Випускний вечір мав би стати сяючим мостом між дитинством і дорослим життям, але для Аліси він перетворився лише на ще одні двері, грюкнуті просто перед її носом. Повітря в квартирі було важким і сперте, насичене запахом старої капусти й несбутих мрій.
– На танці йти? Сукню купувати? – голос матері, Віри Іванівни, був рівний, плоский, мов дошка, і холодний, наче лезо ножа. – Це пусті забавки. Викидати гроші на ганчірку, яку вдягнеш раз і більше ніколи, – верх легковажності.
Аліса мовчки дивилася у вікно, де захід сонця розливав по небу рубінове вино. В уяві вона вже бачила ту сукню – ніжно-блакитну, немов шматочок неба, зшиту з легкої тканини, яка шелестіла б при кожному русі.
– Отримаєш атестат – і одразу додому, – категорично продовжила мати, зав’язуючи фартух. – Відведеш Артема на тренування. Він чекати не буде.
– Але, мамо… – голос Аліси зрадницьки тремтів. – Як же так? Усі будуть прощатися, фотографуватися… Можна мені хоч трохи побути? Я потім тихенько, непомітно піду, чесно…
Віра Іванівна повільно повернулася. Її очі, сірі й порожні, мов криниця в покинутому селі, вп’ялися в доньку. У них не було ані краплі тепла – лише вічна втома та роздратування.
– Я сказала все. Не змушуй мене повторювати двічі.
Непослух був рівносильний самогубству. Аліса це знала з пелюшок. Вона ковтнула клубок, що підкотився до горла, і мовчки кивнула. Сльоза скотилася по щоці й залишила солоний слід на долоні.
Шкільний актовий зал вибухав сміхом, музикою, радісними вигуками. Повітря гуло від щастя й передчуття. Дівчата у блискучих сукнях пурхали, немов метелики, хлопці в незручних костюмах старанно намагалися виглядати дорослими. Аліса ж сиділа на самому краєчку стільця, мов тінь на власному святі. Її старенька ситцева сукня виглядала убогою плямою на тлі загального блиску. Вона відчувала на собі співчутливі або насмішкуваті погляди, кожен з яких пронизував її серце.
Щойно вручили червоні папки з атестатами, вона, не чекаючи промови директора, рвонула до виходу, пригортаючи атестат до грудей, мов щит. Серце рвалося на шматки. Вона бігла вулицею, не розбираючи дороги, і ридання, нарешті, вирвалися назовні – глухі, гіркі, відчайдушні. Місто було байдужим до її стоптаного взуття. І тоді вона з кристальною ясністю знову усвідомила: мама її не любить. Ніколи не любила.
Це знання жило в ній завжди, ще відтоді, як вона почала себе усвідомлювати. Воно було невіддільним, як дихання. Віра Іванівна майже ніколи з нею не розмовляла – лише віддавала накази. Її доторки були рідкісними й завжди суто практичними – поправити комір, одірвати нитку на сукні. Але ніколи – ніжний погляд, поцілунок на ніч, лагідні обійми. Найменший проступок, невчасне слово, випадково розбита чашка каралися крижаним і всеохопним бойкотом. Мати просто переставала помічати доньку. Вона поводилася так, ніби Аліси не існувало зовсім. Це могло тривати тижнями, а одного разу розтяглося аж на два нескінченні місяці. Аліса й досі не могла згадати, за що саме її тоді так покарали. Мабуть, стерла цей біль із пам’яті, щоб не збожеволіти.
Вона завжди, з усіх сил, намагалася бути «хорошою». Вчилася блискуче, майже на самі п’ятірки. Мила підлогу, прала, прасувала, не скаржачись. Мріяла, що колись мама оцінить її зусилля, усміхнеться, погладить по голові й скаже: «Молодець, доню». Але ні. Мати завжди знаходила, до чого причепитися, за що насварити, з чого почати новий виток мовчазної війни.
