— Вадиму відходить квартира, Світлані ми купуємо машину, — голос матері, Галини Петрівни, розливався по кімнаті, мов тепла олія, огортаючи й присипляючи пильність.
Вона зробила паузу, обвела нас трьох поглядом. Вадим одразу втупився в телефон, а Свєтка ледь помітно всміхнулася, спіймавши мій погляд.
У її усмішці відчувалася тріумфальна перемога.
— А тобі, Кіро, ми довіряємо найцінніше. Догляд за хворою бабусею та повну оплату всіх рахунків. Вітаємо.
Повітря в кімнаті стало густим, липким. Слова матері не просто прозвучали — вони зависли, як вирок, остаточний і без права на оскарження.
Я повільно підняла на неї очі. Вона дивилася на мене тією самою фірмовою підбадьорливою усмішкою, яку берегла для найнеприємніших моментів.
Усмішкою, що говорила: «Заперечення не приймаються, люба, все вже вирішено за тебе».
— Квартира… ж бабусина, — видавила я, відчуваючи, як німіє язик.
Свєтка пирхнула.
— Ну і що? Бабусі вона вже не потрібна, а Вадиму треба сім’ю створювати. Не на вулиці ж йому з Юлею жити.
— А машина? — мій голос лунав чужим, ніби з глибокого колодязя.
— Гроші з дачі, — недбало кинула сестра, з удаваним інтересом розглядаючи свій манікюр. — Дача ж батьківська, вони вирішили її продати. Тобі вона ніколи не подобалася. Ти ж завжди тікала звідти.
І вона мала рацію. Я ненавиділа ті грядки, ту щорічну каторгу. Але пам’ятала кожне літо, проведене там із бабусею. Пам’ятала, як ми збирали ягоди, а вона розповідала історії зі своєї молодості. Тепер і ці спогади перетворили на товар.
— Але ж ми завжди вважали її спільною, — прошепотіла я, розуміючи, наскільки жалюгідно це звучить.
— Саме так! — підхопила мати, і голос її потеплішав, став майже медовим. — Тож ми й поділили.
Кожному за здібностями й потребами. Вадиму — дах над головою. Світлані — можливість бути мобільною, вона ж завжди в роз’їздах. А ти… ти ж у нас завжди була найвідповідальнішою.
Вона вимовила це так, наче вручала мені орден. Орден із свинцю, що одразу потягнув на дно. Все життя це було моїм тавром: Кіра відповідальна — отже, Кіра зробить, довчить, доробить, догляне, допоможе.
Я глянула на брата. Вадим і далі не відривався від телефону, лихоманково гортаючи стрічку. Він завжди ховався, коли потрібно було приймати рішення чи говорити правду.
— Ми вирішили, що так буде справедливо, — твердо підсумувала мати, ставлячи крапку у цьому фарсі.
Справедливо. Вони забрали в мене все матеріальне й поклали на плечі весь тягар турбот, назвавши це справедливістю.
Я підвелася. Ноги були ватними.
— Мені треба до бабусі. У неї скоро процедури.
Ніхто навіть не намагався мене зупинити. Я йшла коридором, і спиною відчувала їхні погляди. Полегшені. Задоволені. Вони провернули задумане швидко й майже безболісно. Для себе.
У передпокої я зупинилася біля бабусиної фотографії в старій рамці. Вона усміхалася мені звідти, молода й сповнена сил.
Вони назвали це довірою. А для мене це стало довічним вироком.
Перший дзвінок пролунав за два дні. На екрані висвітилося «Свєточка».
— Кір, привіт! Слухай, тут таке діло… — почала вона весело й напористо. — Мені в салон треба з’їздити, підібрати фарбу для машини. Не позичиш пару тисяч? Бо всі гроші пішли на оформлення.
Я мовчала, притулившись лобом до холодного скла вікна. Вона просила в мене гроші на фарбу для машини, яку купили, продавши частину мого минулого.
— Свєт, у мене зараз кожна копійка на рахунку. Ліки для бабусі дуже дорогі.
Сестра на мить замовкла.
