У день поxoрону дружини Федір не проронив ані сльозинки.
— Дивись-но, я ж казала — не любив він Зіну, — шепотіла на вухо сусідці Тося.
— Тихіше, ти! Яка тепер різниця? Діти сиротами залишилися з таким батьком.
— Побачиш, він обов’язково на Катьці ожениться, — запевнила Тося Лельку.
— З чого це ти взяла? Що йому та Катька? Глафіра — його любов. Або ти забула, як вони по сінях бігали? Катька з ним зв’язуватися не стане. У неї ж сім’я, та й, певно, вже забула про нього.
— А ти прямо все знаєш?
— Звісно! У Катьки чоловік передовик. Навіщо їй Федір із своїми дітьми? Вона жінка практична. А от Глашка мучиться зі своїм Митьком. От вони й почнуть свою любов крутили, — переконувала Тосю Лелька.
Зінаїду поховали. Діти трималися міцно за руки.
Мишко й Поліна були ще зовсім маленькими — їм тільки виповнилося по вісім років. Зінаїда вийшла заміж за Федора по великій любові. Але чи любив її Федір, Зінаїда так і не дізналася. Не знали цього й селяни.
Казали, що вона завагітніла, і тому Федір був змушений одружитися з нею. Клавочка народилася семимісячною, довго не прожила. Потім у Зіни з Федором довго не було дітей. Федір завжди був похмурим і мовчазним. У селі його прозвали Бірюком. Скупий на слова, а на ласку — і поготів.
Та попри це, Зінаїда молилася й вірила. Скільки вона молилася, знав лише Господь. І небо таки подарувало їй щастя — близнюків Мишка та Поліну.
Мишко пішов у матір: ласкавий і чуйний. А Поліна була вся в батька: закрита, мовчазна, замкнена. Вона була ближче до батька — їхні характери збігалися.
Федір часто майстрував у сараї, і Поліна крутилася поруч, слухала його розповіді, вчилася. А Мишко завжди біля матері: то підлогу підмететь, то води натягне маленьким відерцем. Зінаїда любила своїх дітей, але Поліну зрозуміти не могла. Зате до Мишка всім серцем приросла.
Коли Зінаїда помuрала, вона покликала Мишка до себе і тихо сказала:
– Синочку, скоро мене не стане. Ти залишаєшся головним. Не ображай сестру, ти її захисник. Ти хлопчик, а значить, зобов’язаний берегти її. Вона дівчинка, а отже, слабша за тебе і потребує твоєї допомоги та захисту.
– А татко? – запитав Мишко.
– Що? – не зрозуміла Зіна.
– Татко буде нас захищати?
– Не знаю, сину. Життя покаже.
– Тоді ти не помирай. Як ми без тебе? – плакав Мишко.
– Ох, синочку, якби це від мене залежало, – задумливо сказала Зіна. І так сказала… А на ранок її не стало.
Федір сидів біля дружини і тримав її за руку. Жодного слова, жодної сльози. Лише весь якось зігнувся, осунувся і почорнів. Ось, мабуть, і все.
Життя поступово входило у свою колію. Поліна взяла на себе обов’язки господині дому. Дівчинка намагалася сама готувати їжу, прибирати в хаті, але ще була замала для цього. Приходила сестра Федора, Наталія, яка допомагала і навчала Полю господарських справ.
– Тітко Наталю, – якось запитала Поля, – а татко тепер одружиться, так?
– Не знаю, дівчинко, що у твого батька на думці. Хіба він мені щось розкаже?
У Наталії була своя сім’я – чоловік Василь і діти. Гарна, дружна сім’я.
– А якщо щось, ти забереш нас до себе? – продовжувала Поліна.
– Не вигадуй. Батько вас любить і нікому в образу не дасть, – відповіла Наталія.
А тим часом селом уже ширилися чутки, що у Федора і Глафіри стара любов знову спалахнула.
– Глашка зовсім з глузду з’їхала, – перемивали кістки в селі, – з Федором знову «закрутила», а про свою сім’ю забула.
– Ох, дурна баба, ця Глашка, – говорили жінки біля сільпо.
– А ну, баби, годі базікати! – розігнав їх голова колгоспу Максим Леонідович. – Все плітки розпускаєте, людям кістки перемиваєте, а правду про своїх односельчан навіть не знаєте.
У Глафіри з Федором справді колись була любов. І така сильна, що хоч романи пиши. Але Федора тоді відправили в інше село, допомогти колгоспам у сусідній області. Два місяці його не було. А в цей час Глашка заплуталася з Митьком Черешковим.
