Усе почалося з офіційного конверта з щільного паперу, який листоноша вручила Каті з незвичною урочистістю.
Усередині, на гербовому бланку, нотаріус Ігор Борисович сухою канцелярською мовою повідомляв їй про необхідність з’явитися для оголошення заповіту покійної Бєлової Зінаїди Аркадіївни.
Катя перечитала листа кілька разів. Заповіт? Зінаїда ніколи про нього не говорила. Цей офіційний виклик лякав і здавався недоречним, порушуючи тишу жалоби, яка ще жила в її серці.
І ось тепер вона сиділа в тісному, задушливому кабінеті, що пахнув запиленими папками й чужими різкими парфумами.
Вона вмостилася на самому краєчку стільця, стискаючись у нього, ніби намагаючись стати невидимою. Єдина тут чужа.
— Ну що, скоро він почне? — голосно прошепотіла повна жінка в яскравому костюмі, блиснувши золотими перснями.
Це була Лариса Віталіївна, троюрідна племінниця, яку Катя бачила за десять років лише тричі, і щоразу — на порозі Зінаїди Аркадіївни з якоюсь черговою прохальною справою.
Вона окинула Катю презирливим поглядом, злегка скрививши губи.
— А ти чого прийшла, мила? Зінаїді Аркадіївні вже не допоможеш.
Катя здригнулася й нічого не відповіла, лише сильніше стиснула ручки своєї старенької сумки. Нотаріус, солідний чоловік у окулярах, покашляв, закликаючи до уваги.
— Отже, шановні, почнемо.
Лариса Віталіївна демонстративно поправила зачіску.
— Та що там оголошувати, Ігоре Борисовичу. Старенька хатинка та килими. Ми й так тут самі, по-родинному…
Нотаріус суворо глянув на неї поверх окулярів і почав читати сухим, монотонним голосом. Катя слухала впівуха, перебираючи в пам’яті останні дні Зінаїди Аркадіївни.
Тихі вечори, розмови про книжки, її суха, тепла рука в її долонях… Зінаїда часто згадувала покійного чоловіка: «Мій Льоня був геній, Катю, тільки нерозпізнаний.
Усе бачив у цифрах, у графіках. Казав, що гроші — це не папір, а енергія. Треба лише знати, куди її направити…» Катя тоді лише співчутливо кивала, не вдумуючись у сенс.
— …загальна сума активів на брокерському рахунку, відкритому на ім’я покійної, становить тридцять вісім тисяч доларів, — беземоційно промовив нотаріус.
Повисла дзвінка тиша. Навіть шелест паперів у руках Ігоря Борисовича здавався оглушливим.
Лариса Віталіївна повільно повернула голову до нотаріуса, її обличчя втратило всю напускну зверхність.
— Скільки?
— Тридцять вісім тисяч, — повторив він, не відриваючись від документа. — Заповіт був складений і завірений рік тому. У повному розумі та твердій пам’яті.
Родичі загуділи, як розворушений вулик. Вони переглядалися, їхні обличчя витягувалися, в очах металися жадібність і підозра. І всі ці погляди, ніби за командою, вп’ялися в Катю.
Вона сиділа бліда, як полотно, нічого не розуміючи. Тридцять вісім тисяч? Ось що означали слова про «енергію»…
Нотаріус покашляв і перейшов до головного.
— «Все моє рухоме й нерухоме майно, включаючи всі грошові кошти на рахунках, я, Бєлова Зінаїда Аркадіївна, заповідаю Пановій Катерині Сергіївні…»
— Що?! — вереснула Лариса.
Ігор Борисович підняв очі від паперу, його погляд був холодний, як сталь.
— …у подяку за десять років безкорисливої турботи, людського тепла і підтримки, які вона дарувала мені, тоді як моя кровна рідня не згадувала про мене роками.
Він закінчив читати.
Катя підняла голову, зустрічаючись з вовчим поглядом Лариси.
— Так ось чого ти коло неї крутилася, змія, — прошипіла та, і в її голосі клекотіла неприхована лють. — Обплутала стару! Шахрайка!
Катя застигла. Справа була не в грошах, що звалилися на неї, як сніг на голову.
Справа була в тому, що її тихий, маленький світ, де вона просто допомагала самотній людині, щойно вибухнув. І уламки летіли прямо в неї.
Катя вислизнула з контори, як тінь. Вона хотіла тільки одного — повітря. Але родичі висипали слідом, оточивши її на вузькому тротуарі.
