Спека стояла нестерпна, навіть для кінця травня. Сонце, немов здурілий пекар, палило з небес, розпеченим залізом припікаючи землю. Повітря над асфальтом тремтіло, ніби над розжареною сковородою. Курява, піднята поодинокими машинами, висіла в повітрі, повільно осідаючи на листя тополь, що вишикувалися вздовж дороги до районної лікарні. Усередині будівлі, за товстими стінами, було трохи прохолодніше, але від цього не легше. Атмосфера в операційній була стерильною, прохолодною й густою від запаху антисептика, йоду й ще чогось невловимого — того, що словами не описати, але кожен лікар впізнає з першого вдиху: запах боротьби за життя.
На столі лежав пацієнт із апендицитом. Непроста, але й не надто складна операція, що вимагала максимальної зосередженості. Руки хірурга Артема Лебедєва, звиклі до точних, вивірених рухів, уже робили розріз. Його пальці працювали ніби самі по собі — автоматично, без напруження, з тією впевненістю, яку дає десятилітній досвід. Скалпель ковзав по тканинах, наче перо по паперу. Він працював у повній тиші, яку порушував лише відлік секунд на настінному годиннику та зрідка — короткі команди асистентові.
— Гемостаз, — тихо мовив він, не відриваючись від операційного поля.
— Є, — відповів молодий ординатор, уже спітнілий під халатом.
Артем не помічав спеки. Він перебував у своїй стихії — там, де час тече інакше, де кожен міліметр має значення, де одна єдина помилка може коштувати життя. Це був його потік, його зона, де думки не заважають рухам, а рухи стають продовженням думки.
І в цю мить у двері постукали.
Спершу несміливо. Потім — наполегливіше. Згодом — у сердитому, майже загрозливому ритмі.
Артем навіть не підняв очей від пацієнта.
«Немає зараз нічого важливішого, ніж ця операція», — промайнуло в нього в голові. Він добре знав: кожна хвилина зволікання підвищує ризик ускладнень.
Але стукіт не припинявся.
— Артеме Вікторовичу! — долинув голос за скляними дверима. — Терміново до головного! Це не терпить!
Він підняв погляд. За склом стояла старша медсестра Ольга Сергіївна — жінка з обличчям, ніби висіченим із граніту, звикла до кризових ситуацій. Але зараз її вираз був особливим. Це була не просто тривога. Це було те, що називають «передчуттям біди».
— За п’ятнадцять хвилин, Ольго, — спокійно відказав він. — Я на розтині черевної порожнини.
— Артеме, йдеться про секунди! — її голос тремтів…
— На «швидкій» везуть доярку із совгоспу «Зоря». Вагітна. Трійня. Пологи почалися прямо в машині. Пологовий — за сорок кілометрів. Вони не встигають. Вирішили доставити сюди — як у найближчий медпункт. У нас немає ні гінеколога, ні акушера. Лише ти. Головний лікар наказав: «Лебедєв — єдиний, хто хоч щось пам’ятає з акушерства. Кидай усе і біжи!»
Артем завмер. Його рука зі скальпелем ледь здригнулася. На мить він заплющив очі. У пам’яті спливли уривки з лекцій в інституті, сторінки з підручника з акушерства, зловісна глава про виворіт матки, яку він колись читав як моторошну казку. І ось ця «казка» стала реальністю.
— Передайте інструменти, — вимовив він, відступаючи від операційного столу. — Закінчуйте під моїм наглядом. Я повернуся, як тільки зможу.
Він різко зірвав із себе халат, стягнув рукавички й побіг сходами, немов за ним гналася сама смерть. Серце калатало нерівно, хаотично, готове вистрибнути з грудей. Він не був готовий. Він був онкохірургом, звиклим до видалення пухлин, а не акушером. Та саме тут, у цій районній лікарні, саме цього дня він був єдиним, хто міг врятувати чотири життя.
Приймальне відділення зустріло його гамором, запахом людського поту, свіжоскошеного сіна і чогось первісного — страху. На каталці лежала дівчина. Молода, років двадцять, не більше. Обличчя біле, як полотно, вкрите краплями поту й сліз. Сині губи, розтулені в стогоні. Вона стискала металеві поручні так, ніби боялася, що її вирве з цього світу. Робочий одяг уже зняли, лишилася стара ситцева нічна сорочка, задерта догори, оголюючи тремтячі ноги.
Поруч металася фельдшерка — молода, з червоним від напруги обличчям.
— Артеме Вікторовичу! Слава Богу, що ви прийшли! — вирвалося у неї. — Потуги вже йдуть, усе надто швидко! Вона не може стриматися!
Артем на ходу натягнув стерильні рукавички. Його мозок, ще хвилину тому зосереджений на апендектомії, тепер гарячково відновлював забуті знання. Трійня — це подвійна небезпека. Ризик слабкості пологової діяльності після першої дитини. Можливе неправильне положення. А найстрашніше — загроза вивороту матки.
