніби так і мало бути.
Того дня він сидів за обіднім столом, сам, і наливав у глибоку тарілку щойно зварені щі. Літо стояло спекотне, повітря плавилося над землею. Двері в сіни були розчинені навстіж, впускаючи ліниві потоки розпеченого повітря. Раптом тінь перекрила сонячний прямокутник на підлозі.
— Здоров, Степаничу! А я до тебе! Двері-то відчинені, ось я й зайшов, без дозволу! — гучний, мов дзвін, голос Артема, сусіда через два двори, прокотився по горниці. Артем був значно молодший, сповнений невитраченої енергії та якихось своїх, незрозумілих Степану планів.
— Здоров, — буркнув господар. — Щів будеш? Щойно з печі. Зелену цибульку покришиш — взагалі за вуха не відтягнеш. Давай, за компанію.
— Авжеж буду! Обожнюю твої щі! Хоч і спека, а гаряче — воно завжди в радість. Потім охолонемо!
Уминаючи щі за обидві щоки, Артем спідлоба, хижо поглядав на Степанича.
— А я ось думаю, Степаничу, тобі б одружитися пора. Не царська це справа — самому біля плити стовбичити. Жінка б тобі й щі зварила, і постіль постелила, і… ну, ти зрозумів.
— Це ти до мене в свахи набиваєшся? — усміхнувся Степан. — Наречену, що ли, підшукав?
— А що, хіба погано? Скільки можна в гірких вдівцях ходити? Народ ти вибагливий, міг би вже з якоюсь красунею жити припиваючи!
— Мало того, щоб жінка просто була, — тихо, але твердо сказав Степан. — Треба, щоб душа до душі лягала. Щоб мовчки розуміли одне одного. Щоб погляд — і все ясно.
— Ой, душа-а-а! — Артем махнув рукою. — Тобі ж за сімдесят перевалило! Яка там душа? У твої роки головне — щоб поруч людина була, щоб доглянула, чай подала, якщо що. Подумай про майбутнє!
— Майбутнє? — Степан відставив ложку і подивився на сусіда прямо. — Ти що, вважаєш, я вже зовсім дряхлий і ні на що не придатний? Щоб на перший поклик з будь-якою зійтися? Ні вже, Артеме. Обирати я ще в силі. І поживу поки так, як хочу.
— Та я не це мав на увазі! Образив, чи що? — знітився Артем. — Я ж добра тобі бажаю! Тому й завів розмову. У мене, розумієш, тітка одна є, Аглая. У сусідньому районі, село Заозер’я. Жінка — вогонь! Ще не стара, господарська до мозку кісток. Кабанчика тримає, гусей, теличку. І видна така, статна. Ім’я-то яке — Аглая! Я до неї нещодавно їздив. Жвава, енергійна, а одна-однісінька. Може, махнемо до неї? Познайомишся. Сподобається — й діло з кінцем. Заберемо її сюди. А?
— Хіба в імені справа? — зітхнув Степан. — Під одним дахом жити доведеться, господарство вести. Сучасні баби себе більше люблять, аніж працю. Захоче вона возитися з городом, худобою? Тепер їм подавай, аби їх чоловік балував, на руках носив. А я вже не той кавалер. Та й ніяково якось, у мої-то роки, по нареченим їздити.
— Та кинь ти! Я з тобою поїду. Вона мені родичка, ми ж майже породичаємося тоді! Я тебе знаю, ти мене знаєш. Житимемо душа в душу!
Слово за слово, розмова затягнулася до самого вечора. Піддавшись натиску й власній раптовій цікавості, Степан здався. Вирішили їхати через два дні, у суботу, на старенькій, видавленій «Волзі» Артема.
Коли сусід пішов, Степан залишився в домовинній тиші. Думка про одруження, така абстрактна раніше, раптом набула плоті й крові. Він окинув поглядом свій дім, і йому зненацька здалося, що бачить його вперше. Пилюка на підвіконнях, заставлених непотрібним мотлохом — баночками, цвяшками, якимись висохлими листочками, що колись збирала Лідія. Підлога, давно не мита до скрипу. Гора немитого посуду в раковині.
Наступного ранку він встав на зорі, ніби підштовхнутий якоюсь внутрішньою батіжкою. Вимів пилюку з підвіконь, безжально викинув увесь мотлох. Вимив підлогу, і запах свіжості дивно підбадьорив його. Потім узявся за посуд. Знайшов колись куплений засіб, видавив густу, ароматну піну.