З уривків сімейних розмов Аліса знала, що до її народження в мами з татом довго не було дітей. Вони оббивали пороги десятків лікарів, здавали аналізи, проходили лікування, але нічого не допомагало. І раптом, коли всі надії згасли, народилася вона.
«Дивно, – часто думала дівчинка, засинаючи в сльозах. – Так чекали, а коли я з’явилася – зовсім не зраділи. Інакше чому мені так холодно? І тато… Він добрий, але якийсь відсторонений, наче я йому заважаю. А ось Артем – зовсім інша справа. В ньому вони душі не чують».
З появою брата її й без того не надто щасливе дитинство закінчилося остаточно.
Їй тоді було всього лише вісім. Мати наче забула, скільки насправді доньці років. На її тендітні плечі звалила увесь дім: прибирання, походи в магазин, прання та прасування пелюшок, нагляд за молодшим братом. І при цьому вона мала навчатися виключно на «відмінно». «Четвірка» в щоденнику дорівнювала катастрофі.
Коли Артем трохи підріс, Аліса водила його до садочка, згодом – до школи й на гуртки. До її обов’язків додалася ще й готівля. Не вся, звісно, але вечеря щодня стала її головним клопотом. Вона старалася, шукала рецепти, мріяла здивувати, порадувати рідних. Але жодного разу не почула навіть простого «дякую».
До сімнадцяти років у душі Аліси сформувалося тверде, мов сталь, переконання: у цій сім’ї вона – лише прислуга. Безкоштовна, багатофункціональна й постійно винна. Ні для чого іншого вона не була потрібна ані матері, ані батькові.
«Ну й нехай, – судомно думала дівчина, витираючи сльози. – Після школи поїду. Якнайдалі. Вступлю до університету. Ось тоді вони зрозуміють, як це – жити без мене».
Того ж вечора, повернувши молодшого брата з тренування, вона під час вечері, зібравши усю свою відвагу, озвучила плани.
– Я вирішила подати документи до Воронезького університету. На філфак.
Мати, не відриваючись від тарілки, кинула:
– Навіщо?
– Як це «навіщо»? – розгубилася Аліса. – В атестаті лише одна «четвірка». У мене хороші шанси…
– Навіть не думай, – голос Віри Іванівни пролунав із дивним, прихованим напруженням, ніби вона роками чекала цієї миті. – Нікуди ти не поїдеш.
– Але чому? – у голосі Аліси зазвучала відчайдушна нота.
– Синочку, йди у свою кімнату, пограй, – несподівано лагідно звернулася мати до Артема. – Ти ж уже наївся?
Хлопчик слухняно кивнув і зник за дверима. Як тільки замок клацнув, мати підняла на Алісу погляд, сповнений такої відвертої, отруйної злоби, що в дівчини похололо всередині.
– А хто буде займатися Артемом? Хто водитиме його на тренування? Йому ще зарано самому по місту тинятися.
– Я міг би його возити, – несподівано, тихо промовив батько, не відводячи очей від столу.
– Ти?! – зірвалася мати, підскакуючи. Її обличчя перекосила гримаса люті. – А чому не вона? Невже дарма я стільки років, сил і здоров’я витратила на чужу дитину? Хай відпрацьовує хоч за дах над головою та хліб!
Алісу наче вдарило струмом. Вилка з гуркотом випала з її тремтячих пальців на тарілку. У вухах задзвеніло. Це здалося… мало здатися…
– Навіщо ти так, Віро? – втомлено пробурмотів батько. – Невчасно…
– Я й так занадто довго мовчала! Хай нарешті дізнається, хто вона є насправді! В університет зібралася! На фабрику! Нехай іде працювати на завод! Ми не зобов’язані тягнути її далі на шиї!
Повітря в кімнаті стало важким і колючим. Аліса сиділа, занімівши, не в силі поворухнутися. Її й без того хиткий світ обвалився в одну мить, розсипавшись на мільйони гострих уламків. «Чужа дитина». Ці слова дзвеніли в тиші, мов розбите скло.