Коли Федір повернувся і дізнався про це, Митькові обличчя таки пом’яв, а з Глашкою перестав спілкуватися зовсім.
Глафіра вийшла заміж за Митька. Та чоловік її був несерйозний – по бабах бігав, гоpілку пuв. А Глашка плакала, що не втримала поряд справжнього чоловіка. Федір же був непитущий, роботящий. От тільки мовчазний…
Після цього в селі всі стали помічати, що Федір усе більше схиляється до Зінаїди. А Зіна, як квітка лазорева, розквітла, що очей було не відвести.
– От же ж, що любов із людьми робить, – гомоніли селяни.
Зіна давно була закохана у Федора, але мовчала. Де їй до Глашки? А життя, як завжди, зробило своє.
Вони почали зустрічатися, гуляли разом, а потім несподівано розписалися в сільраді. Весілля було скромне. З родичів у Федора залишилася тільки сестра Наталя, а у Зіни – старенька мати.
Мати народила Зіну пізно, і в селі багато хто здогадувався, від кого вона була. Але мовчали. Голова сільради Василь Васильович Прохоров мав до цього пряме відношення. Оксанка, Зінина мати, була гарною жінкою, але заміж так і не вийшла. Чоловіків вона вміла зваблювати, гуляла, а от характером Зіна зовсім на неї не була схожа.
Селяни шкодували Зіну, особливо коли вона вийшла заміж за Федора.
– Ех, яке життя буде, – зітхала Нюська Переверзєва. – Та він же її не любить. Усе життя вона страждатиме.
Але на диво, Федір був вірним чоловіком.
– У селі від людей нічого не сховаєш, – казали селяни.
П’ятнадцять років вони прожили разом. За весь цей час не було сварок, і люди врешті заспокоїлися. Але взимку Зіна важко захворіла. Хвороба була невиліковною.
Якось, коли Федір ішов із роботи, його наздогнала Глашка з пиріжками.
– Феденько, можна я до тебе зайду? Поговоримо, пиріжків напекла дітям, – сказала вона, простягаючи чашку з випічкою.
– Ні, Глашо, дякую. Нам Наталка ще вчора напекла, – відмовив Федір.
– Та я ж від душі, Феденько, – наполягала Глашка.
– Так і сестра моя від душі, – спокійно відповів він.
– Давай біля млина зустрінемося, як стемніє, – перейшла вона до іншого тону.
– А це ще навіщо?
– Ну як навіщо? Невже ти забув усе, що було між нами?
– Те, що було, вже травою поросло. Я дітей своїх люблю. Зінаїду любив і люблю.
– Так її вже не повернути, – промовила Глашка.
– Любов не вмирає, – твердо сказав Федір.
– Та ти ж її не любив. Ти тільки назло мені на ній одружився.
– Іди додому, Глашо, – тихо відповів Федір і швидко пішов до своєї хати, де його чекали діти.
Минуло кілька років. Поліна й Михайлик виросли. Наталя все ще приходила в гості, але тепер точно знала, що її брат – однолюб.
– Полінко, я чула, ти з Гришком Вороніним водишся? – запитала вона племінницю просто з порога.
– Так. А що? – відгукнулася Поліна.
– Та нічого. Просто питаю. Будь із ним обережна.
– Чого це?
– Сама знаєш чого, не маленька вже.
– Тітко Наталю, я його так люблю, що на все життя.
– Це тобі так здається.
– Мені не здається. Я впевнена.
– Може, й так, але чи впевнений Гришко?
– Якщо він мене зрадить, то я більше нікого не зможу полюбити.
– Ось цього я і боюся, – зітхнула Наталя.
Того вечора Поліна й Михайло чекали батька з роботи.
– Щось батя затримується, – сказав Михайлик.
– Сьогодні ж п’ятниця.
– І що?
– Він у середу, п’ятницю й вихідні завжди ходить до мами на могилу.
– Звідки ти знаєш?
– Дурню, якщо ти свого батька душею не відчуваєш, то що про нього взагалі розумієш?
Вони пішли на кладовище через городи.
– Ось дивися, – Поліна показала на схилену постать батька.
Михайло прислухався. Він почув, як Федір розмовляв.
– Ось, Зіно, такі справи. Полінка наша заміж збирається. Приданого їй вже зібрав, Наталка допомогла. Живемо потихеньку. Пробач, Зіночко, що за життя мало казав ласкавих слів. Але моє серце тобі їх сказало значно більше. Словами я не вмію, я все більше душею, – хрипким голосом сказав Федір і повільно пішов до виходу з кладовища.
Поліна подивилася на брата. У його очах блищали сльози.