— Ой, ну не починай. Я ж не назавжди прошу, віддам. Ми ж родина, повинні допомагати одне одному.
У її голосі не було ані краплі сорому. Лише роздратування, що я не піддалася одразу.
— Я не можу, Світлано.
— Зрозуміло, — холодно відрізала вона й кинула слухавку.
За годину зателефонувала мати. Вона не витрачала час на реверанси.
— Кіро, чому ти відмовляєш сестрі? У неї ж зараз такий непростий період, нова машина, стільки клопотів.
— Мамо, у мене теж важкий час. У мене на руках хвора людина й рахунки, які треба оплачувати.
— Не перебільшуй. Ми з батьком теж допомагаємо, чим можемо. І взагалі, я думала, ти зрадієш за сестру. А ти поводишся як егоїстка.
Вона говорила так, ніби я була примхливою дівчинкою, яка не хоче ділитися іграшкою.
Справжній удар чекав на мене в суботу. Я прийшла в бабусину квартиру приготувати їй їжу на кілька днів і застала там Вадима з Юлею. Вони ходили кімнатами з рулеткою, жваво обговорюючи плани.
— О, Кіро, привіт, — брат навіть не зніяковів. — Ми тут прикидаємо, де перегородку зносити. Знайомся, це Юля.
Юля окинула мене оцінюючим поглядом і солодко всміхнулася.
— У вас тут так… вінтажно. Але нічого, ми все переробимо в скандинавський стиль.
Вони обговорювали ремонт у квартирі, де ще жила бабуся. У квартирі, за яку платила я.
— Що ви тут робите? — мій голос зірвався.
— Мама дозволила, — знизав плечима Вадим. — Сказала, тобі байдуже. Ти ж тут не живеш.
Я подивилася на нього. На його спокійне, самовдоволене обличчя. Він не бачив у своїх діях нічого поганого. Для нього це було нормально.
— Йдіть. Негайно.
— Та гаразд, чого ти, — він ліниво махнув рукою. — Все одно скоро переїжджати.
Коли за ними зачинилися двері, я опустилася на стілець. Вони не просто забирали квартиру. Вони витирали бабусю з її власного дому, поки вона ще була жива.
Увечері я сиділа над рахунками. Сиділка, ліки, комунальні платежі за дві квартири — мою і бабусину. Сума виходила катастрофічна. Я відкрила банківський додаток і подивилася на баланс. Грошей ледь вистачало до наступної зарплати.
Я спробувала поговорити з батьком. Він був єдиний, у кого я ще шукала підтримки.
— Тату, це несправедливо. Я сама не впораюся.
Батько важко зітхнув, не відриваючись від газети.
— Доню, зрозумій маму. Вона ж хоче як краще для всіх. Вадим — спадкоємець, йому потрібно гніздо. Світлана — дівчина, їй потрібна підтримка. А ти сильна, ти впораєшся.
Він сказав це з гордістю. І ця гордість виявилася для мене принизливішою, ніж егоїзм матері. Вони просто призначили мене сильною й заспокоїлися.
Я зрозуміла, що розмови марні. Вони створили власну реальність, де все було «справедливо». І в цій реальності мені відвели роль тяглової конячки.
Крапка настала в середу. Тиждень я жила в персональному пеклі. Мені дзвонили з банку через прострочений платіж. Сиділка писала, що закінчуються дорогі ліки.
У моїй квартирі згоріла проводка, я сиділа без світла, бо не мала грошей на майстра. Я працювала ночами, спала по чотири години.
Мати подзвонила вдень. Її голос був бадьорим, діловим.
— Кірочка, у мене для тебе чудова новина! Ми вирішили твою проблему з грошима.
Я завмерла. Невже?
— Ми знайшли для бабусі прекрасний пансіонат. Державний. Дуже пристойний, я дізнавалася. І головне — майже безкоштовний!
Я мовчала. Кожне її слово падало в мене каменем.
— Уявляєш, яка економія? — щебетала вона. — Тобі більше не доведеться платити сиділці, за квартиру її… Ми вже домовилися, у суботу перевеземо. Тобі треба тільки зібрати її речі.