– Геть звідси, – прошипіла мати, вказуючи пальцем на двері.
Аліса механічно підвелася. Ноги були ватними. Вона дивилася на батька, благаючи про допомогу, про пояснення, але він лише ще нижче опустив голову, втискаючись у плечі, наче намагаючись стати невидимим.
– Геть, я сказала! Геть із моєї кухні! – закричала мати вже в істериці, й у її крику звучало щось первісне, тваринне.
Цей крик змусив Алісу зірватися з місця. Вона вискочила з квартири, не тямлячи себе, й побігла вулицями рідного міста, яке раптом стало чужим і ворожим. Ліхтарі тягнулися довгими потворними тінями, а у скронях билося лише одне: «Чужа… чужа… чужа…»
Зупинившись перевести подих, вона раптом зрозуміла, куди можна піти. Єдина людина, яка завжди дивилася на неї з теплом.
– Бабусю, – прошепотіла вона, коли двері відчинила літня, але ще міцна жінка з мудрими, добрими очима. – Бабцю, що вона сказала… Це правда?
Бабуся, Анна Василівна, мовчки впустила її, посадила у крісло, налила чаю. Вислухала уривчасту, перервану риданнями розповідь. Її обличчя стало сумним і дуже втомленим.
– Не думала, що доживу до дня, коли тобі доведеться це дізнатися, дівчинко моя, – тихо почала вона. – Але Віра, як би страшно це не прозвучало, сказала правду. Ти – рідна лише моєму синові, твоєму батькові.
– Як? – прошепотіла Аліса, у її очах потемніло. – Хто… хто моя мати?
– Його студентка. Молода, красива, легковажна. У них стався роман. Вона завагітніла. Думала, що раз у нього з Вірою немає дітей, він піде й одружиться з нею. Але Сергій… твій батько… не збирався руйнувати сім’ю. Він запропонував їй гроші, допомогу, але не шлюб. Тоді вона у відчаї заявила, що залишить дитину в пологовому будинку. Сергій не міг цього допустити. Він сказав: «Народжуй. Я заберу дитину й виховаю, як свою». Так і зробив. Прийшов до Віри, розповів усе. Вона, звісно, була в жахливому шоці. Збиралася подавати на розлучення. Тиждень не розмовляла. А потім… погодилася. Сказала, що виховуватиме тебе, як рідну. Думаю, сподівалася, що зможе полюбити. Але не змогла. Серцю не накажеш. Я пропонувала їй не раз – віддай дитину мені, я виховаю. Та вона вперто відмовлялася. Гордість, мабуть. Не хотіла, щоб по місту поповзли чутки. А потім народився Артем… і для тебе знайшлася роль помічниці. Ось і вся історія, Леночко.
– А де вона зараз? Та… жінка? – голос Аліси був тихим, мов шелест листя.
– Не знаю, рідна. Вона жодного разу не з’являлася. Сказала твоєму батькові, що хоче почати нове життя. Зникла. Не впадай у розпач. Така вже тобі доля випала. Маєш бути вдячна Вірі, що не вигнала, виховала, дала освіту. І батькові, що не злякався й узяв тебе. Я й сама не одразу дізналася всю правду. Невістка мене не любила, бачилися ми рідко. А що вступати хочеш – це правильно. Вступай. Видно, настав час мені про тебе подбати по-справжньому. У мене є трохи заощаджень. Невеликі, але на оренду кімнати у Воронежі та на життя вистачить. А якщо дадуть гуртожиток – узагалі чудово. Ти тільки духом не падай. Ти цього не заслуговуєш. Ти варта світлого життя.
– Бабцю, а можна я… до тебе переїду? Просто зараз? Я не можу туди повернутися. Не можу…
– Звичайно, можна. Твоя кімната завжди чекала. Спокійно готуватимешся до іспитів.
– Бабусю… а варто шукати її? Ту… маму? Може, тато щось знає?
