Задушливе міське повітря здавалося Алісі особливо важким того дня, коли прийшов лист. Конверт був пожовклим від часу й пах морем, сіллю та чимось невловимо рідним — ароматом дитинства. Тремтячими пальцями вона розірвала його й прочитала рівні рядки, виведені старомодним почерком. Бабуся Софія заповідала їй свій дім, той самий, біля самого синього моря, де пройшли найкращі літа її життя.
Серце Аліси забилося швидше, переплітаючи радість із сумом. Вона майже фізично відчула гарячий пісок під босими ногами, почула шум прибою й відчула ніжні руки бабусі, яка завжди зустрічала її на порозі.
Вона відразу зателефонувала Маркові. Його голос у динаміку звучав відчужено і трохи роздратовано, ніби вона відривала його від чогось надзвичайно важливого.
— Марку, мені потрібно поїхати, — почала вона, намагаючись звучати твердо, хоча всередині стискалася від передчуття його реакції. — Бабуся… вона залишила заповіт. Я отримала у спадок той самий дім біля моря.
На іншому кінці дроту запала пауза.
— Дім? Той самий, старий і напівзруйнований? — запитав він, і в його тоні прозвучала легка насмішка.
— Він не напівзруйнований! — спалахнула Аліса. — Це старовинний, просторий дім, повний історії. Ти ж пам’ятаєш, я щоліта проводила там час. Батьки відправляли мене туди спокійно, бо бабуся Софія мене обожнювала й пильно доглядала. Навіть на море ходила зі мною за руку, поки я була маленькою. А потім, коли підросла, я бігала туди з сусідськими дітьми. Ох, і натішилися ж ми тоді морем! Наберемо бутербродів, фруктів — і на цілий день, аж до сутінків. Сонце, хвилі, сміх…
— І надовго? — перебив її його сухий, діловий голос, що різко повернув її у задушливу міську реальність.
— Не знаю точно, але точно не на три дні, — зітхнула вона. — Треба все оглянути, навести лад. Я ж не була там цілу вічність. Востаннє… на другому курсі інституту. А я вже три роки як його закінчила й працюю. Я візьму відпустку й поїду. А ти… — вона зробила паузу, вкладаючи в слова усю надію, — ти приїдь потім до мене. На машині всього день дороги. Виїдеш зранку — ввечері вже тут. Візьми відгули, відпустку за власний рахунок, і ми відпочинемо разом. На морі.
— Щось не сумую я за морем, — почувся у відповідь його байдужий голос. — Гаразд, не обіцяю, подивлюся за роботою…
Його слова повисли важким тягарем у повітрі. Він «подивиться». Як завжди «дивився», а потім залишався у місті, занурений у свої справи, які завжди були важливіші за неї.
Минуло три дні. Аліса склала валізи, серце її трепетало від передчуття й таємної надії, що Марко все ж передумає, приїде, відвезе її на вокзал, поцілує на прощання й скаже, що буде сумувати. Але замість цього за три години до відправлення поїзда пролунав його дзвінок.
— Аліс, пробач, не можу тебе відвезти. Термінові справи на роботі. Ти ж доїдеш на таксі, правда? — пролунав у слухавці його голос, і вона вловила в ньому фальшиву нотку.
— Так, звісно, — відповіла вона, й клубок образи встав їй у горло. — Не хвилюйся.
Вона викликала таксі й, сівши на заднє сидіння, втупилася у вікно, не помічаючи миготіння вулиць. Місто проводжало її сірим, байдужим поглядом. І раптом… серце її обірвалося й завмерло. На світлофорі стояла його машина. І не просто стояла. Марко, її Марко, галантно допомагав вийти з авто стрункій молодій дівчині у легкій літній сукні. Вони усміхалися одне одному, він щось говорив, і вони разом рушили до затишного кафе на розі.
— Ой, зупиніть, будь ласка! — вирвалося в Аліси, голос тремтів. — Я оплачу стоянку, мені треба вийти!
Вона вискочила з машини, не відчуваючи землі під ногами. Гаряча хвиля гніву й болю підкотила до горла. Вона розчинила двері кафе й застигла на порозі. Вони сиділи за столиком біля вікна, схилившись над одним меню, їхні пальці майже торкалися.
— Привіт, — пролунало з її вуст холодно й різко, наче крижаний дзвін. — Бачу, ти й справді неймовірно зайнятий. Скажу лише одне — прощавай. І більше не телефонуй. Ніколи.
Вона розвернулася й вийшла, не давши йому можливості щось сказати. Вона не бачила його розгубленого обличчя, не чула, як він кричав її ім’я. Вона вже мчала назад у таксі, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися у долоні.
