— Я ж сказав, що сам вирішу це питання, — кинув чоловік, скидаючи пальто на крісло. Запах дорогого парфуму та вулиці увірвався в теплий передпокій.
— Олексію, це не просто «питання», — я намагалася говорити рівно. — Ти вже втретє зриваєш угоду, ображаючи рієлтора. Мого рієлтора.
Він пройшов на кухню, відчинив холодильник.
Звичний жест господаря дому, який не вважає за потрібне дивитися на того, хто до нього звертається. Ніби я була частиною інтер’єру.
— Твого? Аню, а хто платить цьому твоєму рієлтору? Хто оплачує всі ці квартири, в які ти так кумедно граєшся?
Він дістав пляшку води, відпив просто з горла. Кожен його рух був просякнутий втомленою поблажливістю.
Втомою людини, яка, нібито, тримає на собі цілий світ. Або принаймні наш дім. Ця роль йому подобалася. Він вжився в неї настільки органічно, що, здається, і сам повірив у власну винятковість.
— Я думала, це наші спільні інвестиції, — тихо сказала я, хоча й знала, що відповідь буде передбачуваною.
Олексій нарешті глянув на мене. У його погляді не було нічого, крім холодного роздратування.
— Звичайно, спільні. Я заробляю — ми витрачаємо. Чудова схема. Мене все влаштовує. Тебе, бачу, теж.
Він підійшов до столу, витягнув із портфеля пачку грошей і недбало кинув її на стільницю.
Купюри віялом розлетілися по темному дереву. Це був його улюблений трюк. Демонстрація влади.
— Ось. На твої витрати. На салони, на одяг, на рієлторів. Лише про одне прошу.
Він нахилився вперед, дивлячись мені просто в очі. Усмішка в нього була крива, неприємна.
— Мовчи, поки я даю тобі гроші. Просто мовчи і роби те, що я кажу.
Повітря застигло. Я дивилася на його обличчя, таке рідне й водночас чуже, і не відчувала нічого. Ні образи, ні злості.
Лише оглушливу порожнечу на місці того, що колись було коханням. Він сам випалив його до тла.
Він не знав. Він навіть не здогадувався, що «невелика, але перспективна» IT-компанія, де він так пишався посадою комерційного директора, була моєю.
Створеною з нуля, на голому ентузіазмі, у крихітному орендованому офісі десять років тому. Він прийшов туди на співбесіду на посаду менеджера з продажів, коли я шукала толкових фахівців.
Він мені сподобався. Амбітний, спритний, голодний до успіху. Я дала йому шанс. А потім — своє прізвище й серце.
Він не знав, що сивочолий і строгий Віктор Павлович, якого він називав «шефом» і трохи побоювався, був моїм першим програмістом і зараз займав пост генерального директора лише номінально, керуючи компанією від мого імені.
Юридично все було оформлено бездоганно через ланцюжок холдингових компаній, і ім’я кінцевого бенефіціара не фігурувало в документах, доступних топ-менеджменту.
Я відійшла від справ три роки тому. Не заради нерухомості. Заради нього. Він не витримував мого успіху.
Кожен мій виграний тендер, кожна вдала угода били по його самолюбству. Він ставав похмурим, дратівливим.
І я зробила головну помилку — вирішила, що зможу врятувати наш шлюб, відійшовши в тінь. Я створила для нього ілюзію, що він — головний. Що він — годувальник.
Я думала, це зробить його щасливим. Але влада не зробила його щасливим. Вона його зіпсувала.
Я мовчки взяла телефон. Пальці не тремтіли. Знайшла в контактах «Віктор Павлович».
Одне коротке повідомлення: «Вікторе, добрий вечір. Готуйте наказ про звільнення Волкова за статтею. Завтра вранці охорона не повинна пустити його далі прохідної. Я під’їду о дев’ятій, усе підпишу».
Відповідь прийшла за хвилину.
«Усе буде зроблено, Анно Сергіївно».
Я підняла очі на чоловіка. Він самовдоволено всміхався, впевнений у своїй правоті та владі.
Що ж, насолоджуйся цією ніччю. Вона в тебе остання.
Вранці Олексій поводився, як завжди. Насвистував у душі, голосно вимагаючи принести йому свіжу сорочку, залишив на столі мокрий слід від чашки з недопитим еспресо.
Він був бадьорим, енергійним і зовсім не пам’ятав учорашньої розмови. Або не надавав їй значення.
— У мене сьогодні важлива зустріч з інвесторами, — кинув він, зав’язуючи краватку. — Постарайся не дзвонити через дрібниці. І вже виріши питання з тією квартирою, досить тягнути.
