Сумка з речами чоловіка стояла на порозі вже кілька днів. Якось, повернувшись з роботи, Анжела помітила, що її благовірний метається по кімнатах, кидаючи речі в чергову сумку. Напередодні ввечері вони знову посварилися, і жінка попросила, щоб до її повернення з роботи й духу його в квартирі не було.
Їй набридло терпіти його безкінечні пошуки роботи, які завжди закінчувалися нічим.
— Анжел, дай грошей, завтра точно влаштуюся хоч куди, — повторював він, мов зіпсована платівка, а повертався, як завжди, із запахом алкоголю та чужих жіночих парфумів, та ще й далеко за північ.
Толік був молодший за Анжелу на вісім років, але зумів якось непомітно пробратися до її серця, витіснивши того, хто там жив до нього, і навіть переконав піти з ним до РАЦСу. Вона знала, що нічого доброго з цього шлюбу не вийде, але й самотність добряче набридла, а той, кого чекала все життя, зник із горизонту й не давав про себе знати ще зі шкільних років.
Повернувшись додому і заставши чоловіка все ще у квартирі, Анжела сказала, що подає на розлучення і дає йому п’ять хвилин, аби зник.
Толік глянув на неї й прошипів:
— Розлучення, так розлучення, — метнувся у спальню з сумкою, нервово накидав туди речі й, вискочивши в коридор, змушений був відповісти на дзвінок із кишені.
Він говорив із кимось підвищеним тоном, а потім, помітно занервувавши, схопив зі шафи шкіряну куртку і, надягаючи її на ходу, вискочив у під’їзд, залишивши сумку на підлозі.
Помітивши залишені речі, Анжела подумала, що він навмисне покинув їх, щоб був привід повернутися й у сотий раз благати пробачення. Але тепер вона прощати не збиралася. Закінчилося і терпіння, і жалість. Та він не з’являвся. Ні наступного дня, ні пізніше…
А коли жінці урвався терпець дивитися на цей яскравий символ марно змарнованого часу, вона сама зателефонувала йому та зажадала забрати речі негайно.
— Та не треба мені те барахло, — відрізав він. — Кохана більше не дозволяє навіть до твого порога наближатися. І на розлучення я вже сам подав, не хвилюйся. Я маю на іншій женитися, вона дитину чекає. Зрозуміла? А ти що думала, дуже мені потрібна була? Так, забезпечувала мене — і за це спасибі. Інша у мене, молодша й приємніша. Тож хочеш — викинь ті манатки, хочеш — іншому віддай, упевнений, охочих пов’язати свою долю з тобою знайдеться чимало… Заради грошей! І більше не телефонуй! Ніколи!
Кожне слово звучало, немов гучний ляпас. Анжела від початку знала, що не варто зв’язуватися з тим, хто настільки молодший, але піддалася на його безкінечні вмовляння, клятви й обіцянки.
Вона схопила сумку, накинула куртку і, вибігши у двір, із силою жбурнула її далеко в сміттєвий контейнер.
Все! Досить! Витираючи сльози, Анжела повернулася додому, прийняла душ і увімкнула диск із комедіями.
— Ось так краще! — вимовила вона вголос і вирішила, що тепер житиме лише для себе. Минуле залишиться там, де йому місце — у минулому.
Минуло кілька днів, і в компанії Анжели, яку вона нещодавно викупила, планувався корпоративний вечір для знайомства з колективом.
Жінка готувалася ретельно. Замовила у професіоналів текст промови, забрала з ательє строге, але водночас елегантне плаття, а тоді відкрила скриньку, щоб підібрати прикраси.
Серце зробило різкий удар, завмерло, а потім забилося швидше. Анжела схопилася за груди, коли підняла кришку і з жахом побачила порожнечу. Зникло все. Не було навіть паспорта, який вона поклала туди ж кілька тижнів тому.
Вона пройшла на кухню, залпом випила два стакани води й набрала номер колишнього. Той скинув дзвінок, а згодом телефон узагалі став недоступним. Не вагаючись, Анжела звернулася до поліції й повідомила про крадіжку, підозрюючи, хто саме це зробив.
За кілька днів її викликали до відділку. Там сидів Толік, пояснюючи, що справді висипав усе зі скриньки до сумки з речами. Хотів, мовляв, «провчити» її за постійні докори про безробіття, а сумку залишив випадково — його відволік дзвінок від коханки, яка саме повідомила про вагітність.
Анжела кинулася до смітників, але час уже сплив. Контейнери стояли майже порожні.