— Постривай-но, Панова, — Лариса Віталіївна вчепилася їй у лікоть. Стиск був залізний. — Ти думала, так просто підеш?
— Я… я нічого не знала, — прошепотіла Катя, намагаючись вирватися.
— Не знала вона! — гмикнув якийсь чоловік, далекий племінник. — Десять років горщики виносила й не знала! Свята простота!
— Послухайте, мені не потрібні ці гроші, — тихо сказала вона. — Я не просила…
— Ах, не потрібні їй! — перекривила Лариса. — Ти зрозумій, дівчинко, по-доброму. Ти влізла в чужу сім’ю.
Це наші гроші, по крові. А ти — ніхто. Ми подамо до суду. Доведемо, що ти її обдурила, втерлася в довіру. Що вона була не при собі. У тебе будуть проблеми, Катю. Великі проблеми.
Катя мовчки звільнила руку й пішла геть. Їхні крики та погрози летіли їй услід.
Наступні дні перетворилися на пекло. Телефон розривався.
— Катрусю, ми ж люди, давай домовимося, — муркотів у слухавку чоловік Лариси. — Ну навіщо тобі цей бруд, суди? Віддай по-доброму половину, і ми відчепимося. Чесно.
За годину дзвонила сама Лариса.
— Ти вкрала майбутнє у моїх дітей! — верещала вона. — Я тебе по світу пущу! Я всім розповім, яка ти гадюка!
І вона розповідала. У магазині, де Катя купувала хліб, Лариса голосно, на весь зал, повідала продавчині й черзі, як «ця аферистка обібрала їхню бідну, з’їхалу з глузду тітку».
Люди почали коситися, перешіптуватися. Сусідка тітка Валя, яка ще тиждень тому просила рецепт запіканки, тепер переходила на інший бік вулиці.
Кожен погляд, кожен шепіт за спиною били навідліг. Її чесне ім’я, єдине, що в неї було, втоптали в багнюку.
Одного вечора у двері постукали. На порозі стояла Лариса. З обличчям, повним фальшивого співчуття.
— Можна? — вона зайшла в дім, не чекаючи відповіді. — Важко тобі, Катрусю, я ж бачу. Ти зрозумій, я не зі зла. Я за сім’ю борюся. Нам ці гроші потрібніші. Синові на квартиру, онукам на навчання. Це ж справедливо, правда?
— Зінаїда Аркадіївна написала заповіт, — тихо, але твердо відповіла Катя. — Це було її рішення.
Лариса скривила усмішку. Маска співчуття злетіла.
— Рішення з’їхалої з розуму старої! Ти думаєш, суддя тобі повірить? Ми наймемо кращих адвокатів, Катю. Вони здеруть з тебе шкуру, і ти залишишся ні з чим. Подумай добре. Відмовся від заповіту. Добровільно.
Після відходу Лариси Катя довго сиділа непорушно. Вона майже зламалася. Може, й справді відмовитися?
Повернутися до свого тихого життя. Ця думка на мить принесла полегшення, та за нею одразу прийшла гіркота. Відмовитися — означало зрадити Зінаїду Аркадіївну. Визнати, що її остання воля була помилкою.
Вночі Катя майже не зімкнула очей. А зранку, більше не витримавши цієї задушливої атмосфери, поїхала до дому Зінаїди Аркадіївни.
Ще біля хвіртки вона відчула щось недобре. Двері були прочинені. Катя обережно штовхнула їх і застигла на порозі.
Усередині панував хаос. Будинок був розгромлений. У повітрі витав пил і запах гіркого розчарування. Книжки валялися на підлозі з вирваними сторінками, старий альбом із фотографіями був розірваний. Вони шукали. І в своєму жадібному шаленстві знищили все, що становило дорогоцінну пам’ять про її подругу.
Катя неквапно зайшла до кімнати. На підлозі лежав розбитий фарфоровий янголятко — її скромний подарунок Зінаїді багато років тому. Вона підняла уламок, і гострий край подряпав палець. Дивлячись на червону краплю крові на білому фарфорі, вона раптом відчула, як страх і сумніви зникають. Їхнє місце зайняв холодний, твердий спокійний гнів. Вони переступили межу. Вони потоптали не її, а саму пам’ять Зінаїди. Все. Досить.
Погляд Кати впав на важкий том Шекспіра на нижній полиці — єдину книжку, яку дивом не зачепили. Вона відкрила його. Між сторінками «Короля Ліра» була вирізана порожнина. Усередині — флешка та акуратно складений аркуш.