Він чмокнув мене в щоку, навіть не помітивши, що я не повернула голови. Запах його парфуму більше не здавався приємним. Він душив.
Перший дзвінок пролунав о восьмій сорок п’ять. Я саме обирала, який брючний костюм надягти. Строгий, чорний.
— Аню, тут якась дурня з перепусткою, — голос у слухавці був роздратованим, але ще стриманим. — Не можу пройти. Подзвони Віктору, нехай скаже своїм дурникам на вході, щоб пропустили, я сам не можу йому додзвонитися, номер у блокноті.
Я сіла на край ліжка. Ось воно. Почалося.
— Льошо, може, візьмеш вихідний? — я намагалася говорити м’яко, даючи йому шлях до відступу. — Ми давно нікуди не вибиралися. З’їздимо за місто, відпочинемо.
— Який вихідний? Ти мене взагалі слухаєш? — його голос миттєво похолов. — У мене інвестори через годину! Я не можу тут стояти, як ідіот. Просто зроби те, про що я прошу. Це ж нескладно.
Він не просив. Він вимагав. Як завжди — вечерю чи чисту сорочку.
— Я не думаю, що зможу допомогти, — повільно промовила я.
У слухавці зависла тиша. Я чула його подих.
— Що значить «не думаю»? — прошипів він. — Ти вже зовсім від своїх грошей з глузду з’їхала? Я тобі ввечері влаштую. А зараз взяла телефон і подзвонила!
Він кинув слухавку.
Я вдягла піджак. Плечі самі собою розправилися. Віддзеркалення у дзеркалі показало жінку, яку я майже забула.
Спокійну, зібрану, впевнену у собі.
Другий дзвінок застав мене вже в машині. Я саме виїжджала на проспект. На екрані висвітилося «Олексій». Я увімкнула гучний зв’язок.
— МЕНЕ ОХОРОНА ВИВОДИТЬ! — загукав він так, що динаміки захрипіли. — Вони сказали, що я звільнений! Ти розумієш?! ЗВІЛЬНЕНИЙ! Що ти там наробила, вони кажуть, щоб я тебе спитав?!
Його лють билася об лобове скло, але не проникала всередину. Вона була десь там, у його світі, який зараз руйнувався.
— Я нічого не робила, Олексію. Це твої вчинки.
— Мої?! Та я цю контору на собі тягну! Цей старий хрич Віктор без мене — нуль! Це ти йому наплела? Вирішила мене провчити через ріелтора?!
Я зупинилася на світлофорі. Червоне світло горіло неприродно яскраво.
— Їдь додому, Льошо. Ми поговоримо ввечері.
— Я нікуди не поїду! Я тут усім влаштую! І тобі теж! Ти пошкодуєш, що взагалі відкрила свій рот! Ти в мене на колінах повзатимеш і вибачення проситимеш, ясно?!
Він знову вимкнувся.
А я натиснула на газ. Попереду був офіс. Мій офіс. І папка з наказом про звільнення комерційного директора, який занадто повірив у власну незамінність. Пора було поставити останній підпис.
У моєму старому кабінеті пахло пилом і деревом. Віктор Павлович чекав на мене, стоячи біля вікна. На столі лежала тонка папка.
— Анно Сергіївно, все готово. Юристи перевірили, формулювання бездоганне. Багаторазове порушення корпоративної етики, перевищення повноважень, завдання репутаційної шкоди компанії.
Я взяла ручку. Холодний метал приємно ліг у долоню.
— Дякую, Вікторе. Я ціную твою допомогу.
— Це моя робота, — він м’яко всміхнувся. — Захищати інтереси компанії. Ваші інтереси.
У той момент, коли кінчик ручки торкнувся паперу, з приймальні долинув гуркіт і жіночий зойк. А потім — шалений, зривчастий крик Олексія.
— Я сказав, пустіть мене! Я комерційний директор!
Ми з Віктором перезирнулися. Він рушив до дверей, але я зупинила його жестом.
— Не треба. Я сама.
Я вийшла до приймальні. Моя секретарка, молода Лєночка, налякана тулилася до стіни. Двоє охоронців стримували Олексія, який намагався прорватися до мого кабінету. Побачивши мене, він загорлав:
— Що ти тут робиш?
Працівники визирали з кабінетів, з опенспейсу долинали приглушені голоси. Вистава починалася.
— Олексію, заспокойся й іди. Ти вже привертаєш занадто багато уваги.
— А я приверну ще більше! — вигукнув він, відштовхуючи охоронця. — Розповім усім, як ти вирішила зруйнувати сім’ю через свою дріб’язкову образу! Як ти, безмозка курка, що живе на мої гроші, уявила себе кимось!