Вона говорила так, наче відправляла бабусю в санаторій.
— Ви… вирішили без мене? — прохрипіла я.
— Звісно! Ми ж бачимо, як тобі важко. Ми хотіли допомогти, розвантажити тебе. Ти ж сама скаржилася батькові. Ось, ми знайшли вихід.
Це був не вихід. Це було заслання. Вони позбувалися останньої проблеми — самої бабусі. Щоб Вадим міг спокійно робити ремонт.
— Я не згодна.
— Кіро, не дурій, — у голосі матері зазвучала сталь. — Питання вирішене. Батько вже дав попередню згоду як найближчий родич.
І тоді щось у мені обірвалося. Наче луснула струна, що роками тримала мене в ролі «правильної, відповідальної доньки».
— Ні, — сказала я. Голос був рівний, майже безжиттєвий. — Ви нічого не зробите.
— Це ще чому? — щиро здивувалася мати.
— Тому що ви не маєте права.
Я поклала слухавку.
Руки діяли самі. Я підійшла до старої бабусиної шафи, висунула нижню шухляду, яка завжди заїдала. Під стосом пожовклих скатертин лежав щільний конверт.
Я згадала той день, рік тому. Бабуся покликала мене, її руки вже тоді сильно тремтіли. «Кірочко, візьми. Це на всякий випадок. Твоя мати — непогана жінка, але вона бачить активи, а не людей. Коли прийде час, ти повинна будеш захистити не майно, а мене. Ти розумна, розберешся».
Я ніколи не відкривала того конверта. Було страшно.
Усередині лежав аркуш, складений учетверо. Генеральна довіреність. На моє ім’я.
Документ, що давав мені повне право розпоряджатися усім майном, рахунками й найголовніше — приймати будь-які медичні рішення від імені бабусі. Завірений нотаріально.
Вони були певні, що всі карти в їхніх руках. Батько — «найближчий родич». Мати — «організатор». А я — лише виконавець.
Та у мене був козир.
Я взяла телефон. Пальці вже не тремтіли. Відкрила контакти й набрала номер юриста з сімейних справ, якого мені колись радили.
— Алло, добрий день. Мене звати Кіра Воронова. Мені терміново потрібна консультація. У мене на руках є довіреність, і я хочу заборонити будь-яким третім особам наближатися до моєї підопічної та її майна. Так, треті особи — це мої найближчі родичі.
У суботу вони приїхали, немов на свято. Мати, батько й Вадим. Впевнені в собі, у своїй правоті. Я чекала їх. Двері в бабусину квартиру були відчинені.
— Ну от, молодець, що все зрозуміла, — з порога заявила мати, оглядаючи коридор. — Де речі? Ми вже машину викликали.
— Жодної машини не буде, — я вийшла їм назустріч. Спокійна, як ніколи за останні тижні.
— Що це означає? — насупилася вона.
Я мовчки простягнула копію довіреності. Мати пробіглася очима по рядках, і її обличчя почало змінюватися. Впевненість зникла, залишивши за собою здивування, а потім — лють.
— Що це за фількіна грамота?
— Це офіційний документ, Галино Петрівно, — почувся за моєю спиною спокійний голос.
З кімнати вийшов мій юрист, Ігор Сергійович. — Згідно з ним, єдиним законним представником Зінаїди Аркадіївни є моя клієнтка, Кіра Андріївна.
Будь-які ваші дії стосовно неї чи її власності без згоди Кіри Андріївни вважатимуться самоуправством.
Вадим вихопив папір із маминих рук.
— Але ж… квартира? Мені ж…
— Квартира належить вашій бабусі, — відрізала я. — А я, як її довірена особа, вважаю, що нинішні умови проживання для неї невідповідні.
Батько дивився на мене з жахом.
— Доню, що ти робиш? Це ж сім’я…
— Сім’я? — я подивилася йому прямо в очі. — Сім’я — це коли піклуються одне про одного. А не тоді, коли віддають найслабшого в богадільню, щоб поділити його майно.
Мати почервоніла.
— Як ти смієш! Я тобі життя дала!