Увесь довгий шлях — спочатку на таксі до вокзалу, потім у задушливому плацкарті поїзда, знову на таксі сільськими дорогами — вона провела в полоні гніву й відчаю. У вухах стояв шум, і вона без кінця прокручувала одну й ту саму картину: його усмішка, звернена не до неї, його турботливі жести. Зрадник. Брехун. Нікчема.
Таксист, мовчазний і похмурий, нарешті зупинився біля високих кованих воріт, оповитих диким виноградом.
— Приїхали, — буркнув він.
Аліса розплатилася, витягла валізи. Шофер крикнув їй услід:
— Звертайтеся, якщо що… — і рвонув з місця, залишивши її саму біля воріт, за якими стояв її новий, старий дім.
Тиша була приголомшливою. Повітря, густе й солодке, пахло полином, морем і пилом минулих часів. Вона дістала важку в’язку старовинних ключів, подарованих бабусею, і, нарешті підібравши потрібний, вставила його в іржавий навісний замок. Той піддався з глухим клацанням, що прозвучало, як постріл, сповіщаючи початок нового життя.
Тяжкі ворота зі скрипом відчинилися, і Аліса завмерла на порозі. Двір був занедбаним. Бабусині клумби заросли буйними багаторічниками, які цвіли всупереч усьому, нагадуючи про колишній затишок. Бабуся Соня висаджувала квіти кожної весни, і все літо двір пахнув неймовірними ароматами. Тепер стояв початок липня, нестерпна спека, і повітря тремтіло над землею.
Вона підійшла до дубових дверей. Замок довелося довго крутити — він заіржавів від часу й занедбаності. Нарешті, двері з тяжким зітханням відчинилися.
Тиша. Моторошна, гнітюча тиша зустріла її всередині. Не пахло ні пирогами, ні духмяними бабусиними травами, які вона завжди сушила на горищі. Аліса зупинилася у просторому холі з високою стелею, аж під саму стелю. Дім був старовинної будівлі, його стіни пам’ятали ще її прабабусю й прадіда.
У центрі холу вела на другий поверх широка сходи з химерними різьбленими перилами, які вона так любила лизати в дитинстві — мама лаяла її за це. Над сходами височіло арочне вікно з кольоровими вітражами — синіми, багряними, смарагдовими. Промені вечірнього сонця пробивалися крізь них, відкидаючи на потертий паркет дивні, немов живі, плями світла.
— Так, тепер це все моє, — прошепотіла вона, і її голос гучно відбився луною в порожнечі. — Дякую тобі, бабусю. Тепер у мене є власний дім. І власне море.
Вона повільно переходила з кімнати в кімнату, торкаючись пальцями меблів, вкритих товстим шаром пилу. Ось вітальня з величезним каміном, у якому вони з бабусею зимовими вечорами смажили картоплю. Ось їдальня з масивним дубовим столом і високими стільцями. Вона підійшла до старого серванта з темного дерева. За склом, як і колись, стояв старовинний фарфор, який бабуся Софія так любила перебирати й ретельно витирати спеціальною замшевою серветкою.
Аліса обережно відчинила дверцята й дістала одну з чашок. Тонесенький фарфор, майже прозорий, із кобальтовим розписом. Вона перевернула її й на дні побачила золоте тиснення: «1890 р.». Її шкіру вкрили мурашки.
— Це ж цілий скарб, — прошепотіла вона, обережно повертаючи тендітну річ на місце. — І бабуся просто… користувалася цим щодня.
Вона ніколи раніше не усвідомлювала цінність цього світу. Для дитини це була просто звична обстановка. Тепер же вона бачила: інтер’єр тут був дореволюційний, майже музейний. І все це тепер належало їй.
Раптом нагорі гучно грюкнуло. Звук був такий різкий у давлячій тиші, що Аліса здригнулася й озирнулася. Напевно, вікно. Сквозняк. Серце її закалатало. Вона повільно піднялася сходами, прислухаючись. На другому поверсі було три кімнати. Вона обійшла їх усі — тихо, порожньо. Зайшовши до бабусиної спальні, вона знову відчула клубок у горлі…
Ліжко височіло посеред кімнати — величезне, розкішне, на різьблених дубових стовпах, що тримали потертий від часу шовковий балдахін.
«Тут спала бабуся, — майнула думка в Аліси. — А я — у сусідній кімнаті. Як же я любила вночі, після страшних снів, тихцем забиратися під її пухову ковдру. Вона була теплою, надійною, як сама бабуся…»
Вона прочинила дверцята велетенської шафи. У повітрі стояв аромат лаванди й давнини. На плічках висіли бабусині сукні — стримані, акуратні, з натуральних тканин. «Пізніше переберу й складу охайно», — вирішила Аліса, а тоді розігналася й упала на ліжко. Пружини важко охнули, в повітря піднялася хмара пилу.