Анна Василівна замислилася, сумно глянувши у вікно.
– Не думаю, що це гарна ідея, доню. Якби вона хотіла тебе бачити – давно б знайшлася. Хто знає, що у неї на душі й як склалося життя? Раптом твоє з’явлення її лише розворушить? Вона тобі чужа, по суті. Не треба чіпати старі рани.
– Мабуть, ти права, – Аліса пригорнулася до теплого бабусиного плеча, витираючи зрадливі сльози. – Виходить, ти для мене – найрідніша.
– Не тільки я, мила. Ще твій батько. І брат. Вони ж справді тебе люблять. Нічого, все владнається. Робитимеш, що повинна, а там – як буде.
Аліса вступила до університету. Усі роки навчання бабуся була її головною опорою і підтримкою. Батько теж допомагав, нишком передаючи гроші, крадькома телефонуючи й тремтячим голосом питаючи, як у неї справи. Віра Іванівна так і не пробачила «втечі невдячної нахлібниці» та «зради» свекрухи й чоловіка. Її лють лише закристалізувалася всередині, перетворившись на тиху, вічну ненависть.
Після навчання Аліса отримала направлення й поїхала на самий край країни, на Далекий Схід. Там зустріла свого майбутнього чоловіка, народила двох дітей – хлопчика та дівчинку. Вона збудувала власне життя, свою фортецю, наповнену теплом і любов’ю, яких так бракувало в дитинстві.
Понад двадцять років вона не була в рідному місті. Лише один раз приїжджала – на похорон бабусі. Ночувала у її старій квартирі, яка пахла дитинством і безпекою. Згодом з’ясувалося, що Анна Василівна заповіла цю квартиру саме їй, улюбленій онуці.
Цей вчинок довів Віру Іванівну до люті.
– Досить із того, що ми її годували-поїли! Невдячна тварюка! – кричала вона чоловікові. – Тепер ще й квартиру має отримати? З якої радості? Твоя мати зовсім із глузду з’їхала!
– Не розумію, чому ти так заводишся, – спокійно, вже звично, відповів чоловік. – Аліса ні до чого. Це мама так вирішила.
– Вона винна в тому, що взагалі народилася!
– Ти сама чуєш себе? – у голосі батька вперше прозвучала твердість. – Якщо хтось і винен, то це я. І знаєш… я жодного разу не пожалкував, що маю таку доньку. Навпаки – я пишаюся нею.
Аліса не стала вступати у спадок. Так вирішили з чоловіком. Вона подумки подякувала бабусі й відпустила цю частину минулого.
Через кілька років, після раптової смерті батька, офіційним власником бабусиної квартири став Артем. Він одразу продав її й, на величезне здивування Аліси, приїхав до неї на інший край країни.
З’явившись без попередження на порозі її затишного дому, він міцно обняв сестру й рішуче промовив:
– Буду жити поруч із вами. Ваше місто перспективне. Клімат нормальний. Допоможете обрати квартиру?
Аліса з чоловіком перезирнулися в легкому здивуванні.
– Гей, ви мене не так зрозуміли! – розсміявся Артем. – Гроші в мене є. Допоможіть підібрати район, подивитися, я в цьому не тямлю. Самому важко.
– А як же мама? – обережно спитала Аліса. – Вона ж лишилася зовсім сама.
Обличчя брата потемніло.
– Їй корисно побути на самоті. Я втомився від її вічної ненависті й злості.
– Невже й досі? Стільки років минуло…
– Досі. І на тебе зла, і на батька, і на бабусю. Одного мене любить. Але знаєш… від тієї задушливої, власницької любові іноді вовком хочеться вити. Я ж не річ.
– Даремно ти так, брате. Залишив її саму.
– Даремно, що приїхав до тебе? Я ж думав, ти зрадієш.
– Я безмежно рада тебе бачити! Справді! Просто… маму шкода. Вона вже не молода. А раптом стане зле, допомога знадобиться…
– Знадобиться – подзвонять із соцслужби або вона сама набере, – відрубав Артем. – Все, не хочу більше про це говорити.
