— Ірино Михайлівно, присядьте, — Олексій Вікторович вказав на стілець навпроти свого масивного столу з темного дерева.
Він усміхався, але ця усмішка не торкалася його холодних, оцінювальних очей.
Так він усміхався завжди, коли збирався повідомити щось неприємне. Ірина працювала з ним десять років і навчилася читати його, як прайс-лист на власну продукцію.
Десять років вона була керівником відділу продажів, а він — генеральним директором, який прийшов на усе готове.
— Я не займу багато вашого часу. Компанія взяла курс на омолодження колективу. Нові технології, свіжі ідеї, самі розумієте, — говорив він завченим тоном, ніби репетирував цю промову.
Ірина мовчала, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
Вона не просто розуміла. Вона сама впроваджувала ці «нові технології», поки «свіжі ідеї» у вигляді випускників вишів плутали дебет із кредитом.
Вона пам’ятала, як шкодувала, що засновник компанії, Віктор Семенович, відійшов від справ. Він би такого ніколи не допустив.
— Ми вам дуже вдячні за все, — продовжив Олексій, відсуваючи до неї тонку теку. — Тут ваша вихідна допомога. Більш ніж щедра пропозиція, запевняю.
Він зробив наголос на слові «щедра», ніби робив їй величезну послугу. Ірина відкрила теку.
Усередині лежав наказ про звільнення за згодою сторін і розрахунковий лист із сумою, що дорівнювала двом окладам.
Два оклади за двадцять п’ять років бездоганної роботи у цій фірмі. Це було не щедрістю, а плювком в обличчя.
— Олексію Вікторовичу, ви ж розумієте, що весь наш сектор тримається на моїх особистих контактах? Клієнти йдуть не до бренду, вони йдуть до мене.
— Йшли, Ірино Михайлівно, йшли, — поправив він її тією ж поблажливою усмішкою. — Не хвилюйтеся, ми впораємося.
Ви своє відпрацювали, час і відпочити. Дайте дорогу молодим.
Ось воно. Ця фраза, кинута з легкістю, ніби він говорив про заміну картриджа у принтері, вдарила сильніше, ніж саме звільнення.
Відпрацьований матеріал. Списана деталь. Їй раптом стало кришталево ясно: справа була не в «омолодженні». Олексій завжди її недолюблював, відчуваючи в ній мовчазного конкурента.
Вона знала бізнес краще за нього, і він це чудово усвідомлював. Вона була останньою людиною зі «старої гвардії» Віктора Семеновича, живим докором його некомпетентності.
Ірина повільно підняла на нього погляд. Уся гіркота, все приниження останніх хвилин раптом відступили, змінившись крижаним, кришталево чистим гнівом.
— Так, мабуть, ви маєте рацію, — її голос пролунав дивовижно рівно. — Час відпочити. Від вас.
Вона підвелася, не підписавши жодного документа, і розвернулася до дверей. У її голові вже не було паніки, лише дзвінка порожнеча, яка швидко наповнювалася чітким, ясним планом.
Вона не пішла на своє робоче місце. Навіщо? Усі особисті речі вміщалися у сумку. А робочі архіви…
Вона мала звичку старої школи: усі ключові проєкти та договори вона дублювала на особистий захищений диск.
Не через недовіру, а через педантичність. І тепер ця педантичність могла стати їй у пригоді.
Дорогою до виходу вона зупинилася біля столу своєї помічниці, Лєни. Молодої й кмітливої дівчини, яку вона сама обрала та навчила.
— Лєночко, — тихо сказала Ірина, коли вони порівнялися. — Запам’ятай номер.
Вона швидко продиктувала свій особистий мобільний. Дівчина злякано, але з розумінням кивнула та швидко занесла цифри в телефон.
Минув рік.
Рік, який для Ірини став марафоном.
Безсонні ночі, реєстрація власної невеликої фірми, десятки дзвінків старим клієнтам. Багато хто спершу відмовляв, посилаючись на контракти з її колишньою компанією.
Але вона була наполегливою. Вона не пропонувала знижок — вона пропонувала те, чого в Олексія Вікторовича ніколи не було: бездоганний сервіс і особисту відповідальність.
І ось сьогодні у неї була відеозустріч із «Транс-Логістик» — найбільшим клієнтом, якого вона колись привела до свого колишнього шефа.
— Ірино Михайлівно, ми чули про вашу нову компанію, — сказав комерційний директор «Транс-Логістик».
— І, чесно кажучи, якість послуг у ваших колишніх колег помітно впало за останній рік. Постійні зриви термінів, помилки в документах… Вони там що, зовсім розслабилися?
Ірина дозволила собі легку посмішку.
