— І треба ж було моєму синові так влипнути.
Голос пролунав різко, наче ляпас, змусивши мене випрямитись. Я міцніше стисла ручку швабри й повільно обернулася.
Тамара Павлівна, моя свекруха, стояла посеред коридору, схрестивши руки на грудях. Дорогий брючний костюм, бездоганна укладка, зневажлива складка біля губ.
Вона працювала головним бухгалтером у одного з наших найбільших орендарів.
— Ти б хоч голову піднімала, коли миєш підлогу. А раптом хтось із керівництва побачить твою кислу міну? Звільнять у два рахунки.
— Добрий день, Тамаро Павлівно.
Вона фиркнула, оглядаючи мене з голови до ніг.
— Добрий день, добрий… Орлова. Прізвище-то яке, майже аристократичне. А сама з ганчіркою.
Я мовчала. Усього місяць у шлюбі з Дімою і лише третій тиждень мого соціального експерименту.
Експерименту, який я затіяла після смерті батька. Він залишив мені цей сяючий бізнес-центр — справу всього його життя.
А я, майже не буваючи останні роки в країні, знала про нього тільки з цифр у звітах. Ніхто не бачив мене в обличчя. І я вирішила: перш ніж сісти в його крісло, маю подивитись на все його очима. Почати знизу.
Мені було важливо зрозуміти, як працює механізм зсередини. Побачити людей без масок. Особливо нову рідню.
— Слухай уважно, Орлова, — Тамара Павлівна знизила голос і підійшла ближче, обдавши мене хвилею різкого парфуму. — У вас тут хімія для підлоги німецька, дорога. Мені додому такий концентрат потрібен. Ти ж можеш трошки відлити?
Вона підморгнула.
— У пляшку з-під коли. Ніхто й не помітить. А я тобі віддячу.
Я дивилася на її бездоганний манікюр і золоту каблучку з масивним каменем.
Діма казав, що його мама — людина старої закалки, прямолінійна, але справедлива. Просив дати їй шанс.
«Це лише експеримент, Ксюша, — повторювала я подумки. — Два місяці. Ти всього лиш спостерігач».
— Я не можу, Тамаро Павлівно. Це крадіжка.
Свекруха розсміялася. Гучно, на весь коридор.
— Крадіжка! Дівчинко, та хто тут рахуватиме ті краплі? Ти про мого сина подумай! Йому потрібна нормальна дружина, а не та, що животіє в бідності та ще й за мораль тримається.
Вона дістала з сумочки кілька зім’ятих купюр.
— Ось, візьми. На перший час вистачить. Вважай це моїм внеском у добробут вашої сім’ї.
Гроші впали на щойно вимиту підлогу.
Я глянула на них, потім перевела погляд на свекруху. Вона чекала. Чекала, що я зараз принижуся й кинуся їх збирати.
В її очах грало відверте торжество.
— Чого мовчиш? Для тебе це, мабуть, цілий статок. У твоєму становищі за будь-яку копійку треба хапатись.
Вона зневажливо глянула на мій синій робочий халат.
— Не розумію, що Діма в тобі знайшов. Абсолютна пустота.
Я повільно випрямилась, дивлячись їй прямо в очі. Мій погляд був спокійним, холодним, вивчаючим — наче у ентомолога, що розглядає особливо огидну комаху.
— Я подумаю над вашою пропозицією, Тамаро Павлівно.
Вона явно чекала іншого. Сліз, істерики, благань. Але точно не цього відстороненого тону.
— Ну-ну, думай, — кинула вона через плече, йдучи. — Тільки недовго. Такі шанси на дорозі не валяються. Особливо для таких, як ти.
Увечері я розповіла все Дімі. Без емоцій, просто факти: прохання вкрасти мийний засіб, гроші на підлозі, образи.
Він насупився, помішуючи охололий обід у тарілці.
— Ксюш, ну ти ж знаєш маму. Вона своєрідна людина. У неї було важке дитинство, всього добивалася сама. Вона ненавидить бідність, і часом… перегинає палицю, коли бачить її в інших.
— Це дає їй право принижувати людей? Діма, вона пропонувала мені красти на роботі.
— Вона не те мала на увазі, — потер він перенісся. — Це її дивний спосіб перевірити тебе на міцність. Хоче впевнитися, що ти не слабачка. А гроші… може, просто хотіла допомогти, але не знала, як це зробити делікатно.
Я дивилася на нього й не впізнавала. Мій добрий, чуйний Діма зараз озвучував чужі, отруйні думки.
Він не погоджувався з нею, я це бачила в його очах. Але він панічно боявся конфлікту з матір’ю.
— Вона назвала мене бідною, Діма.
— Та кинь, це лише слова. Будь ласка, Ксюш, спробуй знайти до неї підхід, будь мудрішою. Вона складна жінка, їй потрібна увага. Усміхнись, поговори з нею про роботу. Вона розтане.
Розмова зайшла в глухий кут. Він обрав не мене, а свій комфорт. Він не хотів бачити правду, бо вона руйнувала його зручний світ.