У ту ж мить різко задзеленчав дзвінок і в двері загуркотів металевий молоток.
Серце підскочило до горла. Хто це? Вона спустилася, відсунула важкий засув і відчинила.
На порозі стояла немолода жінка з добрим, хоч і втомленим обличчям.
— Привіт, Алісонько, — усміхнулася вона. — Упізнала?
Аліса приглядiлася й крізь павутиння зморшок розгледіла знайомі риси сусідки — тітки Ганни, мами її подруги дитинства Віри.
— Тітко Ганно! Доброго дня! Звідки ви знали, що я тут?
— Та йшла повз — дивлюся, замка на воротях нема. Значить, господиня приїхала. Я за домом приглядаю — ще Софія, царство їй небесне, доручила. А моя Верочка… — тяжко зітхнула, — недавно заміж вискочила, подалася в інше місто. Ми тепер тут із сином. Пам’ятаєш Захара, старшого?
Аліса кивнула. Як не пам’ятати Захара — старшого брата Віри, дорослого й недосяжного в їхніх дитячих очах. Він виїхав, коли Аліса ще була підлітком.
— От, розійшовся з жінкою, повернувся до мене, уже два роки як живемо разом. Якщо треба буде допомога — гукай. Ти надовго?
— Поки що не знаю, тітко Ганно. Я у відпустці.
— Ну й добре. Заходь, коли що. І Захар зайде, підсобить — чоловічі руки згодяться, — жінка уважно глянула на Алісу. — А ти, Кс… тобто Аліса, з кожним роком усе більше схожа на свою бабусю Софію. Красуня, як дві краплі води, — покачала головою, попрощалася й пішла.
Решту дня Аліса провела в клопотах: наводила лад на кухні, зганяла павутину, протирала поверхні. Будинок був велетенський, а пилу — як саван. До вечора втома стала нестерпною, і вона згадала про вечерю. На щастя, супермаркет був неподалік.
Повертаючись із пакунками, вона милувалася небом — воно палало карміном і золотом, віддзеркалюючись у спокійній, мов дзеркало, поверхні моря. Краса заворожувала. Рука мимохіть потяглася до телефона, аби поділитися цим із Марком, та гордість і свіжа образа зупинили.
— Знайшла, кому дзвонити, — гірко всміхнулася сама до себе. — Забудь. Назавжди.
Сутінки впали по-південному швидко. Аліса піднялася до спальні й вирішила спати на бабусиному ліжку. Кімната була простора, з величезним вікном на море. Вона вимкнула світло й шугнула в м’який пружний матрац, потонувши в оберемках подушок. Нічник залишила — в порожньому, скрипучому домі було трохи моторошно.
Знесилена заснула миттєво. Їй привиділося, ніби чиїсь лагідні руки пригладжують волосся, поправляють ковдру. Дотики були такі реальні, що захотілося розплющити очі, але сон тримав міцно. Потому в маренні з’явилася бабуся Софія — стояла біля ліжка, усміхалася своєю мудрою доброю усмішкою й чітко прошепотіла:
— Алісонько, зроби правильний вибір, рідна…
І щезла. Аліса прокинулася з відчуттям присутності. Прислухалася — тиша, лише з моря долинав прибій. «Про який вибір?» — майнула думка, але сон швидко відступив перед списком справ.
Уранці погляд упав на величезну кришталеву люстру в центрі стелі. Вся в павутинні та пилюці — відмити її здавалося неможливим. Довелося йти до сусідів.
— Тітко Ганно, добридень! Підкажете, як бабуся мила цю люстру? Я й не знаю, з чого почати.
— О-о, люстра! — сплеснула руками жінка. — Зараз Захар із гаража повернеться — пришлю зі драбинкою.
Поки Аліса закінчувала прибирання у вітальні, у двері знову подзвонили. На порозі стояв він — Захар. Високий, широкоплечий, із вітром на обличчі та сміхотливими карими очима. В ньому важко було впізнати того хлопця з дитинства: постава тверда, в кутиках вуст — зморшки від посмішок.
— Привіт, — сказав він тепло. — То ти й є та сама Аліса, яка в дитинстві крала наші яблука?
Вона розсміялася.
— Привіт! Вгадав. А ти — Захар?
— Саме так! — він заніс складну драбину. — Показуй фронт робіт.
— Ось ця красуня, — Аліса кивнула на люстру. — Я без понять, як до неї підступитися.
— Пам’ятаю її! — присвиснув Захар. — Баба Соня нас ганяла, коли ми з Веркою м’ячем тут бахкали — за люстру боялася. Давай вологі ганчірки: я лізу вгору, ти подаєш і виполіскуєш.
