У Тетяни не було дітей. Лікар прямо сказав: ніколи не зможеш народити.
Вона довго тримала це в собі, не наважуючись розповісти чоловікові, Миколі. Страх паралізував її. Але одного разу зібрала всю сміливість і зізналася.
— Дітей у нас, Коля, не буде через мене. Лікар так сказав.
Тоді Тетяні було 35 років. Уже не молода жінка. Її однолітки у селі давно мали по троє-четверо дітей. А в неї — нікого. Чоловік її, Микола, був старший на десять років.
— Ну то й нехай, — сказав Микола, трохи подумавши. — Як життя складеться, так і буде. Мені з тобою добре.
У їхньому домі завжди панувала чистота — ані порошинки, ані безладу. Тетяна дбала про Миколу, як ніхто інший у селі. Вона не мала більше про кого піклуватися, тому вся її увага була зосереджена на ньому. Тримали вони невеликий город і десяток курей. Для двох вистачало.
Їхнє життя було спокійне і розмірене. Без метушні, без постійних клопотів і хвилювань. Микола це чудово розумів, коли дивився на життя інших. Відсутність дітей у чомусь навіть була благом.
— Як буде, так і буде, — думав він.
Вони вже змирилися з тим, що доживатимуть без дітей. Але доля вирішила інакше.
Один раз Тетяна поверталася із сусіднього села через невеликий лісок, що облямовував неглибокий яр. Уже смеркало.
Раптом вона почула дивний звук – то писк, то скрип, що доносився десь із яру.
Тетяна насторожилася, зупинилася і прислухалася. Її охопив страх, але цікавість переважила. Вона, долаючи власні побоювання, вирішила спуститися вниз. Невідомо чому, але щось підказувало їй, що вона повинна це зробити.
Звук повторювався, і Тетяна впевнено рухалася в його напрямку. Нарешті, спустившись на самісіньке дно яру, де було сиро й напівтемно, вона побачила невелику галявину. На траві, розстеливши синю чоловічу куртку, лежало немовля.
Це була маленька новонароджена дівчинка. Її шкіра була червонуватою, ротик відкривався, випускаючи слабкі звуки, схожі на хрипке нявкання. Хаотичні рухи ручками й ніжками, комарі, що сиділи на її ніжній шкірі, викликали у Тетяни шок.
Тетяна миттєво взяла немовля на руки, загорнувши у поділ своєї спідниці. Малеча замовкла.
– Треба додому, негайно нагодувати! – пронеслося в її думках. – Але ж де її мати?
Вона оглянулася навкруги, але нікого не побачила.
– Гей! – крикнула вона, сподіваючись на відповідь. Але ліс мовчав. Немовля знову занепокоїлося, і Тетяна поспішила вибратися з яру. Вона з величезними труднощами піднімалася вгору, чіпляючись за стовбури дерев і ковзаючи по вологій землі, але все-таки дісталася до вершини зі своєю дорогоцінною ношею.
Коли вона прийшла додому, вже було зовсім темно. Її чоловік Микола сидів за столом, спокійно їв борщ із пампушками та салом.
– Коля, я знайшла дитину в лісі, в яру, – сказала вона перелякано.
Микола відставив ложку, уважно подивився на дружину і підійшов до неї. Побачивши немовля, спокійно промовив:
– Бог послав нам дівчинку. Якщо все буде добре, залишимо її собі.
Наступного дня Тетяна пішла до міліції. Там вислухали її історію, почали шукати матір дитини, розпитували сусідів, але ніхто нічого не знав. Малеча ніби з’явилася нізвідки.
Дівчинка залишилася у Тетяни та Миколи. Вони оформили удочеріння. Їхнє життя миттєво змінилося. Зникло колишнє спокійне існування, але вони були щасливі, що доля подарувала їм радість батьківства.
Тетяна розквітла. Тепер вона мала свою дитину, могла обговорювати з сусідками дитячі турботи. Її любов до дівчинки була безмежною.
Дівчинку назвали Яночкою. Ім’я було незвичним для села, але доля дівчинки теж була неординарною. Вона рано навчилася читати, обожнювала книжки і годинами сиділа в сільській бібліотеці. Попри це, Яночка залишалася слухняною дитиною. Вона допомагала в господарстві, хоч і без особливого ентузіазму.
Тетяна часто дивилася на свою тендітну, біленьку дочку і думала: «Яка ж вона у нас принцеса, випадково потрапила в наше село».
І хто ж її батьки, думала прийомна мати Тетяна, роздивляючись свою маленьку Снігуроньку. Як можна було залишити немовля в яру, серед комарів і небезпек? Вона здригалася, коли думала, що могло статися, якби вона не почула того звуку.
З часом Тетяна розповіла Яні про те, як знайшла її в лісі. Дівчинка вислухала мовчки, ні про що не питала, ніби забула про це.