«Катрусю, дитино моя. Якщо ти читаєш ці рядки, значить, мої стерв’ятники показали своє справжнє обличчя.
Не бійся їх. Їхня сила — у нахабстві, а твоя — у правді. Мій Льоня навчив мене не лише інвестувати гроші, а й прораховувати ризики. Я знала, що вони не залишать тебе в спокої.
На цій флешці — записи наших розмов із ними за останні роки. Там усе. І ще дещо, що стане для них несподіванкою. Не віддавай їм того, що належить тобі по праву. Борись».
Катя стиснула флешку в долоні. Це була її зброя.
Вона витягла телефон і набрала номер Лариси.
— Ларисо Віталівно, це Катя, — сказала вона спокійним, твердим голосом, який навіть сама ледве впізнала. — Я подумала над вашою пропозицією.
— Нарешті! І що надумала, сирітко?
— Я вирішила, що ви зробили велику помилку, — відчеканила Катя. — Ви влізли до чужого дому. І тепер я подаю заяву до поліції про злом і псування майна. А далі — мій адвокат зв’яжеться з вашим. У мене з’явилися дуже цікаві матеріали для суду. Чекайте повістку.
У слухавці повисла приголомшена тиша.
— Ти… ти що собі дозволяєш, гадино?!
Але Катя вже натиснула «відбій». Гра почалася. І тепер — за її правилами.
Адвоката звали Андрій Вікторович Соколов. Його очі були точні, мов скальпель, а репутація — як у бульдога. Прослухавши записи, він лише хмикнув: «Це золото, Катерино Сергіївно».
Зустріч із адвокатом Лариси відбулася через тиждень. Сама Лариса сиділа навпроти, поважна, самовпевнена. Її юрист сипав фразами про нібито неосудність покійної, про тиск і користь Каті.
Соколов мовчки вислухав. Потім спокійно промовив:
— У нас є кілька аудіозаписів, які відкривають справжню картину ваших стосунків із тіткою.
Він увімкнув запис, де Лариса роздратовано відмовляла допомогти з ремонтом даху. Потім ще один — де її син благав грошей. Обличчя Лариси почервоніло.
— Це незаконно!
— Усі дзвінки збережені на особистому телефоні покійної, — холодно відповів Соколов. — Але це ще не все.
Він витягнув документ: звернення Лариси до психоневрологічного диспансеру з проханням визнати тітку недієздатною. За два дні до складання заповіту. Їй відмовили після ретельної експертизи. Вона намагалася запхати рідну людину до лікарні, щоб заволодіти її грошима ще за життя.
Адвокат Лариси зблід.
— І останній штрих, — продовжив Соколов рівним тоном. — Заява в поліцію про злом. Відбитки пальців вашого сина, Ларисо Віталівно, знайшли на уламках фарфорової статуетки. Кримінальне провадження — дуже неприємна перспектива.
Це був кінець. Повний розгром. Лариса мовчки встала й пішла. Наступного дня їхня сторона відкликала позов.
Минуло п’ять років.
Будинок Зінаїди Аркадіївни став центром життя для всієї громади. Катя розширила його, добудувавши світлу веранду.
Фонд «Белова. Тепло поруч» знали вже далеко за межами району. Катя здобула другу освіту й управляла фондом твердою рукою. Та сором’язлива дівчина залишилася в минулому. Тепер це була Катерина Сергіївна — впевнена жінка, яка знала собі ціну.
Якось до офісу фонду прийшов лист. Корявим почерком Лариси. Вона писала про зруйноване життя: чоловік спився, син загруз у боргах, сама вона працює прибиральницею. «Знаю, що сама винна. Нічого не прошу. Просто хотіла сказати… ви мали рацію».
Катя довго дивилася на ці рядки. У них не було каяття — лише жалість до себе. Вона не відповіла. Але за тиждень зробила анонімний грошовий переказ. Невеликий, рівно настільки, щоб закрити борги сина.
Це не було прощення. Це було завершення.
Того вечора вона сиділа на веранді. Поруч — Андрій Вікторович. За ці роки її адвокат став найближчим другом.
— Знову думаєш про них? — лагідно спитав він.
— Уже ні, — усміхнулася Катя. — Я думаю про Зінаїду Аркадіївну. Вона була геніальною інвесторкою не лише в акції. Вона зробила головну інвестицію — в людину. Вона подарувала мені не статки, а шанс.
Шанс стати сильною і робити добро усвідомлено. І цей спадок виявився набагато ціннішим за тридцять тридцять вісім тисяч.