Вона повернулася додому з повністю розбитим серцем. Паспорт можна було відновити, але там були коштовності — справжні скарби. Дещо вона купувала сама, інше залишилося від батьків, а ще — раритети, подарунки від прабабусі.
Відчайдушно Анжела зателефонувала у службу вивезення сміття й дізналася адресу загального полігону. Там попередили: на звалищі живуть бездомні, і якщо викинули щось цінне, вони точно вже підібрали.
— Вони там усе перевіряють миттєво, — пояснила диспетчер і співчутливо зітхнула.
Анжела розуміла, що таку сумку ніхто б не проігнорував. На душі стало ще важче…
Вона міркувала: може, піти до безхатьків, запропонувати винагороду, попросити повернути хоча б паспорт і найдорожчі серцю речі? З цими думками довго сиділа біля вікна, спостерігаючи, як вечір опускається на місто. І коли раптом задзвонив дзвінок, вона здригнулася і, навіть не глянувши у вічко, відчинила двері.
На порозі стояв сусідський хлопчик із другого поверху, тримаючи в руках ту саму сумку.
— Добрий день, тітко Анжело! Вам передати попросили! — гордо вигукнув він, простягаючи ношу.
— Хто? — тремтячим голосом запитала жінка.
— БОМЖ один, — знизав плечима хлопчик і побіг далі. — До побачення, тітко Анжело!
Жінка занесла сумку додому й висипала речі прямо на підлогу. Відкидаючи вбік чоловічі мотлохові сорочки, розклала по підлозі свої прикраси. Усе було на місці! Жодної втрати! Паспорт теж лежав серед речей.
З полегшенням прибравши скарби назад, а чоловічий непотріб знову зібравши в сумку, Анжела налила собі гарячий шоколад і вмостилася біля вікна, де так любила спостерігати за життям міста.
Їй шалено хотілося віддячити тій людині, яка повернула все й нічого не попросила взамін. Хотілося допомогти йому, зрозуміти, чому такий добрий чоловік опинився на вулиці. Наступного дня вона пішла до сусідського хлопчика.
— Кирюше, ти не знаєш, де знайти того чоловіка… Ну, безхатька? — останнє слово далось їй важко.
— Він за інститутом живе, у покинутій будці, — радісно відповів хлопчик.
Анжела не зволікала. Довго стояла перед дверима, наважуючись постукати, а тоді тихо кілька разів ударила кулаком.
Двері відчинилися майже відразу. На порозі з’явився чоловік у дуже старому, але охайному одязі. Від нього не тхнуло, а в його оселі панував порядок.
— Заходь, — сказав він хриплим голосом, і Анжела ступила всередину.
Усередині — топчан, застелений старим пледом, стіл, накритий чистою клейонкою. В кутку потріскувала буржуйка, на якій закипала вода.
— Чаю? — запитав він. Анжела машинально похитала головою, але одразу змінила думку:
— Буду! — боялася образити його відмовою. Чоловік дістав чисті склянки, нову пачку печива й налив ароматного заварного чаю.
Вона прийняла чашку й вдивилася йому в очі.
— Мені так знайоме ваше обличчя… Наче ми вже зустрічалися… — намагалася роздивитися його крізь неохайну щетину. Серце билося дивно, ніби пізнало когось важливого.
— Ми з тобою, Анжеліко, в школі разом вчилися.
Вона здригнулася, мало не розлила чай і прошепотіла:
— Же-е-енько?
— Так, це я. Ти зовсім не змінилася. Щойно побачив твій паспорт — і впізнав тебе по фото. Серце кров’ю облилося… Я мріяв про зустріч, але не таку, не тут.
— Та хай йому грець ці обставини! Женько, я чекала на тебе стільки років! Як же безглуздо ми тоді розійшлися… Ходімо до мене! Я не залишу тебе тут! Хочу почути твою історію й розповісти свою.
— Ходімо! — твердо кивнув він. — Я більше не відпущу тебе навіть на хвилину.
У своїй квартирі Анжела слухала Женю, який уже встиг прийняти душ і поголитися. Її щоки палали від сліз, що текли рікою.
— Як ти все це витримав, Женько?
— Ні про що не шкодую. Бо саме цей шлях привів мене до тебе.
— І мене також… Якби не та сумка…
Вони говорили всю ніч, відчуваючи, що їхні життя знову з’єдналися. І що розлучатися їм більше не можна.
Згодом Анжела офіційно розлучилася з Толіком, а Євген відновив документи та подолав свої труднощі. Минуле залишилося позаду. Вони подали заяву в РАЦС і відсвяткували весілля. А через рік у них народився син — бажаний і довгоочікуваний для обох.