У сім років Яна перечитала всі книжки у сільській бібліотеці. Тетяна навіть позичала книжки в сусідів. Але й ті Яна швидко переглянула. Вона читала все – від веселого до нудного, дитячого й дорослого. Батьки дивувалися її жаги до читання.
– Ти наш Снігуронька, – з любов’ю казала Тетяна, дивлячись на доньку.
Яна почала писати свої історії та казки. Зошити швидко заповнювалися її розповідями.
– Я письменниця, – твердо заявляла вона. Батьки не сперечалися, а навпаки, підтримували. Микола щотижня їздив до міста, записався у бібліотеку і привозив нові книжки.
– Добре, що вона не просить машину, – сміявся Микола, спостерігаючи, як дівчинка поринає у книжки.
Яна мала родимку на шиї, схожу на сердечко. Микола жартома казав, що це поцілунок Боженьки.
Коли Яна виросла, стало зрозуміло: їй не місце в селі. Батьки вирішили відправити її до міста, щоб вона вчилася. Дівчинка одразу обрала Літературний інститут, бо мріяла писати книжки для дітей. Вона легко вступила, адже все дитинство читала і писала.
На другому курсі Яна вже підробляла: писала вірші й казки для дитячих збірок. Її першу книжку видали, і вона мала успіх. Батьки пишалися нею, а Яна почувалася щасливою.
Її куратором була Амалія Петрівна – хрупка жінка з витонченими манерами і глибокими сумними очима. Вона швидко виділила Яну серед інших студентів. Їхнє спілкування стало теплим і довірливим.
Одного разу ректор зауважив, що Яна та Амалія Петрівна схожі.
– Ви як сестри! У вас навіть родимки однакові! – сказав він, сміючись.
Яна і Амалія спантеличено подивилися одна на одну. Амалія розгледіла на шиї дівчини ту саму родимку і змінилася на обличчі.
– Нам треба поговорити, – мовила вона і вивела Яну на вулицю.
На лавочці перед інститутом Яна розповіла про своє життя. Як її знайшли в яру, як виросла в любові та турботі.
Амалiя Петрiвна розплакалася та розповiла історію, яка сталася 20 рокiв тому.
Її життя було непростим: батьки були надто деспотичними, контролювали кожен її крок. Батько був деканом Літературного інституту, і, звісно, донька навчалася саме там.
На її курсі навчався Борис — єдиний юнак із далекого північного містечка. Він був надзвичайно талановитим, чутливим і глибоким. Вони полюбили одне одного з першого погляду.
Їхнє кохання було сильним і щирим, але його довелося приховувати. Та все ж це не врятувало їх від проблем. Амалія завагітніла.
— Борис хотів одружитися зі мною, — тихо розповідала вона Яні. — Але мій батько дізнався. Він розлютився так, що домігся, аби Бориса вигнали з інституту. Його відразу забрали в армію.
Через рік Амалія отримала листа від його товариша по службі: Борис трагічно загинув. Її світ обвалився.
Батько, боячись ганьби, вивіз вагітну доньку до глухого села. Там вони жили кілька місяців. А коли Амалія народила, батько забрав немовля одразу після пологів. Він повернувся похмурий і без своєї куртки.
— Що ти зробив? Де моя дитина? — благала його Амалія.
— Я все владнав, — сухо відповів він.
Після цього Амалія була в шоці, зламаною і безсилою. Вона не мала змоги шукати дитину, бо жила під повним контролем батьків.
Через кілька років обидва її батьки померли. Тоді Амалія почала пошуки доньки, але безуспішно. Жоден дитячий будинок не приймав немовля із цього району. Вона втратила будь-яку надію.
— Я жила одна всі ці роки, — сказала Амалія, стискаючи руку Яни. — У серці досі живе Борис.
На наступний день Амалія і Яна вирушили до Тетяни та Миколи. Спочатку Тетяна була ворожою, але побачивши дві однакові родимки-сердечка, розплакалася.
— Я знайшла Яну в лісі, в яру, — розповіла вона. — Її покинули там…
Амалiя дізналася, що батько залишив дитину неподалік від місця, де вони жили в селі. Куртку батька вона впізнала — Тетяна і Микола зберегли її.
Так у Яни з’явилися дві мами.
Через два місяці сталося справжнє диво. До Амалії повернувся Борис.
Виявилося, він не загинув. Увесь цей час служив у гарнізоні на Півночі. Батьки Амалії написали йому, що дитина народилася мертвою, а сама Амалія вийшла заміж за іншого. Він повірив.
Але через роки щось змусило його повернутися до міста, де він колись навчався. Борис прийшов до Літературного інституту й побачив Амалію. Вона стояла разом із Яною, вони були так схожі, що здавалися сестрами.
Він упізнав її одразу. Решта вже не має значення.
Через два роки в Амалії та Бориса народилася донька. Світловолоса дівчинка без родимки. Вона часто їздила в село, до бабусі Тетяни та дідуся Миколи.
Сім’я, розлучена через обставини, знову була разом. І щастя тепер було повним.
