— Сергію, ти хоч подивися, в чому вона прийшла, — голос свекрухи, Тамари Павлівни, сочився солодкуватою отрутою, яку вона навіть не намагалася приховати. — Це ж сукня з базару, я таку минулого тижня бачила.
Гривень п’ятсот, не більше.
Я мовчки поправила комір простого синього плаття. Воно справді було недорогим. Як і всі речі у моєму гардеробі.
Це було однією з головних умов жорстокої парі, яке я уклала з власним дідом.
Мій чоловік, Сергій, ніяково кашлянув, відводячи погляд.
— Мамо, перестань. Нормальна сукня.
— Нормальна? — вереснула його сестра Ірина, підливаючи масла у вогонь. — Сергію, у твоєї дружини смак як у… Втім, який може бути смак у сироти з провінції?
Вона провела по мені зневажливим поглядом з голови до п’ят, затримавшись на моїх тонких зап’ястках. В її очах плескалося погано приховане тріумфування.
— Хоч би браслет який наділа. А, ну так, у тебе ж нічого немає.
Я повільно підняла на неї очі. Мій погляд був спокійним, майже дослідницьким.
Всередині я робила помітки: «Об’єкт номер два, Ірина. Рівень агресії — високий. Основна мотивація — заздрість і самоствердження за чужий рахунок».
Це було схоже на спостереження за поведінкою хижаків у дикій природі. Захопливо й передбачувано.
Тамара Павлівна театрально зітхнула і сіла поруч зі мною на диван, поклавши свою важку руку мені на плече. Від неї пахло лаком для волосся і смаженими котлетами.
— Аню, ми ж тобі не вороги. Ми добра бажаємо. Просто хочемо, щоб ти відповідала своєму чоловікові. Він у нас чоловік видний, начальник відділу. А ти… ну, сама розумієш.
Вона зробила паузу, чекаючи моїх сліз чи виправдань. Не дочекалася. Я лише спостерігала.
Де той Сергій, за якого я виходила заміж? Той дотепний, упевнений у собі чоловік, що зачарував мене своєю незалежністю від чужої думки? Тепер від нього залишилася лише тінь, слухняна маріонетка у руках матері й сестри.
— Ось що я придумала! — її обличчя засяяло від власної «геніальності». — У тебе ж від матері сережки залишилися? Ті, з маленькими камінчиками. Ти їх майже не носиш. Давай ми їх продамо?
Сергій захлинувся повітрям.
— Мамо, ти в своєму розумі? Це ж пам’ять.
— Ой, яка пам’ять! — відмахнулася вона. — Пам’ять про злидні? А так хоч гроші будуть. Купимо Ані кілька пристойних кофтинок. І на дачу новий мангал вистачить. Усі у виграші.
Ірина одразу ж підтримала:
— Точно! А то ці сережки все одно на ній виглядають як на корові сідло.
Вони навіть не усвідомлювали, що принижують не мене, а самих себе, виставляючи на показ свою дріб’язковість.
Я дивилася на їхні обличчя, спотворені жадібністю й самовпевненістю.
Вони були настільки передбачувані у своїх реакціях. Кожен їхній крок, кожне слово лише підтверджували мої початкові гіпотези.
Мій експеримент ішов за планом.
— Добре, — тихо сказала я.
У кімнаті повисло здивування. Навіть Сергій здивовано глянув на мене.
— Що «добре»? — не зрозуміла свекруха.
— Я згодна їх продати, — я дозволила собі легку, ледь помітну посмішку. — Раз це потрібно для сім’ї.
Тамара Павлівна та Ірина переглянулися. В їхніх очах на мить промайнуло підозра, але воно швидко розтануло у радісному передчутті. Вони знову помилилися, прийнявши мою стратегію за слабкість.
Кожен із них був лише фігурою на моїй шахівниці. І сьогодні вони зробили черговий хід, що вів їх прямо у пастку.
Тамара Павлівна й Ірина переглянулися. В їхніх очах на мить промайнуло підозріння, але воно відразу ж потонуло в радісному передчутті. Вони знову помилилися, прийнявши мою стратегію за слабкість.
Наступного ж дня Тамара Павлівна потягнула мене до найближчого ломбарду. Ірина подалася слідом, передчуваючи видовисько. Сергій їхав разом із нами, його обличчя було похмурішим за грозову хмару. Він намагався заперечувати, та мати швидко його осадила:
— Не заважай нам піклуватися про твою дружину! Сам не бачиш, що вона ходить як злидарка?