Він зробив крок до мене. Його обличчя було перекошене люттю.
— Без мене ти — ніхто! Порожнє місце! Усе, що в тебе є — це моя заслуга! Цей офіс, ці люди — вони працюють, бо я їм плачу! А ти — лише гарна обгортка, яку я терплю поруч!
Це стало останньою краплею. Не образи. А ця зухвала, всеохопна брехня. Привласнення всього, що я створила. Моєї праці, моїх безсонних ночей, моїх ідей.
Я зробила крок уперед, і мій голос пролунав несподівано чітко та голосно:
— Шановні колеги, — я обвела поглядом завмерлих працівників, — перепрошую за цю неприємну сцену. Дозвольте представитися для тих, хто мене ще не знає.
Мене звати Анна Сергіївна Волкова. Я — засновниця та мажоритарна акціонерка компанії «Інноваційні Системи».
По натовпу прокотився шепіт. Олексій завмер, невіряче дивлячись на мене.
— Ти що мелеш? Остаточно здуріла?
Я проігнорувала його, звернувшись до начальника охорони:
— Проведіть громадянина Волкова до переговорної номер три. Віктор Павлович і наш юрист зараз підійдуть та офіційно ознайомлять його з наказом про звільнення і деталями розірвання контракту.
Потім я знову звернулася до співробітників. Мій голос став твердим, офіційним, як у керівника:
— А тепер, шановні колеги, поверніться до роботи. У нас багато завдань. Подібні вистави в стінах цього офісу неприпустимі. Будь-які спроби зірвати робочий процес з боку кого б то не було будуть припинятися згідно з трудовим кодексом.
Все зрозуміло?
Люди мовчки кивнули та розійшлися. Ніхто не хотів сперечатися. Вони побачили справжню владу, а не показну.
Я підійшла до Олексія, якого охорона вже вела у вказаному напрямку. Його впевненість зникла, залишилися лише страх і розгубленість.
— А пам’ятаєш, як минулого місяця ти не зміг оплатити вечерю в ресторані, бо забув пін-код своєї картки? І як я диктувала його тобі телефоном, наче маленькому хлопчикові? Ось це — твій справжній рівень. Рівень людини, якій навіть чотири цифри не під силу запам’ятати. Все інше тобі було видано в оренду. Термін оренди закінчився.
Коли за Олексієм зачинилися двері, у холі не стало тихо — навпаки, повітря загуло від перешіптувань. Я не стала нікого втихомирювати. Хай говорять. Правда завжди знаходить свій шлях.
Я повернулася до кабінету. Віктор Павлович уже чекав на мене з чашкою запашного трав’яного чаю.
— Я розпорядився змінити всі замки у вашому домі та код на сигналізації, — буденно повідомив він. — Юристи готують документи на розлучення.
— Дякую, Вікторе.
Я сіла у своє старе крісло. Воно було жорстким, незручним, але правильним. Наче я повернулася додому після довгої виснажливої подорожі.
Увечері телефон розривався від дзвінків. Спочатку Олексій кричав і погрожував, потім благав, а згодом надсилав повідомлення з каяттям і обіцянками змінитися. Я не відповідала.
Останнє повідомлення прийшло пізно вночі. Коротке й жалюгідне:
«Аню, у мене картка заблокована. Можеш перекинути трохи грошей на таксі?»
Я відклала телефон. Не було ні злорадства, ні полегшення. Лише констатація факту: король виявився не просто голим — він був безпорадним. Уся його впевненість і видима сила трималися на ілюзії, яку я ж і створила. Він ніколи не був годувальником. Він був утриманцем. І щойно потік грошей припинився — від нього не залишилося нічого.
Наступного дня я провела загальні збори, оголосила про своє повернення до оперативного управління та представила нову стратегію розвитку. Працівники дивилися на мене з насторогою, але й з величезною цікавістю. Вони бачили не дружину колишнього начальника, а лідера.
Я не почувалася вільною. Я завжди була вільною. Просто на якийсь час забула про це, дозволивши іншій людині писати сценарій мого життя, бо боялася його втратити. Виявилося, втрачати не було чого.
Річ була не в грошах і не в помсті. А в праві власності — на свої ідеї, свої здобутки, своє життя. Я глянула на креслення нового дата-центру, розкладені на столі. Ось воно — моє теперішнє. Моє майбутнє. Те, чого не можна відібрати, бо створене мною.
Олексій був лише тимчасовим проєктом. Не найвдалішим, але повчальним. Проєктом, який настав час закрити.
Напишіть, що думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
