Повернулася з роботи близько дванадцятої ночі, «без рук і без ніг», голодна й зла. Скільки разів вона давала собі слово звільнитися з цього клятого магазину. Опівніч уже відтанцювала свій темний бал за вікнами хрущовки, коли Вероніка, буквально волочачи ноги, вставляла ключ у замкову щілину. Здавалося, навіть метал опирався, не бажаючи впускати назад цю виснажену тінь жінки. Не «без рук і без ніг» — то було б надто м’яко. Вона почувалася зламаним механізмом, у якого стерлися всі шестерні, згоріли дроти. Голод був якимось злим, різким і водночас нудотним, а лють — густою чорною смолою, що залила її зсередини.
«Скільки ж можна? — гупало у скронях. — Де межа? Коли я зламаюся остаточно?» Це запитання-реквієм вона ставила собі щоночі, рівно рік відтоді, як її життя перетворилося на пекло під вивіскою «ВиноСвіт».
Вероніка працювала в цьому клятому магазині, акваріумі з алкоголем і людськими вадами, з восьмої ранку до одинадцятої вечора. Каторга. Безпросвітна, виснажлива до дна душі. Хазяїн, жадібний павук на ім’я Аркадій Петрович, сплів павутину з камер спостереження, і кожен його погляд через об’єктив пропікав спину, немов розпечене залізо. Присісти? Це була привілея, що каралася солідним штрафом. «Сидиш — значить, погано працюєш!» — цей девіз був випалений у підсвідомості кожної продавчині. До вечора ноги палали вогнем, розпухали, гуділи, благаючи про пощаду.
А ті ящики… Важкі, дзвінкі домовини з пляшками, які вони, жінки, мали розвантажувати самі. П’ятнадцять хвилин на перекус — і знову на лінію фронту, до прилавка, де чекали не завжди адекватні покупці. Потрібно було постійно усміхатися. Усміхатися п’яницям, грубуватим мужикам під мухою, скандальним дамам. Усміхатися, коли хотілося плакати від безсилля або кричати від люті.
Колеги вважали Вероніку еталоном терпіння, залізною леді, яку ніщо не могло зламати. Мало хто затримувався тут довше ніж пів року. Кадри текли рікою, зривалися з гачка цієї пекельної рибальської сітки та зникали в невідомість. Вероніка трималася. Бо за її плечима був не просто повітряний простір. За її спиною стояв увесь сенс її життя — її син, семирічний Степан. Їй відчайдушно потрібні були гроші. Ті брудні, просмерділі горілкою й потом гроші, які були єдиною ниткою, що ще зв’язувала їх із нормальним життям. Куди було податися? Їхнє містечко, колись шумне й промислове, тепер тихо вмирало. Лісозавод і гідролізний, колишні годувальники тисяч людей, тепер стояли, як похмурі пам’ятники минулій епосі, під охороною привидів-сторожів, що стерегли лише пил і спогади.
Переступивши поріг квартири, Вероніка ледве скинула куртку й завмерла, почувши приглушені голоси з кухні. Серце стиснулося — тривожне, привчене до постійного очікування біди. І лише потім пам’ять підсунула уламок ранкової розмови з мамою: «Веронічко, не забудь, тітка Ірина сьогодні приїжджає».
Тітка Ірина. Мамина старша сестра. З Іркутська. З іншого, великого життя. Не було її років з п’ять.
На кухні пахло свіжозавареним чаєм і домашнім пирогом. Дві сестри, вже немолоді, з сивиною у волоссі та зморшками біля очей, сиділи за столом, огорнуті теплим світлом абажура. І це світло впало на Вероніку, на її змарніле, бліде обличчя з темними колами під очима.
— Рідна моя! — першою підхопилася тітка Ірина, жінка з м’якими, добрими рисами й ясними очима. — Красунечко наша, зовсім знесилилася, бідна дівчинка!
Вона обійняла племінницю, і Вероніку на мить охопило давно забуте відчуття захищеності, дитячого тепла. Її розцілували, посадили за стіл, нагодували досита.