— Може, епідуральну? — кинула фельдшерка.
— Запізно, — відрубав він, нахиляючись над каталкою. — Розведіть ноги. Даша, тримайся, я з тобою.
Дівчина кивнула, закусивши губу до крові. У її очах, повних первісного жаху, він раптом побачив відблиск надії. Він підняв край нічної сорочки, щоб оцінити ситуацію. І застиг.
Час зупинився. У вухах лунав лише гул крові. Перед очима не було ані обличчя породіллі, ані підлоги під лінолеумом, ані наляканої фельдшерки. Він бачив лише одне. І це була не дитяча голівка. І навіть не ніжки.
Це була петля кишківника.
Синюшна, слизька, вона виходила з пологових шляхів. Це був повний виворіт матки. Орган, не витримавши тиску трійні й, можливо, неправильних потуг, вивернувся назовні. І тепер кожна секунда зволікання означала смерть. Для матері. Для дітей. Для всіх.
— Жодних потуг! — його голос прозвучав тихо, але так владно, що Даша вмить зупинилася. — Слухай мене. Дихай рівно. Повільно. Не тужся.
Він кинув фельдшерці:
— Швидко в операційну! Готувати до лапаротомії! Анестезіолога сюди! Педіатра до столу! І мерщій!
Вона вибігла, а він залишився з Дашею. Взяв її руку. Вона так стиснула його пальці, що аж захрустів суглоб.
— Доктор… — ледве прошепотіла вона. — Врятуйте дітей… тільки їх…
— Я зроблю все, — дивлячись їй у вічі, відповів він. — Обіцяю.
Її каталку котили коридорами. Перед очима Артема миготіли лише фрагменти: перелякані санітари, скрегіт коліс по лінолеуму, тремтливі голоси. І цей беззвучний шепіт: «Доктор, дітей… тільки дітей…»
Операційна гуділа, як вулик. На столі вже готували породіллю. Анестезіолог підбирав наркоз.
— Загальна інтубаційна, — скомандував Артем, миючи руки. — Ситуація: трійня, виворіт матки. План: кесарів розтин із ручним вправленням органу. Готовність три хвилини.
Він бачив, як навіть досвідчені медсестри зблідли. Виворіт матки — рідкісна катастрофа, яку більшість бачили лише в підручниках.
Артем підійшов до столу. Даша вже була під наркозом. Вона більше не була наляканою дівчиною. Вона стала його полем бою.
— Розріз по Пфанненштилю, — спокійно вимовив він. Його скальпель був точним, мов лезо годинника.
— Перший плід. Дівчинка.
Дитина — синюшна, бездиханна — одразу потрапила до рук педіатра.
— Другий. Хлопчик.
Його крик, слабкий, але впевнений, розітнув тишу.
— Третій. Дівчинка.
Вона була найслабшою. Її негайно відправили на ШВЛ.
Тепер залишилася лише матка. Синюшна, вивернута, на тонкій ніжці.
— Репозиція вручну. Готуйтесь до кровотечі, — попередив він.
Він обхопив матку долонями. Тканина була холодною й слизькою. Обережно, майже тремтячи, він почав вправляти її назад. Це було, наче вивертати гігантську рукавицю. Мовчання стояло таке, що чути було лише писк апаратів.
І ось — останній рух. Орган повернувся на місце.
— Репозиція успішна. Вводьте утеротоніки!
Напруга тривала ще хвилини дві. І лише тоді асистент сказав:
— Кровотеча в нормі. Матка скорочується.
Артем відчув, як напруга виходить із його тіла.
— Зашиваємо, — сказав він.
Педіатр підійшов:
— Дві дівчинки слабкі, але живі. Хлопчик міцний. Кричить.
Він тільки кивнув.
Далі — години очікувань, дзвінків у дитяче відділення. Дівчатка на апаратах, але стабільні. Хлопчик їсть. Мати у свідомості. Вона була виснажена, але її очі вже світилися тихою надією.
— Діти живі, — коротко відповів він на її запитання.
Сльози котилися по її щоках.
Минуло кілька діб. Дівчаток зняли з апаратів. Вони почали дихати самостійно.
І от — палата. Даша сиділа в кріслі, тримаючи сина. Дві донечки спали в неї на колінах. Вона посміхнулася й прошепотіла:
— Артеме Вікторовичу, знайомтеся: це Ваня, Марійка і Даринка.
Його серце здригнулося. Він знав: усе було недарма.
А ввечері, коли він сидів удома, Даша передала йому три браслети з білої нитки й трьома намистинами.
— Це вам. Щоб ви знали — ви не просто лікар. Ви наш ангел.
Він узяв подарунок, і очі його зволожилися.
У небі мерехтіли зорі. І кожна з них світила так, ніби лише для нього.