Вони взялися до справи. Аліса подавала знизу чисті серветки, милуючись, як упевнено й обережно його руки ковзають поміж підвісок, що оживали й засяяли, позбуваючись вікової куряви. Захар сипав жартами, згадував смішне дитинство, і дім уперше за довгі роки наповнився не скрипом минулого, а дзвінким живим сміхом.
Коли люстра заіскрилася на повну, він спустився й оцінив результат.
— Оце так! Молодці ми. Які плани далі?
— Прибирання. Ще весь другий поверх.
— Та допоможу! — несподівано запропонував він. — Одна до ночі тут возитимешся.
— Тобі не важко? Тут роботи — вище даху.
— Подумаєш! Сусідці підмогти — свята справа. А потім, якщо хочеш, махнемо до моря. Вихідний якраз. Пам’ятаєш, як ти за нами з Веркою бігала, а баба Соня без себе не відпускала? — він знову розсміявся, і сміх його був заразливим.
Цілий день вони трудилися разом. Захар виявився надзвичайно діловим: пересунув важезний комод, перемив вікна, підкрутив скрипучі завіси. Одна Аліса возилася б до півночі, а так — до четвертої вже сяяло все навколо.
— Алісо, я голодний, як зграя вовків, — сказав він, змиваючи пил. — Маєш щось перекусити?
— Учора купила пельмені, у морозилці. Більше нічого: не до магазину було.
— Та ну їх! — махнув рукою. — Ходімо в кафе. У селищі відкрили непогане. Я хутко збігаю додому, вмиюся — і гайда.
— Домовилися! — зраділа вона. — Я теж під душ.
У кафе вони нарешті поїли. Захар жартував, розповідав кумедні історії. Вони прогулялися набережною, потім пішли на пляж. Надвечір людей майже не було, вода — тепла й лагідна, мов парне молоко. Відкупалися, наговорилися, насміялися. Захар провів її до воріт і попрощався.
Аліса піднялася в спальню — приємна втома розливалася в тілі, на душі було світло. Вона вже провалювалася в сон, коли задзеленчав телефон. Серце здригнулося. Марко.
Вона відповіла. Голос у нього був солодкo-покаянний, наче нічого й не сталося.
— Привіт, Алісо! Як ти? Як дім? Далеко до моря?
— Привіт, — її тон став крижаний. — У мене все чудово. Дім — просто на березі. А тобі що?
— Я скучив, — занив він. — Збираюся до тебе. Надішли адресу.
Аліса заплющила очі: перед нею виринуло відкрите, чесне обличчя Захара — і Марко в кафе з тією дівчиною. І голос бабусі зі сну: «Зроби правильний вибір».
— Розмріявся, — тихо, але твердо сказала вона. — Ще чого. Зраднику. Бачити тебе не хочу. І більше не дзвони. Передавай вітання своїй новій пасії.
— Алісо, почекай! Це не те, що ти подумала! Пробач! — майже кричав він.
— Марку, все закінчено. Я сказала все. Не телефонуй.
Вона вимкнула апарат, знаючи, що він дзеленчатиме всю ніч. Поклала на тумбочку й завмерла в темряві. І раптом зрозуміла: бабуся говорила не про вибір між містом і морем, не між роботою й відпусткою. Йшлося про минуле й майбутнє. Про брехню й зраду — і про щось нове, чисте, справжнє, що тільки-но зароджується.
Вона зробила свій вибір. І вперше за довгі роки заснула з тихою усмішкою. Їй снилося море. І Захар.
Минув час.
Аліса не просто відмила дім — вона вдихнула в нього життя. Перебралася сюди назавжди, знайшла роботу в найближчому місті, а сучасні технології дозволили працювати віддалено. Старовинний будинок заговорив по-новому: скрип долівки тоне в сміхові, у каміні знову танцює полум’я, на кухні пахне випічкою.
Вона вийшла заміж за Захара. Без пишноти — тихе, душевне свято на терасі під шум прибою. Жили вони в цьому великому домі дружно й щасливо. Захар виявився не лише «золотими руками», а й уважним, люблячим чоловіком.
Тепер вони удвох стояли на тій самій терасі, дивлячись, як місяць малює срібну доріжку на воді. Алісина долоня лежала на ледь помітному, але вже такому рідному округленні живота — вони чекали малюка.
Вона глянула на зоряне небо, відчула теплу руку чоловіка на талії й подумала про бабусю Софію.
— Дякую тобі, бабусю, — прошепотіла. — За дім. За спадок. І за те, що допомогла зробити правильний вибір.
І десь у глибині оселі, ніби у відповідь, ледь чутно й радісно дзенькнула кришталева підвіска на начищеній, сяйливій люстрі.