А потім тітка Ірина, сьорбнувши чаю, подивилася на Вероніку прямо, по-родинному, без обиняків:
— Веро, мила, та скільки ж можна? Подивися на себе! Ти ж згораєш живцем у цій каторзі. Кинь усе це й переїжджай до нас. В Іркутську велике місто, можливостей більше. Роботу знайдемо, добру, людську. І… — тітка зробила паузу, — життя ж на цьому не закінчується. Тобі всього тридцять. Ти молода, красива жінка. Може, ще й своє щастя зустрінеш. Усе може бути!
Слова падали в тишу, як камені у трясовину. Вероніка відчувала, як усередині все стискається в клубок гіркого, спресованого досвіду.
— Ні, тітко, досить із мене, — видихнула вона, і голос прозвучав хрипко та втомлено. — У мене вже було дві спроби «стати щасливою». Дві гучні, яскраві й обидві — невдалі. Досить. Ось у відпустку через два місяці, я promise, ми зі Степою приїдемо. Усього на тиждень. Зведу його в цирк, у театр, у парк атракціонів. Він так мріє.
Вона поцілувала тітку в щоку й, пославшись на страшенну втому, попрямувала до своєї кімнати. Степан мирно спав, і його рівне дихання було єдиним звуком, що приносив умиротворення. Але сама Вероніка, попри виснаження, заснути не могла. Зустріч із тіткою підняла з дна давно забуту твань почуттів.
І свідомість, наче злий демон, почала методично витягати з комор минулого ті самі картини, які вона роками намагалася забути.
…Їй було вісімнадцять. З золотою медаллю за плечима й величезним бажанням стати лікарем вона вступила до медичного коледжу в Іркутську й жила саме в тітки Ірини. Навчання давалося легко, вона горіла майбутньою професією. Одного разу їхня група поїхала на екскурсію в Анатомічний музей при медуніверситеті. І там, серед застиглих у вічному спокої експонатів, її серце раптом забилося часто-часто від життя. Вона зустріла Його. Артем. Студент-стоматолог на останньому курсі, саме чарівність і впевненість. Він побачив її — скромну дівчину з розкішною каштановою косою й величезними, бездонними очима кольору літнього неба, й пропав.
Він був ідеальний. Впевнений у собі, блискуче освічений, одягнений з голочки, дотепний, галантний. Він здавався їй лицарем зі сторінок романів, який одного дня з’явився й повіз її в казку. Вони зустрічалися зовсім недовго — трохи більше місяця, а потім він, не зволікаючи, познайомив її з батьками й зробив пропозицію. Вероніка літала десь на сьомому небі від щастя.
Батьки Артема, успішні стоматологи, власники власної клініки, влаштували пишне, розкішне весілля. З боку Вероніки були лише мама, тітка з дядьком, їхній син із дружиною й одна подруга з коледжу. Подруга й стала свідком. Батька не було — він давно помер, а мама більше не виходила заміж, присвятивши себе доньці.
Молодим купили шикарну квартиру в центрі, обставили її за останнім словом моди. Артем блискуче закінчив навчання й вливався у сімейний бізнес. Заробляв одразу багато, з кожним місяцем усе більше. Машину поміняв на дорогу іномарку. Їхнє життя здавалося безхмарним. У дев’ятнадцять років Вероніка народила сина Степана. Коледж довелося залишити.
А потім… Потім щось пішло не так. Спершу Артем став затримуватися на роботі. Потім зникати на добу. Потім на двоє. І завжди знаходив залізні, неспростовні виправдання. Вона вірила. Відчайдушно, істерично, сліпо хотіла вірити.
Але одного разу, гуляючи з коляскою, вона зайшла в маленьке кафе купити води. І побачила. Його. Свого чоловіка, свого лицаря. Він сидів за столиком зі стрункою блондинкою й дивився на ту з тим самим обожнюванням, з яким колись дивився на Вероніку. Вона застигла, не в змозі рушити з місця. А потім він нахилився й поцілував ту дівчину в губи. Ніжно, пристрасно.
Сцена вдома була жахлива. Він не виправдовувався. Він пояснював.