Ломбард виявився тісною задушливою комірчиною з ґратами на вікні. Оцінювач, чоловік із втомленими очима, ліниво взяв до рук маленьку оксамитову коробочку, яку я йому простягнула.
Він довго розглядав сережки крізь лупу, а Тамара Павлівна нетерпляче постукувала пальцями по стійці.
— Ну що там? Золото ж? І камінчики сяють. Тисяч двадцять дасте?
Оцінювач хмикнув:
— Золото є, 585 проба. А ось камінці — фіаніти. Робота теж простенька. П’ять тисяч. І то з поваги.
Обличчя свекрухи витягнулося. Ірина розчаровано цокнула язиком:
— П’ять? Я думала, хоч на нові чоботи вистачить.
Я зробила саме те, чого від мене чекали. Крокнула вперед і несміливо промовила:
— Може, не варто? Це ж пам’ять… І п’ять тисяч — це так мало. Давайте підемо ще в інше місце?
Це був мій заздалегідь прорахований крок. Моя спроба «компромісу», яка повинна була з тріском провалитися.
— Мовчи, Аню! — тут же гаркнула Тамара Павлівна. — Ти в цьому щось тямиш? Людина сказала — п’ять, значить п’ять! Він спеціаліст!
Ірина підтакнула:
— Авжеж! А то потягнеш нас тепер по всьому місту, а зрештою ще менше дадуть. Ти завжди все псуєш своєю впертістю.
Сергій спробував втрутитися:
— Мамо, ну справді, може, в ювелірний зайдемо?
— Замовкни! — перебила його сестра. — Тебе твоя дружина вже під каблук загнала? Ми вирішуємо, як краще для родини!
Гроші було отримано і тут же, прямо біля виходу з ломбарду, поділено. Три тисячі Тамара Павлівна забрала собі «на мангал і розсаду». Дві тисячі взяла Ірина, заявивши, що їй терміново потрібен новий манікюр.
— А як же… кофтинки для мене? — тихо спитала я, дограючи свою роль до кінця.
Ірина розсміялася мені в обличчя:
— Ой, Аню, не сміши. Які кофтинки на ці копійки? У секонд-хенді хіба що.
Вони пішли, задоволені собою, залишивши мене з чоловіком на вулиці. Сергій виглядав пригніченим. Він не зміг захистити ні пам’яті моєї матері, ні мене. Ще один мінус у його особисту справу.
— Пробач, — пробурмотів він, не дивлячись на мене.
— Нічого, — я м’яко взяла його під руку. — Я все розумію. Це ж твоя сім’я.
Але справжній удар було завдано ввечері. Ми повернулися додому, і я побачила, що на моїй приліжковій тумбочці, де завжди лежав мій ноутбук, порожньо. На вигляд він був звичайним, але насправді — це була захищена модель із потрійною системою шифрування.
Серце пропустило удар, але я зберегла зовнішній спокій.
— Сергію, а де мій ноутбук?
У цей момент у кімнату увійшла сяюча Ірина.
— А, це ти про той мотлох? Я його забрала. Мій зламався, а мені для роботи терміново треба. Тобі ж він навіщо? Ти ж не працюєш. Фільми й на телефоні подивишся.
Я повільно повернулася до Ірини. Моя маска покірної вівці не здригнулася, але всередині щось клацнуло. Голосно, остаточно. Це був звук замкненої пастки. Останній експонат для дослідження доставлений.
Цей ноутбук був не просто річчю.
Це був мій робочий інструмент. Зашифрований портал у моє справжнє життя, що містив звіти, графіки та детальні записи про кожен крок мого соціального експерименту.
Зламати його було неможливо, але сам факт крадіжки став останньою краплею.
Я подивилася на чоловіка. Останній тест. Останній шанс.
— Сергію, поверни, будь ласка, мій ноутбук.
Мій голос був тихим, але в ньому не було й краплі прохання. Це була вимога.
Сергій зам’явся. Він глянув на сестру, потім на мене.
— Іро, ну віддай. Це ж її річ.
— Ой, почалося! — фиркнула Ірина, плюхаючись у крісло. — Що ти її слухаєш? Я ж сказала, мені потрібніше! Купимо їй потім новий, коли премію отримаю.
— Аню, ну ти чуєш? — безпорадно промовив Сергій, звертаючись до мене. — Вона ж по роботі. Увійди в становище. Не будь егоїсткою.
Ось воно. Дно. Він не просто не захистив мене, він став на їхній бік. Остаточно й безповоротно. У цей самий момент образ того Сергія, якого я кохала, розсипався на порох.