Минуло два роки. Тихих, спокійних, сповнених життя з братом поруч. Але одного разу Аліса не витримала. Щемлива жалість і дивне, незрозуміле навіть для неї відчуття обов’язку змусили її купити квиток і поїхати на батьківщину.
Вона стояла перед знайомими дверима, за якими минуло її життя, сповнене образ і сліз. Серце калатало в горлі. Вона подзвонила.
За дверима почулися повільні, шаркаючі кроки. Двері відчинилися. На порозі стояла постаріла, зігнута, зовсім сива жінка. Від колишньої владності й жорсткості не лишилося й сліду.
– Здрастуй, мамо, – тихо, обережно промовила Аліса.
Та дивилася на неї нерозуміючим, каламутним поглядом, наче вдивлялася у привид.
– Ти? – нарешті, видихнула вона й, відступивши, мовчки пропустила її всередину. Квартира була чистою, але занедбаною, порожньою і холодною. – Чого тобі? Навіщо приїхала? – голос намагався звучати різко, та виходив лише втомленим і зламаним.
– Я за тобою, мамо.
– За мною? – жінка здивовано кліпнула.
– Ми з Артемом дуже хочемо, щоб ти переїхала до нас.
Віра Іванівна завмерла. В її очах майнула іскра – надії? Страху?
– Артемку… – прошепотіла вона. – То це він тебе прислав?
– Звичайно. Він сумує.
– А сам чого не приїхав? Невже не може навідати стару матір?
– У нього роботи по вуха, дружина при надії… Ти ж хочеш побачити свого онука?
– Онука? – у її голосі вперше прозвучало щось живе. – Хлопчик буде?
– Лікарі кажуть – так.
– І навіщо він поїхав? – раптом уголос, не дивлячись на Алісу, пробурмотіла вона. – Чого йому там бракувало? Жив би тут…
– Мої діти теж дуже хочуть познайомитися з бабусею, – лагідно продовжила Аліса.
– Діти? – Віра Іванівна підняла на неї очі, і в них читалося щире здивування. – У тебе є діти?
– Двоє, мамо. Павло і Лариса.
Жінка завмерла, обмірковуючи це.
– Навіщо ти дала дівчинці моє ім’я? – спитала вона з недовірою.
– Воно гарне. І потім… Ти ж моя мама. Для мене.
– Не говори дурниць, – стара жінка махнула рукою, та жест вийшов слабким. – Ми обидві знаємо правду.
– Для мене правда саме ця. Ти мене виростила, ти мене всьому навчила, ти змусила гризти граніт науки й бути сильною. Якби не ти… не знаю, ким би я стала. Тож дякую тобі, мамо. За все. За все, чого ти мене навчила, навіть найгіркішого.
Похилого віку жінка слухала її, і її тверде, закам’яніле серце, здавалося, дало тріщину. В її очах, завжди холодних, виступили сльози. Вона зробила невпевнений крок уперед, потім ще один. І раптом обійняла Алісу – поривчасто, незграбно, по-старечому.
– Пробач мене, дівчинко моя… Пробач стару дурепу… – вона ридала, вчепившись у її плече, – все життя… усе життя на помилки та злість витрачене…
Аліса обійняла її у відповідь, відчуваючи, як сходять нанівець роки болю й образ. Вони текли разом зі сльозами по щоках і випаровувалися у прохолодному повітрі чужої, але такої знайомої квартири.
Свої роки Віра Іванівна доживала на іншому кінці країни, у теплому кліматі, поруч із дітьми та онуками. Вона так і не стала лагідною та ніжною бабусею, але навчилася мовчки сидіти на лавці, спостерігаючи, як граються її онуки, і її обличчя іноді осявала рідкісна, але щира усмішка. А для Аліси цього було достатньо. Вона перемогла темряву минулого не забуттям, а прощенням, і в цьому була її найголовніша перемога.