— Веро, ну подивися на мене! — майже щиро обурювався він. — Я успішний чоловік! У мене все є! А ти думаєш, у нашому колі прийнято — зберігати вірність? Усі так живуть! У всіх є коханки. Бути вірним чоловіком — це смішно, непрестижно! Терпи. Ти ж розумна дівчина.
І вона терпіла. П’ять довгих, принизливих років. Їй було соромно повертатися до матері нещасною, зламаною, зганьбленою. Вона все чекала, що він схаменеться, що ця маска успішного мачо впаде, і вона знову побачить того самого Артема з музею.
Але всьому є межа. І її терпінню теж…
Вона пішла. Зібрала речі сина й свої скромні пожитки та повернулася до мами. Повернулася ні з чим. Їхня розкішна квартира дивним юридичним способом виявилася записаною на свекруху, автомобіль і гараж — на свекра. Тітка Ірина благала її подати до суду, але Вероніка перебувала в глибокій депресії. Вона добре розуміла: у них будуть найдосвідченіші адвокати, вони розіб’ють її на шматки, а зверху ще доведеться платити величезні судові витрати. Артем не відмовився від аліментів — і на тому дякувати. Хоча за відчуттями суми були сміховинними. Бухгалтерія його батька, мабуть, показувала лише крихту від справжніх заробітків.
— То що? Все? Крапка? — запитала мама, дивлячись на виснажену, постарілу на десяток років доньку з темними тінями під очима.
Влаштувавши Степана в дитсадок, Вероніка пішла працювати. Саме в той самий «ВиноСвіт».
Та молодість брала своє. Серце, зранене й зраджене, все одно прагнуло любові, тіло — тепла й ніжності. За рік вона зустріла Його. Другого. Григорій. Високий, широкоплечий, із хуліганською, зухвалою усмішкою. Він мав власний невеликий бар, який гордо величав «кафе-рестораном». Там збиралася місцева гучна молодь. Працював він до третьої ночі, від нього віяло дорогим тютюном, алкоголем і духом легких грошей.
«Ось він, справжній, — думала тоді наївна Вероніка. — Свій, простий хлопець. Не такий, як той облудний «аристократ» Артем. Тепер-то вже точно я знайшла вірного супутника».
І… боляче помилилася. Дуже швидко рожеві окуляри тріснули. Медовий місяць скінчився блискавично. Майже щоніч Гриша повертався додому п’яний у дим, від нього тягнуло різким запахом дешевих парфумів і чужих жінок. Цей «аромат зради» Вероніка навчилася впізнавати безпомилково.
Почалися сварки, скандали, грюкіт битого посуду, сльози. Вони розходилися й знову сходилися, ніби зв’язані якоюсь токсичною ниткою. Так тривало два роки. Два роки принижень, порожніх обіцянок і пізніх каяттів. І ось одного разу, після чергової його нічної гульні, дивлячись на сплячого Степана, вона зрозуміла — все. Кінець. Остаточний і безповоротний.
Вона пішла. Знову. Розчарована в житті, в любові, у чоловіках і самій собі. З виснаженою, випаленою душею. Вона поставила на своїй особистій історії жирний хрест. Жодних зустрічей, жодних побачень, жодних ілюзій. Тільки робота. Дім. Син. І тиха, сіра безнадія. І сьогодні тітка Ірина, розмовами про нове життя та переїзд, боляче розворушила ледь загоєні рани.
…Тітка від’їхала, але взяла з Вероніки тверде слово, що вона обов’язково приїде до неї влітку, як і обіцяла, разом із сином.
І Вероніка дотримала слова. Влітку вони утрьох — вона, мама й Степан — вирушили до Іркутська. Тітка влаштувала справжнє свято, накрила багатий стіл, сяяла від радості.
За столом, крім них, були син тітки з дружиною і… ще один гість. Чоловік років тридцяти п’яти, невисокий, кремезний, із добрими, трохи сумними очима та великою лисиною, яку він навіть не намагався приховати. Його представили: «Микола Петрович, син моєї подруги, царство їй небесне. Працює в міській адміністрації. До речі, неодружений».