Я до останнього чіплялася за спогади, але реальність виявилася сильнішою. Він зробив свій вибір. Тепер прийшов час зробити мій.
Досить.
Експеримент завершено. Результати визнані вичерпними.
Я дістала з кишені свій дешевий кнопковий телефон. Знайшла в контактах номер під назвою «Куратор». Це була лінія екстреного зв’язку. Натиснула виклик.
— Дмитре Олексійовичу, добрий вечір, — сказала я у слухавку рівним, діловим тоном, якого вони ніколи від мене не чули. — Етап спостереження завершено. Можете починати. Так, по всіх трьох об’єктах. Активуйте протокол «Наслідки». Починайте із зовички.
Я завершила дзвінок і поклала телефон на стіл. Потім перевела погляд на Ірину, яка дивилася на мене на всі очі, намагаючись зрозуміти, чи був це жарт. Моє обличчя було абсолютно серйозним.
— У тебе рівно десять хвилин, щоб повернути мій ноутбук на місце. Цілий і неушкоджений.
Ірина нервово хихикнула.
— Ти мені погрожуєш? Чим? Своїм таємничим куратором?
— Я не погрожую, — мій голос став крижаним. — Я інформую. Через десять хвилин твій «терміновий проєкт», заради якого ти вкрала мою річ, буде видалений із серверів вашої компанії.
А ще за п’ять хвилин на стіл твого начальника ляже дуже цікавий звіт про твої методи роботи. Це, здається, називається комерційним шпигунством?
Ірина зблідла. Сміх застряг у неї в горлі.
— Ти… ти брешеш! Ти не можеш…
— Дев’ять хвилин, — відрізала я, дивлячись на екран свого телефону. — Час пішов.
Ірина дивилася то на мене, то на свій телефон, ніби очікуючи, що він зараз вибухне. Не минуло й хвилини, як він справді задзвонив. На екрані висвітилося «ГЕННАДІЙ ПЕТРОВИЧ». Її начальник.
Вона в паніці схопила слухавку, руки тремтіли.
— Так, Геннадію Петровичу… Що? Який звіт? Ні, я не… Це помилка!
Вона кинула переляканий погляд на мене. Я мовчки вказала на свій ноутбук. Ірина, спотикаючись, підбігла до нього, схопила й майже жбурнула на ліжко.
— Ось! Забирай свій мотлох! Тільки скажи їм, щоб зупинилися!
— Надто пізно, — спокійно відповіла я. — Процес запущений.
Сергій, який досі спостерігав за сценою з роззявленим ротом, нарешті знайшов дар мови.
— Аню, що відбувається? Що ти накоїла? Це ж моя сестра!
Я повільно повернулася до нього. Моя роль була зіграна, і я більше не бачила сенсу прикидатися.
— Ти так і не зрозумів, так? Ти думав, я — бідна сирітка, яку можна безкарно принижувати? Яку можна оббирати, прикриваючись «турботою про сім’ю»?
Я підійшла до вікна й подивилася вниз. Там, біля під’їзду, вже стояв чорний седан представницького класу, невидимий із їхньої квартири.
— Моє прізвище не те, що ти знаєш. Моє справжнє прізвище — Орлова. А мій дідусь, якого ти вважав скромним пенсіонером, — власник інвестиційного холдингу «Оріон-Капітал». І все це, — я обвела рукою кімнату, — було лише експериментом.
Ірина ахнула. Сергій похитнувся, наче від удару.
— Дідусь був проти нашого шлюбу. Він поставив умову: рік я живу як звичайна дівчина, без доступу до статків.
Він вважав, що тебе й твою сім’ю цікавлять лише гроші. А я, дурна, хотіла довести йому, що він помиляється.
Я гірко всміхнулася.
— Що ж, ви перевершили його найгірші очікування. Ви показали себе у всій красі. Дріб’язкові, заздрісні, жадібні люди, готові принижувати того, хто слабший.
Пролунав дзвінок у двері. Я знала, хто це.
— Це Дмитро Олексійович, начальник служби безпеки мого діда. Він прийшов забрати мої речі. І вручити вам деякі документи.
Сергій кинувся до мене.
— Анечко, пробач! Я не знав! Я люблю тебе!
— Ти любиш не мене, — відрізала я, відсторонюючись. — Ти любиш зручну й безсловесну річ. Ти провалив свій головний іспит, Сергію. Ти жодного разу не став на мій бік.
Дмитро Олексійович уже увійшов до квартири. Він мовчки простягнув кожному по конверту.