— Вони просто дали дорогу молодим.
Новина про втрату «Транс-Логістик» дійшла до Олексія Вікторовича того ж дня. Він був у люті.
Це був не просто пішовший клієнт. Це був ляпас. Особистий. Від неї. Від жінки, яку він списав з рахунків.
Він не міг подати до суду — вона нічого не підписувала. Не міг звинуватити в крадіжці бази — усі контакти були в її голові.
І тоді він вирішив діяти інакше. Почав телефонувати. Особисто. Спільним постачальникам, іншим клієнтам.
— Так, уявляєте, Ірина Михайлівна… вирішила погратися в бізнес на старості років, — говорив він у слухавку з удаваним співчуттям. — У нас-то за спиною команда, ресурси, а в неї що? Квартира та ноутбук. Поводиться неетично, відводить клієнтів. Я б на вашому місці був обережніший. Справа ризикована.
За кілька днів Ірина відчула перші наслідки.
Постачальник, з яким вона працювала п’ятнадцять років, раптом відмовився відвантажувати їй товар з відстрочкою платежу. Лише повна передоплата.
— Вибач, Іро, — м’явся він у слухавку. — Часи такі. Криза. Нічого особистого.
Але вона все зрозуміла. Вона набрала номер Олексія. Потрібно було спробувати вирішити це цивілізовано.
Це була її перша, інстинктивна реакція — реакція людини, яка звикла домовлятися.
— Олексію Вікторовичу, доброго дня, — почала вона максимально спокійно, коли він узяв слухавку.
— А, Ірино Михайлівно, якими шляхами? — у його голосі прозирало неприховане злорадство. — Вирішили повернутися? Боюся, місце вже зайняте.
— Я телефоную з іншого приводу. Давайте не будемо опускатися до брудних ігор. На ринку вистачить місця всім. Припиніть розпускати про мене чутки.
У відповідь пролунав смішок.
— Чутки? Я лише турбуюся про стабільність ринку. Ви — елемент непередбачуваний. Емоційний. Знаєте, у вашому віці вже варто подумати про тиск, про серце. А ви вв’язалися у стрес. Це шкідливо.
Його слова були, як отрута. Він знову бив по найболючішому — по віку, виставляючи її немічною старою, що впала в маразм.
— Моє здоров’я — не ваша турбота, — відрізала вона. — Я вимагаю, щоб ви припинили тиск на моїх партнерів.
— Вимагаєте? — він відверто веселився. — Мила, ви нічого не можете вимагати. Ви — ніхто. Приватна лавочка. А я — корпорація. Відчуйте різницю і йдіть… в’язати онукам шкарпетки. У вас же є онуки? Мають бути.
Він поклав слухавку.
Ірина сиділа, стискаючи телефон так, що пластик аж затріщав. Приниження було майже фізичним. Він насолоджувався кожним ударом, кожним уколом.
Увечері зателефонувала Лєна. Її голос був стривоженим.
— Ірино Михайлівно, він мене викликав. Пропонував повернутися. Посаду заступника начальника відділу й удвічі більшу зарплату.
Серце Ірини на мить завмерло. Лєна була її правою рукою, її єдиним співробітником, її надією.
— Я, звісно, відмовилася! — швидко додала дівчина. — Але він сказав, що якщо я не погоджуся, то зробить так, що мене в цій сфері більше нікуди не візьмуть.
І ще… він дав завдання айтішникам. Здається, вони намагаються зламати вашу пошту.
Спроба злому виявилася успішною. Ірина зрозуміла це лише через тиждень, коли отримала дзвінок із «ПромСтальІнвесту». Вона майже виграла їхній тендер. Майже.
— Ірино Михайлівно, змушені вам відмовити, — голос начальника служби безпеки звучав офіційно та сухо. — Нам надійшла анонімна інформація, яка викликає сумніви у вашій… емоційній стабільності.
— Що? Яка ще інформація? — Ірина відчула, як кінчики пальців холонуть.
— Витяги з вашого особистого листування. Із сином. Де ви обговорюєте його… проблеми. І пишете, що «більше так не можете». Ми не можемо ризикувати багатомільйонним контрактом із партнером, який, схоже, перебуває на межі нервового зриву. Вибачте.
Короткі гудки. Крапка. Він заліз не лише в її справи — він поліз у її пошту, витягнув найпотаємніше, її материнські тривоги за сина, який переживав важкий період, і вивернув це проти неї. Він перетворив її біль на зброю.
Усередині щось голосно й остаточно клацнуло. Уся оболонка цивілізованості, усі спроби «домовитися» чи «вирішити мирно» зникли в одну мить. Залишилася лише холодна, чиста, дистильована лють. Досить. Відтепер вона не жертва. Вона не оборонятиметься — вона почне наступ.
