Варя тремтячими руками набирала номер телефону.
— Мамусю, Дашка знову захворіла… Приїдеш? Посидиш із нею? А то на роботі вже на мене косо дивляться. З лікарняного на лікарняний. А що я можу зробити?
Тамара Іллівна вже вкотре цієї осені поспішала з села до дочки в місто. Точніше, до своєї улюбленої онучки.
— Ох, Даринко. І що нам із тобою робити? — гладила бабуся дівчинку. — Хоч бери тебе з садочка зовсім забирай.
— Давай після хвороби привезеш її мені в село, — звернулася бабуся до дочки. — У мене там і спокійно, і тепло. У баби Тоні є коза Машка. Дівчинка питиме молочко й швидко зміцніє. І не впізнаєш потім свою Дашку…
Тамара Іллівна говорила співуче, немов читала змову на здоров’я, і носила Дашу на руках, похитуючи.
— Ти що, серйозно, мамо? Віддати дитину в село? Я ж тут з розуму зійду, — відповіла Варя.
— Так ти ж не чужим людям віддаєш, а рідній бабусі. Ти сама виросла в селі, на козячому молоці. Баба Тоня все життя кіз тримала, дай їй Бог здоров’я. І Даші твоїй молочко потрібне. Хоч трохи потримай її на козячому молоці, поки маленька, а там і зміцніє. Як тобі така ідея? — Тамара Іллівна уважно подивилася на дочку.
Варя згодом кивнула, глянувши на доньку. Даша вже йшла на поправку. Мати привезла з села літр молока і поїла Дашу по склянці на день, нікому з домашніх не даючи цього цінного «козячого ліки».
Так і вирішили. Щойно трирічна Даша одужала, Тамара Іллівна забрала її в село.
— Нічого страшного. Поживе у мене, зміцніє. Тут зовсім поруч, п’ять кілометрів від міста, хоч кожного дня навідуйтесь, — заспокоювала мати Варю і Сашу.
У селі було затишно і світло від беріз та сріблястих тополь. Увечері західне сонце відбивалося у круглому, мов велика тарілка, ставку. Тишу порушував лише гавкіт собак або спів півнів на світанку.
Місцеві жителі, хоч і небагато їх залишилося, навідували Дашу, радіючи маленькій гості Тамари Іллівни.
— Як добре, коли в домі чути дитячий сміх. Рости, Дашо, і не хворій. Нам від тебе лише радість, — говорили сусіди.
Та найчастішою гостею, звісно, була баба Тоня, вісімдесятирічна мешканка старої хати в селі. Вона щодня приносила для Даші парне козяче молоко, ставши для неї майже цілителькою.
— Ох, Петрівно, спасибі тобі за молочко. На твоєму молоці мої дівчата виросли, а тепер і внучці треба, — дякувала Тамара Іллівна, наливаючи бабі Тоні чаю й підсовуючи вазу з цукерками. Даша обіймала бабу Тоню і сідала поруч зі склянкою молока.
На вихідні Варя з чоловіком Сашком приїжджали в село, допомагали матері по господарству, привозили продукти з міста.
— Дивлюся, ви тут зовсім не сумуєте, — казала Варя, цілуючи доньку й маму.
— Нам і не до суму. От тільки бабі Тоні важко з козою справлятися. Їй ходити важко, ноги болять. А за Машкою догляд потрібен серйозний. Я їй допомагаю в сараї прибирати, інколи й дою козу. Машка – розумниця.
Одного разу баба Тоня захворіла і змушена була лягти до лікарні. Питання про утримання кози стало нагальним.
— Нічого, Петрівно, — заспокоювала її Тамара Іллівна, — догляну я твою Машку. Вона, можна сказати, нам більше потрібна, ніж тобі. Лікуйся, а ми з Дашею її не покинемо.
Козу навіть перевели у двір Тамари Іллівни. Повернувшись із лікарні, баба Тоня вирішила не забирати її назад. Вона приходила за молоком до своєї кози.
— Ось як життя змінюється, — зітхала баба Тоня, — тепер коза ваша, а я лише трішки молока братиму. Решта – Даші нашій.
— Коза наша спільна! І розумниця ж яка – живе, ніби так і треба, не вередує, їсть і гуляє у вольєрі, — хвалила Машку Тамара Іллівна.
Варя з чоловіком почали приїжджати частіше.
— Як я скучаю за донькою, мамо, словами не передати. Вночі прокидаюся й мало не плачу, — казала Варя, обіймаючи Дашу.
— То переїжджайте сюди. Місця вистачить усім. У мене окрема кімната, а вам – дві. І коза є, і Даші тут добре. Тьху-тьху-тьху, відтоді й не хворіла. Подивися на її щічки!
— Ой, точно. Боюсь навіть щось казати, — відповіла Варя. — Але ти права…
Весною вони переїхали. Збудували прибудову з двома кімнатами, кухнею й санвузлом. Тамара Іллівна раділа, коли на подвір’ї з’явився новий козлятник.
Згодом у дворі ходили вже дві кози. Машці привезли подругу – молочну зааненську козу Люсю. Варя готувалася до декрету: чекали на сина.
— Якщо в селі краще для дітей, значить, треба народжувати ще. Машка й Люся нам допоможуть, — сміялася Варя.
Так почалася маленька ферма. Хто б подумав, що через кілька років Варя й Саша стануть фермерами, варитимуть сир, а молоко їхніх кіз буде відоме в окрузі.
— Ось, Дашо, ми з тобою починали, а тепер стільки людей молоко наше п’ють, — казала Тамара Іллівна.
— Так, бабусю. Але особливо дякую бабі Тоні й Машці. Їхнє молоко справжнє ліки! — вторила Даша.