«Ого, — з подивом подумав він, спостерігаючи, як тарілки під струменем води починають блищати, мов новенькі. — Аж настрій підіймається. Треба й кухлі вимити. Давно я так не наводив марафет».
У суботу вранці Артем уже сигналив під вікном. Степан надів свій єдиний святковий костюм, що ще сидів на ньому досить пристойно, хоч і пахнув нафталіном та минулим. Дорога була довгою і вибоїстою. Приїхали лише під обід.
Машина Артема завмерла біля похиленого, але міцного паркану. З хвіртки одразу вийшла жінка. Миловидна, років п’ятдесяти з невеликим, що робило її на добрий десяток років молодшою за Степана. Усмішка була широкою, та якось надто відрепетируваною.
— Ну нарешті! Я ж заждалась, обід холоне! Де вас так занесло? — кинула вона ще на підході.
І від цих слів, від цієї фамільярності, у Степана похололо всередині. Стало ясно — його вже тут «просватали» заочно, без його відома. Рука сама потяглася до ручки дверей, аби дати команду Артемові розвертатися й їхати назад. Але в цю мить він почув її шепіт, звернений до племінника:
— Він що, каліка? — її погляд упав на палицю в його руці…
— Та ні, тітко Аглає, просто колись ногу зламав, трохи шкутильгаю. Пусте, дрібниці, — знітившись, сказав Степан.
Жінка підійшла ближче й подала руку. Долоня була несподівано тепла й ніжна, немов би ніколи не знала важкої праці.
— Ласкаво прошу, дорогенький, рада вітати. Мене Аглая звати, — привітно мовила вона.
Він ніяково потиснув її пальці:
— Добридень. Степан… Або Степанич, як зручніше.
Кинувши оком на подвір’я, він відзначив чистоту й лад: охайні грядки, свіжо побілений сарай, жодної смітинки. «Працьовита, — промайнуло в голові. — Видно, справжня господиня».
У хаті також панував зразковий порядок. Та найбільше увагу привернув стіл. Він аж прогинався від страв: тушкована картопля з великими апетитними шматками свинини, банки з маринованими огірками та помідорами, гора рум’яних млинців поруч із глиняним глечиком сметани, солоне сало, зелена цибулька й, як прикраса всього, гарячі м’ясні пироги, від яких йшов спокусливий аромат. «Щедра, — відзначив подумки Степан. — Постаралася на славу». Артем тим часом підморгнув йому: «Що я казав? Знай наших!»
Аглая справді виявилася гостинною господинею. Вона без упину підкладала йому на тарілку, не зводячи з нього ока та сиплячи компліментами:
— Ах, Степане Степановичу, який ви статний, доглянутий чоловік! І не скажеш, що сам живете! Хоч і роки вже, та виглядаєте чудово! А ваша кульгавість — пусте, дрібниця. Артемчик казав, ви самотою мешкаєте?
— Сам, — кивнув він.
— А дітки є? Провідують?
— Дітей Господь не дав. Ні жінки, ні дітей. Один, як палець. Тому й приїхав.
— Ой, та й я така ж — зовсім одна-однісінька…
Слово «старий» різонуло йому вухо. Він вважав себе літнім, але ще міцним чоловіком, а не старцем. І раптом, сам не розуміючи чому, випалив:
— Ну то чого зволікати? Виходь за мене. Ми ж не діти, щоб весілля на рік планувати.
— А чому б і ні? — зітхнула вона. — Тільки ж ви кульгаєте… Як же з господарством давати лад?
— До чого тут кульгавість? — обурився Степан. — Усі чоловічі справи я й сам роблю! Допомоги не прошу! Руки в мене золоті, Артем підтвердить! І дім сам зрубав, і баню поставив!
— Авжеж, тітко! — встряв Артем. — Я ж казав, Степанич у нас майстер на всі руки! Мужик — що треба!
— А де жити будемо? — хитро прищурилася Аглая. — У вас чи в мене?
— Як де? — здивувався Степан. — Звичайно, в мене! Я не звик у приймаки йти. Я хазяїн у своєму домі. А твій — на замок, забереш лише найпотрібніше.
Та Аглая раптом стрепенулась:
— Ой, Артемчику, вийди-но зі мною на хвилинку, допомога потрібна!
Вони вийшли на ганок. Літо, вікна відчинені навстіж, і Степан почув кожне слово, що долинуло з крижаною чіткістю.