— Ірині Сергіївні — повідомлення про звільнення за статтею за розголошення комерційної таємниці та повідомлення про початок внутрішнього розслідування. Тамарі Павлівні — вимога про дострокове погашення кредиту за дачну ділянку у зв’язку з порушенням умов договору поручительства.
А вам, Сергію, — він глянув на мого чоловіка без жодного виразу, — повідомлення про розірвання договору оренди.
Ця квартира належить одному з дочірніх фондів холдингу. У вас 24 години, щоб звільнити приміщення.
Я взяла зі столу свій телефон, ноутбук і попрямувала до виходу. Я не озирнулася.
Не було ні злорадства, ні радості. Лише холодне задоволення від правильно розв’язаної задачі. Експеримент дав однозначний результат.
Внизу на мене чекав відчинений автомобіль. Я сіла на заднє сидіння й сказала:
— Додому, Дмитре Олексійовичу.
Я отримала не свободу. Я отримала підтвердження. Підтвердження того, що довіряти можна лише фактам, а не словам.
І що іноді, щоб побачити справжнє обличчя людини, достатньо дати їй можливість повірити у твою слабкість.
Епілог
Минуло пів року.
За вікном мого кабінету на сорок п’ятому поверсі хмарочоса «Оріон-Тауер» сідало сонце, забарвлюючи місто в золото й багрянець. Я відкинулася у кріслі з білої шкіри й зробила ковток води з тонкого келиха.
— Ти була жорстокою, онучко, — голос діда, що сидів навпроти, був рівним, без осуду. Просто констатація факту.
— Я була справедливою, — поправила я, дивлячись йому в очі. — Я дала їм рівно те, на що вони заслуговували. Ні грамом більше, ні грамом менше.
Дід кивнув, приймаючи мою відповідь. Він ніколи не любив сентиментів, цінуючи точність у всьому. Саме він навчив мене, що будь-який проєкт, чи то злиття корпорацій, чи людські стосунки, потребує ретельного аналізу.
— Твої звіти були бездоганними. Детальні психологічні портрети, аналіз мотивацій, прогнозування поведінки.
Ти могла б очолити наш аналітичний відділ.
— Я подумаю над цим, — усміхнулася я. — Але спершу мушу закінчити один особистий проєкт.
Доля моєї колишньої «родини» склалася саме так, як я й передбачала. Ірина, звільнена з ганьбою, не змогла знайти іншої роботи у своїй сфері — репутація бігла попереду неї.
Вона намагалася судитися, та юристи діда розбили її аргументи вщент. За останніми даними, вона працювала касиркою в супермаркеті на околиці міста, ховаючи очі від колишніх колег.
Тамара Павлівна, втративши фінансову підтримку сина й доньки, була змушена продати дачу, щоб погасити кредит.
Вона переїхала у свою стару, занедбану квартиру і, за чутками, постійно скаржилася сусідам на невдячних дітей і підступну невістку-обманщицю. Їй, звісно, ніхто не вірив.
А Сергій… Його історія виявилася найпоказовішою.
Він стояв на запиленому пероні вокзалу свого рідного містечка. Той самий вокзал, звідки колись їхав у столицю, сповнений надій. Тепер він повернувся ні з чим.
У руці — потерта валіза, у кишені — останні гривні. Він дивився на поїзди, що проходили повз, і вперше в житті усвідомив усю глибину свого падіння. Справа була не в квартирі, не в роботі, не в грошах.
Він зрадив. Зрадив не онуку мільйонера, а тиху, люблячу Аню, яка вірила в нього. І це усвідомлення було важчим за будь-який фінансовий крах.
— Ти шкодуєш про щось? — спитав дід, перериваючи мої думки.
Я замислилася на мить.
— Шкодую, що помилилася у своєму первісному прогнозі. Я справді сподівалася, що ти помиляєшся. Що в людях є щось більше, ніж просто розрахунок.
— В деяких є, — погодився він. — Але вміння відрізняти одних від інших — і є головний капітал, Аню.
Не гроші, а знання людей. Твій експеримент, хоч і коштував тобі року життя, зробив тебе багатшою за будь-який наш актив.
Він мав рацію. Я втратила ілюзії, але здобула безцінний досвід. Я навчилася бачити те, що приховане за красивими словами і правильними вчинками. Я зрозуміла, що справжня сила не в грошах, а у здатності залишатися людиною, навіть коли граєш роль слабкої.
Я глянула на місто, яке лежало біля моїх ніг. Воно більше не здавалося мені чужим чи ворожим. Це був мій світ. Світ, де я сама встановлюю правила. І мій наступний експеримент буде значно масштабнішим.