Сівши за ноутбук, Ірина не шукала компромат — вона просто згадувала. Десять років пліч-о-пліч. Десять років нарад, звітів, корпоративів. У її пам’яті спливли імена, дати, цифри. І раптом — «Строй-Гарант». Давно забута фірма-одноденка, яка вісім років тому отримала великий контракт на «реконструкцію складських приміщень». Реконструкція зводилася до косметичного ремонту, а гроші зникли величезні. Тоді Олексій відмахнувся, мовляв, підрядник підвів, ледь закрили питання. Але Ірина добре пам’ятала його самовдоволене обличчя, коли через місяць він придбав заміський будинок.
Вона відкрила свій архів, знайшла договір і акти виконаних робіт із його підписом. Наступним кроком було знайти директора «Строй-Гаранта». Відкриті бази нічого не дали, і вона звернулася до старих знайомих у податковій. За символічну плату отримала архівні дані. Директором значився Петро Захарович — чоловік передпенсійного віку, який після тієї угоди зник із міста. Проте інтернет зберіг сліди, й Ірина вийшла на нього у невеликому містечку під Твер’ю.
Вона не телефонувала — вона поїхала. Розмова виявилася напруженою. Скромний будинок, розгублений господар, який спершу робив вигляд, що нічого не пам’ятає.
— «Строй-Гарант»? Не знаю такого, — бурмотів він, уникаючи погляду.
— Не знаєте? — Ірина поклала на стіл копію наказу про його призначення. — А свій підпис пам’ятаєте? А три мільйони, що пройшли через вашу фірму і щезли?
Він зблід.
— Я нічого не отримував! Мені дали копійки за підпис!
— Я вірю, — спокійно сказала Ірина. — Але податкова не повірить. У вас є вибір: або ви пишете детальне пояснення для справжнього власника фірми, або ці документи завтра опиняються в слідчого.
Він зламався й обрав перше.
Повернувшись до Москви, Ірина не стала дзвонити Олексію. Він для неї вже не існував. Вона набрала інший номер — Віктора Семеновича.
— Вікторе Семеновичу, доброго дня. Це Ірина Михайлівна. Пам’ятаєте мене?
— Ірочко? Звісно! Як ти? — бадьоро відгукнувся він.
— У мене чудово, дякую. Настільки добре, що можу допомогти вам зекономити кілька мільйонів і позбутися дуже токсичного активу. Маєте п’ятнадцять хвилин? Я надішлю кур’єра з документами.
За годину пакет був у нього на столі, а ще через дві години у корпорації почалося екстрене засідання ради директорів. Олексія витягли просто з обіду. Він увійшов упевнений, але, побачивши похмурі обличчя колег і темний погляд Віктора Семеновича, зблід. На стіл лягли роздруківки договорів та покази номінального директора.
— Що це? — прохрипів він, хоча все розумів.
— Це, Олексію, твоя заява на звільнення за власним бажанням, — холодно промовив Віктор Семенович. — Або так, або прокуратура. Маєш п’ять хвилин.
Його звільнили того ж дня, без вихідної допомоги, з «вовчим квитком» і під загрозою криміналу, якщо спробує десь з’явитися. Новина миттєво розлетілася по компанії, і ніхто не шкодував.
Ввечері зателефонував сам Олексій. Його голос був жалюгідним:
— Іро… Навіщо ти так? Ми ж стільки років разом… Я погарячкував. Поговори з Віктором Семеновичем, відзови все! У мене кредити, діти вчаться… Ти ж жінка, зрозумій!
— Зрозуміти? — холодно всміхнулася вона. — Я зрозуміла тебе рік тому, коли ти сказав, що я своє відпрацювала. Тепер твоя черга.
Вона поклала слухавку і внесла його номер у чорний список.
За тиждень знову зателефонував Віктор Семенович:
— Ірочко, місце генерального вакантне. Кращого кандидата, ніж ти, я не бачу. Повернись. Умови будуть королівські.
— Дякую, але я більше ніколи не хочу, щоб моя доля залежала від однієї людини. Я спробувала працювати на себе — і мені сподобалося.
Вона глянула на екран із переліком нових клієнтів.
— Тож тепер я — ваш головний конкурент. І, до речі, «ПромСтальІнвест» учора підписав зі мною п’ятирічний ексклюзив.
У своєму невеликому, але світлому офісі Ірина поклала слухавку. Поряд Лєна сортувала нові договори. На столі лежав не прайс-лист, а бізнес-план із розширення. Вона більше не дивилася на чужі цифри — тепер створювала власні.
Напишіть, що думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