Наступного дня Тамара Павлівна перестріла мене біля комірчини.
— Ну що, надумала? Пляшку принесла?
— Я цього робити не буду.
Її обличчя застигло, наче камінь.
— Зрозуміло. Значить, горда. Ну що ж, гордість — єдине, що лишається в таких, як ти.
Тиск зростав з кожним днем. Вона почала «випадково» перетинатися зі мною у коридорах, коли йшла з колегами.
Гучно віталася, спеціально підкреслюючи мій статус. «А ось і наша Ксенія! Чистота — запорука здоров’я, правда, дівчата?». Колеги ніяково кивали, а я відчувала, як щоки палають.
Одного разу вона простягнула мені пакет.
— Ось, тримай. Це мої старі речі, але ще цілком пристойні. Тобі знадобляться. А то ходиш, як опудало.
У пакеті була вицвіла блузка та стоптані туфлі.
Вона намагалася змусити мене відчути себе нікчемою. І майже досягла свого.
Компроміси не працювали. Логіка — теж. Усі мої спроби поговорити з нею по-людськи розбивалися об стіну сарказму та повчань.
Вона бачила в мені не невістку, не члена сім’ї. Для неї я була лише брудом під ногами, який можна штовхнути і піти далі.
Точкою кипіння стала обідня перерва. Вона сиділа з подругами у кафетерії на першому поверсі. Я протирала скляні двері неподалік.
І тоді Тамара Павлівна, голосно засміявшись з якоїсь жарти, ніяково змахнула рукою і перекинула на підлогу склянку з вишневим соком.
— Ой, яка прикрість! — вигукнула вона так, щоб усі почули. — Ксеніє! Любонько! Іди-но сюди, у нас тут невеличка НП.
Усі погляди звернулися до мене. Я підійшла з відром і ганчіркою.
Вона дивилася на мене зверхньо, і в її очах світилася відверта насолода.
— Давай-давай, швидше. А то засохне, потім не відчистиш. Робота у тебе, звісно, не найважча, але й її треба робити добре.
Я опустилася на коліна, збираючи липку калюжу. Атмосфера приниження стояла густим туманом. Я підняла голову. Наші погляди зустрілися. І в ту мить я зрозуміла, що експеримент завершено. Спостереження закінчено. Настав час діяти.
Я спокійно закінчила прибирання, прибрала інвентар і вже йшла до виходу, коли мене покликала наша начальниця, Валентина Петрівна.
— Орлова, зайди на хвилинку.
У її маленькій комірчині, закинувши ногу на ногу, сиділа Тамара Павлівна. Впевнена у своїй перемозі.
— Ксеніє, на тебе скарга, — тяжко зітхнула Валентина Петрівна. — Тамара Павлівна стверджує, що ти намагалася винести з підсобки дорогу хімію. І ще й грубила їй.
Я дивилася на свекруху. Вона навіть не намагалася приховати посмішку. Це був її фінальний удар.
— Це неправда.
— Вона все заперечуватиме! — одразу спалахнула Тамара Павлівна. — Таким людям вірити не можна! Кажу вам, вона злодійка! Мій син із нею ще намучиться!
— Ксеніє, — поморщилася Валентина Петрівна, — Тамара Павлівна — головний бухгалтер найбільшого орендаря. Її слово має вагу. Пиши заяву за власним бажанням. Тихо, без скандалу.
Всередині мене щось клацнуло. Голосно й остаточно. Досить.
Я мовчки дістала з кишені телефон. Знайшла у контактах «Сергій Борисович (ГД)». Він був правою рукою мого батька і єдиним, хто знав про мій план.
Я натиснула «виклик», увімкнувши гучний зв’язок.
— Сергію Борисовичу, доброго дня. Це Ксенія Орлова. Час настав.
— Зрозумів вас, Ксеніє Олександрівно! — його голос звучав чітко й упевнено. — Буду за три хвилини.
Я завершила дзвінок. На обличчі Тамари Павлівни відобразилося здивування.
— Ксеніє… Олександрівно? — прошепотіла Валентина Петрівна.
Я не відповіла. Лише дивилася на свекруху. На те, як у її очах народжується страх.
Гра закінчена, Тамаро Павлівно. Тепер усе за моїми правилами.
Двері розчинилися без стуку. У кімнату рішуче зайшов генеральний директор.
— Ксеніє Олександрівно. Викликали?
Він повністю проігнорував двох інших жінок.
— Так, Сергію Борисовичу. Сідайте. — Я вказала на стілець Валентини Петрівни. Та одразу піднялася.
— Ксеніє… що тут відбувається? — голос Тамари Павлівни тремтів.
Я повільно повернулася до неї.
— Відбувається те, Тамаро Павлівно, що мій соціальний експеримент завершився. Я хотіла зрозуміти зсередини, як працює бізнес мого батька. І водночас ближче пізнати нову родину.
— Що означає… «твого батька»? — пролепотіла вона.
— Це означає, що цей бізнес-центр належить мені. Орлова — моє дівоче прізвище.
Тамара Павлівна зблідла. Вона хапала повітря, як риба на березі.