— І я вдячна за це. Але це не дає вам права моє життя руйнувати. Ви зробили свій вибір. Вадиму — квартира, Світлані — машина. А мені — відповідальність. Я її приймаю. Повністю.
Я зробила паузу, аби вони відчули вагу моїх слів.
— Відтепер ви не маєте жодного відношення ні до бабусі, ні до її фінансів. Ця квартира буде продана. На отримані кошти я забезпечу бабусі догляд у найкращому приватному пансіонаті й найму цілодобову сиділку.
— Ти не можеш! — зірвався Вадим.
— Можу. І зроблю. А вам раджу залишити цю квартиру. Інакше доведеться викликати поліцію.
Вони дивилися на мене, як на чужу. Можливо, в цю мить я й справді стала для них чужою. Та «сильна дівчинка», на яку можна було все скидати, більше не існувала.
Вони пішли, грюкнувши дверима. Батько озирнувся востаннє. В його очах промайнуло щось схоже на каяття. Та було вже пізно.
Епілог
Минуло два роки. Я сиділа у своїй невеличкій, але власній студії з великим вікном на тихий двір. Процес виявився довшим і складнішим, ніж я очікувала.
Майже рік пішов на продаж квартири, пошук відповідного пансіонату та вирішення юридичних питань. Але я впоралася. Запах свіжої фарби ще не вивітрився після ремонту, який я робила власноруч.
Кожна річ тут була вибрана мною. Це був мій простір. Моя фортеця.
Бабусі не стало пів року тому. Вона пішла тихо, уві сні, у своїй кімнаті пансіонату.
Останні півтора року вона провела в турботі й комфорті. Іноді, у хвилини просвітлення, вона впізнавала мене, всміхалася й міцно стискала мою руку. І цього було достатньо.
Після зміни номера моя колишня родина надовго зникла з мого горизонту. Та світ тісний. Від знайомих долітали уривки їхнього життя.
Світлана недовго насолоджувалася машиною. Не маючи змоги платити кредит і утримувати авто, вона продала його за копійки. Тепер їздила на роботу метро, постійно жаліючись на «важку долю».
Вадим так і не одружився з Юлею. Коли з’ясувалося, що безкоштовної квартири не буде, а буде іпотека та побутові проблеми, романтика зникла. Він повернувся до батьків у свою стару кімнату.
Найгірше було для батьків. План «ощасливити» дітей провалився, і тепер на їхній шиї сиділи двоє дорослих невдах, незадоволених життям. Мати, як казали, сильно постаріла й стала дратівливою. Її впевненість випарувалася, залишивши лише гіркоту.
Одного дня мене застав зненацька телефонний дзвінок. Незнайомий номер. Я вагалася, але відповіла.
— Кіро? — голос батька звучав глухо й невпевнено.
Я мовчала.
— Доню, я… Я знаю, що не маю права дзвонити. Але в матері скоро ювілей. Може, прийдеш? Вона… вона буде рада.
У його голосі не було колишньої зверхньої гордості. Лише втома й слабка надія. Він намагався склеїти те, що вони самі розбили.
Я уявила цей ювілей. Сумне застілля, натягнуті посмішки. Свєтка з заздрісним поглядом. Вадим, втуплений у тарілку. І мати, яка намагається зіграти роль господині щасливої сім’ї.
Вони не змінилися. Вони просто хотіли повернути все, як було. Повернути зручну «сильну дівчинку».
— Ні, тату, — відповіла я рівно, без злості. — Я не прийду.
Він замовк.
— Ми сумуємо. Ми ж родина…
— Та родина, про яку ти говориш, зробила свій вибір два роки тому. Я його поважаю. А тепер у мене своє життя. І я хочу, щоб ви поважали його також.
Я завершила дзвінок і заблокувала номер. Не було ані болю, ані жалю.
Лише кристально чисте усвідомлення: мій світ більше не крутиться навколо їхніх бажань і потреб.
Я повернулася до старих фото. На одному знімку молода бабуся тримала на руках маленьку мене.
Я усміхнулася. Я зберегла те, що було справді важливим. Пам’ять. І себе.