Вероніка все зрозуміла. Тітка вирішила спробувати себе в ролі свахи. Усередині вона насторожилася, готуючись відбиватися. Та Микола Петрович виявився людиною приємною й напрочуд уважною. Весь вечір приділяв їй знаки уваги, підливав чай, пригощав пирогом, жартував легко й розумно. Але… він їй не сподобався. Зовсім. Не її тип. Не її герой. Порівняно з примарою статного Артема та брутального Григорія він здавався простим, занадто земним.
На прощання він, злегка ніяковіючи, запросив її наступного дня до кафе. Відмовити було б нечемно, й Вероніка, зітхнувши, погодилася.
Зустріч пройшла напрочуд добре. Він прийшов із невеликим, але напрочуд гарним букетом ірисів (звідки він знав, що це її улюблені квіти?). Він був галантним, умів слухати, його жарти були тонкими й доброзичливими. Він не вихвалявся, не грав роль, був… справжнім. Проводжаючи її додому, Микола Петрович раптом зупинився й, дивлячись прямо у вічі, промовив тихо, але дуже чітко:
— Вероніко, я розумію, що наше знайомство зовсім свіже. Але я бачив чимало людей у житті. І я бачу, що ви — надзвичайна, сильна й прекрасна жінка. Ви мені дуже подобаєтесь. Я не обіцяю бур і пристрастей. Але я готовий полюбити вас і вашого сина. По-справжньому й надовго. Подумайте. Дайте мені шанс.
Він дав їй три дні на роздуми. Вероніка йшла додому й думала: «По великій, шаленій любові я вже виходила заміж. Чим це закінчилося? По пристрасті — теж. І чим усе скінчилося? Може, варто спробувати інше? Розумне? Спокійне?»
Вона погодилася. За місяць вони зіграли дуже скромне весілля в тісному колі найближчих. Вероніка зі Степаном переїхала до Миколи в його затишну, наповнену запахом книг і кави трикімнатну квартиру.
І тоді почалося диво. Зовні спокійний, навіть трохи флегматичний, Микола виявився людиною з міцною волею та дивовижним організаторським хистом. Спершу він знайшов Артема й, як чоловік із чоловіком, поговорив. Він не погрожував, не вимагав. Він переконав. І домігся офіційного дозволу на всиновлення Степана. — Ми тепер одна сім’я. І прізвище в нас має бути одне, — м’яко, але без варіантів сказав він Вероніці.
Він не став утримувати її, як дорогу іграшку. Він зробив значно більше. Микола оформив усі документи, орендував невелике, але гарне приміщення в доброму районі, закупив першу партію товару — стильного жіночого одягу. І Вероніка миттєво стала власницею маленького бутика та його єдиним продавцем. — Жінка має бути незалежною, Веронічко, — говорив він. — Не просто «при чоловікові», а самодостатньою. Тоді й упевненість у собі з’являється, і повага оточення, і щастя — зовсім інше, справжнє.
І він виявився абсолютно правим. Минув лише рік-півтора, й із загнаної, вічно виснаженої та невпевненої у собі жінки Вероніка почала перетворюватися на іншу людину. Пряма спина, впевнений погляд, діловий костюм, уміння вести переговори з постачальниками. Її бізнес зростав. Вона вже не орендувала приміщення, а купила його. Потім відкрила другу точку. А згодом і третю.
Микола виявився не просто добрим чоловіком. Він став її опорою, тихою гаванню, надійним тилом і партнером. Він не ревнував до її успіху, а щиро ним пишався. Чудово знаходив спільну мову зі Степаном, допомагав йому з уроками, ходив на батьківські збори. А за три роки в їхній родині народилася донечка — Машенька.
Зараз вони разом уже сім років. Сім років спокійного, міцного, справжнього щастя. Без бур і скандалів, без підозр і зрад. З взаємною повагою, підтримкою й глибокою вдячністю одне одному.
Вероніка любить свого чоловіка. Любить тихою, спокійною, але неймовірно глибокою любов’ю. Тією, що сильніша за будь-яку пристрасть. Вона зрозуміла просту й геніальну істину: щастя — це не яскрава, сліпуча спалах, після якої лишається попіл. Щастя — це рівне, лагідне сонце, яке світить щодня. Це тиха гавань після довгого й страшного плавання бурхливим океаном. І воно того варте.