— А ви, Валентино Петрівно, — я перевела погляд на керівницю клінінгу, — щойно намагалися звільнити свого роботодавця за неправдивим доносом.
— Я не знала! Ксеніє Олександрівно, пробачте! Мене ввели в оману!
— Сергію Борисовичу, — я не звернула уваги на її виправдання, — підготуйте повідомлення про дострокове розірвання договору оренди з компанією «Велес-Капітал».
Причина — грубі порушення ділової етики та спроба втягнути наших співробітників у протиправні дії з боку їхнього головного бухгалтера.
— Якого договору? — зойкнула Тамара Павлівна. — Ти не можеш! Мене ж звільнять!
— Саме на це я і розраховую.
Вона безсило опустилася на стілець, її пиха осипалася прахом.
— Ксюша… доню… ми ж сім’я. Діма…
— О, Діму ми теж покличемо. — Я знову взяла телефон.
Чоловік приїхав за двадцять хвилин. Він увірвався до кабінету, побачивши зблідлу матір і мене.
— Ксюша, що трапилось? Мама кричала, що ти її…
— Що я її звільняю? Ні. Я лише показала їй на двері. З мого будинку і, цілком можливо, з нашого життя.
Я спокійно, дивлячись йому у вічі, розповіла все. І про сік, і про наклеп.
— Мамо? Це правда? — він подивився на неї.
Тамара Павлівна розридалася.
— Вона все вигадує! Вона мене ненавидить! Хоче тебе у мене забрати!
Діма дивився то на неї, то на мене. У його очах точилася болісна боротьба.
— Дімо, — сказала я тихо, але твердо. — Цей місяць я чекала від тебе лише одного — захисту. Ти зробив свій вибір, коли радив мені «бути мудрішою». Тепер моя черга обирати.
Я не вимагаю, щоб ти перестав любити свою матір. Але я вимагаю, щоб ти поважав свою дружину. Наш дім — це наша територія. І правила там встановлюємо ми. Перше правило — ніхто не має права мене принижувати.
Я подивилася на Тамару Павлівну.
— Ваш перепустку, — звернулася я до Сергія Борисовича, — буде заблоковано за десять хвилин.
Я вийшла з задушливої комірчини у просторий хол мого бізнес-центру. Я не знала, чи піде за мною Діма. Але точно знала: більше ніколи не дозволю нікому змусити мене відчувати себе бідною.
Епілог. Шість місяців потому.
Позаду пролунали кроки. Я не озирнулася, продовжуючи дивитися крізь панорамне вікно свого кабінету на вечірнє місто.
— Затрималася?
Діма підійшов і обійняв мене за плечі.
— Затверджувала новий проєкт з реновації парковки. Хочу зробити там зарядні станції та зелену зону.
— Звучить як щось, що зробила б Орлова Ксенія Олександрівна, — усміхнувся він. — Ти так і не повернула моє прізвище.
— Воно мені подобається, — я знизала плечима. — Нагадує, хто я.
Він мовчки поцілував мене у скроню. Того дня він вийшов за мною. Наздогнав біля виходу і просто взяв за руку. Всю дорогу додому ми їхали мовчки. І лише на порозі нашої квартири він сказав: «Пробач мене. Я був сліпий».
Ті слова не вирішили все одразу. Нам знадобилися тижні тяжких розмов.
Він учився бачити свою матір не як ідеал, а як звичайну людину. А я знову вчилася йому довіряти.
Тамару Павлівну звільнили. Перші тижні вона не давала Дімі спокою — то благала, то проклинала.
Діма витримав. Він переслав їй велику суму «на перший час», але твердо сказав: більше допомоги не буде, доки вона не вибачиться переді мною. Вибачень не було.
— Вона дзвонила сьогодні, — сказав Діма.
Я напружилась.
— Просила допомогти знайти роботу. Каже, її нікуди не беруть. Питала, чи не можеш ти… зняти «чорну мітку».
Я гірко всміхнулася.
— Я не ставила жодних міток. Це зробила її власна репутація.
— Я так і сказав. Вона знову кричала, що ти зруйнувала її життя.
— А що ти відповів? — я подивилася йому в очі.
Він витримав мій погляд.
— Я відповів, що вона сама зруйнувала своє життя, коли вирішила, що має право руйнувати чуже.
Але, звичайно, я допоможу їй знайти роботу. Та спочатку нехай посидить тиждень і подумає над своєю поведінкою.
У його голосі не було злості. Лише холодна констатація. Це був мій чоловік.
— Дякую.
Мій експеримент дав жорстокі, але необхідні плоди. Я зрозуміла, що бізнес — це не лише цифри.
Це люди. І я усвідомила: сім’я — це не лише кров.
Це вибір. Щоденний вибір стояти поруч із тим, кого любиш.
— Їдемо додому? — запитав Діма. — Я страшенно зголоднів.
— Їдемо, — усміхнулася я. — Сьогодні моя черга готувати.
І ми пішли до виходу. Не озираючись.
А що ви думаєте про цю історію? Мені буде дуже приємно почути ваші враження!