— Слухай, Міш… Артеме, я свій дім уже на старшого сина, на Сашка, оформила. А Костя, молодший, страшенно образився. То я йому пообіцяла, що й він матиме хату.
— Як це матиме? — отетерів Артем. — У тебе ж більше немає хати.
— Як це немає? Будинок Степанича перейде моєму Костику! Я його вмовлю, милий. Бачу — я йому до вподоби. Заговорю, напою, що треба — підпише папери, не біда…
— Тітко, що ви таке верзете? — голос Артема здригнувся. — Це вже без мене. Я познайомив, а далі — ваша справа. Я в це не лізу.
— А дім у нього добрий? Господарство є?
— Дім міцний… Баня нова… Господарство — теля, кури…
Степан заціпенів. У вухах задзвеніло, кров відлила від обличчя, в скронях загупало холодними молоточками. Вони вже ділять його дім? Його фортецю, його пам’ять, останнє пристанище? Чужого Костю збираються тут поселити? А його самого що — на вулицю чи швидше в домовину?
Він ледве встиг відскочити від вікна й удав, що розглядає світлини на стіні, коли ті повернулися.
— Ну що, тітко Аглає, їдеш до Степанича? — спитав Артем, відводячи погляд.
— Та я хоч зараз готова! — вигукнула вона. — Але ж у мене кабанчик на відгодівлі, телятко, гуси… Їх не кинеш! Літо ж, заготовки. Треба зважити.
Повисла важка тиша.
— Тоді домовимось так, — несподівано швидко мовив Степан, тремтячи від внутрішньої напруги. — Восени, після збирання врожаю, ми з Артемом за тобою заїдемо. І худобу твою тоді пристроїмо.
— Мабуть, це найправильніше, — після паузи згодилася вона. — Приїжджайте восени. Я чекатиму.
— Восени так восени, — з полегшенням видихнув Степан. — А зараз нам час у дорогу. Справи вдома.
— Та як же так? — залементувала вона. — Чаю ж не пили! Я самовар розтоплю, трави запашні є! І сарайчик вам не показала!
Степан аж здригнувся:
— Ні-ні! — майже вигукнув він. — Я чаю не п’ю! Взагалі! Не люблю! А сарай якось іншим разом оглянемо!
Артем витріщився на нього. «Оце так, — подумав, — адже він без чаю й дня не проживе, сам завжди мене пригощає». Але промовчав.
На прощання Аглая знову подала руку й довго тримала його долоню у своїй, теплій і м’якій. Та ця м’якість тепер здавалася йому липкою й небезпечною. Хотілося вирватися.
— Чекатиму! Обов’язково приїжджайте! Або й раніше навідайтесь, не чекаючи осені! — тараторила вона без угаву. — Ви мені дуже сподобалися, Степаничу! Справжній чоловік! У нас таких і не знайдеш! А кульгавість — дурниці! Приїжджайте, допоможете мені картоплю копати!
Вона нарешті відпустила його руку. Він, не озираючись, майже кинувся до машини, відчуваючи її пильний погляд у спину.
Усю дорогу назад він мовчав, вдивляючись у поля. Артем намагався говорити про дрібниці, згодом знову хвалив тітку. Але Степан не слухав. Перед очима стояли тільки її хижі блискучі очі й лячна розмова на ґанку.
Того року картоплю він копав сам. Урожай охайно склав у льох. Старий замок у лазні замінив на новий, найміцніший, із товстим засувом.
Коли випав перший сніг і вкрив город білим саваном, до нього завітав Артем.
— Ну що, Степаничу, коли ж до тітки поїдемо? Вона дзвонила, непокоїться.
Степан глянув на нього, потім на світлину Лідії в рамці на комоді. Її спокійне обличчя ніби промовляло до нього: мовчазне несхвалення.
— Не знаю, Артеме. Не вийшло, мабуть. Може, до весни зачекаємо? — тихо сказав він, але так рішуче, що більше запитань не було.
Кривдити Артема йому не хотілося, але себе він уже давно переконав: ніколи не одружиться з цією Аглаєю. Та й, певно, ні з ким іншим. Він підійшов до вікна. З неба дивилися перші сором’язливі зорі. І йому здалося, що то дивиться його Ліда. Вона мовчала. А мовчання її завжди було знаком незгоди. І він, її Степан, розумів це мовчання без слів.
