Євген завжди любив дітей. Але своїх Бог йому не дав: він рано одружився, та через кілька років з’ясувалося, що Жені не судилося стати батьком. Дружина не змогла з цим змиритися й невдовзі пішла до іншого чоловіка, від якого народила спершу сина, а потім і доньку.
Євген більше не одружувався. Він розумів, що мало яка жінка захоче пов’язати своє життя з чоловіком, який не зможе подарувати їй дитину. Були кілька спроб почати нові стосунки, але нічого з цього не вийшло. Тоді він вирішив, що якщо не може бути батьком, то, принаймні, може допомагати іншим дітям.
У Євгена була власна ювелірна майстерня. Руки у нього були справді золоті. І він подумав, як може використати свій талант для добра. Він орендував приміщення і відкрив безкоштовну секцію для дітей. Там вони разом майстрували різні вироби, робили полички, коробочки, навіть працювали з деревом та металом. Іноді Женя показував дітям, як працювати з золотом.
Діти просто обожнювали Євгена, а він відчував щастя поруч із ними. Йому було набагато приємніше проводити час у компанії дітлахів, ніж сидіти в барі або в гаражі, як це робили його друзі.
— І навіщо воно тобі? — якось запитав його друг, трохи хильнувши. — Ти ж за це навіть грошей не отримуєш! Навпаки, сам платиш за оренду, матеріали! Який у цьому сенс?
Євген тільки посміхнувся.
— А в чому сенс життя взагалі? — відповів він спокійно. — Я добре заробляю, грошей у мене вистачає. Але куди їх витрачати? Хтось витрачає на родину та дітей, а у мене цього немає. Інші спускають гроші в барах чи на непотрібні покупки, але мене це не приваблює.
— Ну, не знаю… Машину б собі кращу купив, наприклад, — наполягав друг.
— А навіщо? На роботу я ходжу пішки, до секції також. Машина мені потрібна тільки, щоб з’їздити на риболовлю чи в ліс за грибами. І з цим чудово справляється моя стара «Нива».
— Та ти б уже міг собі й квартиру більшу придбати, — не вгамовувався приятель.
— І жив би я в ній один… Розумієш, я роблю те, що приносить мені радість. А ще це дає щастя дітям. Більшість із тих, хто ходить у мій гурток, із небагатих сімей. Їхні батьки не можуть оплатити їм дорогі заняття. Якби не моя секція, вони цілими днями вешталися б на вулиці або сиділи в телефонах. А ти б бачив, із якою радістю вони показують свої вироби батькам! Ту саму поличку, яку зробили власними руками, — усміхнувся Євген.
З яким же завзяттям діти намагаються своїми маленькими пальчиками полагодити тоненьке ланцюжок! Ці навички залишаться з ними на все життя і, можливо, стануть у пригоді. Тепер діти самі приносять з дому зламані речі, а потім з гордістю розповідають батькам, що вони їх полагодили.
Друг Жені не міг цього зрозуміти. «У нього є гроші, а він займається якоюсь дурницею. І ще й з чужими дітьми!» — думав він.
Але Жені було байдуже. У цей спосіб він знаходив сенс у житті, і це справді приносило йому радість. Для когось він виглядав дивакуватим, але чи всім сподобаєшся?
Євген готовий був приймати всіх дітей, які хотіли навчитися чогось нового. Але, на жаль, місце було обмеженим, як і час. Тому у нього було лише дві групи: з одними він займався у вівторок увечері, з іншими — у суботу.
Зазвичай у його секцію стояла черга охочих. Але одного разу раптово звільнилося місце в суботній групі: родина хлопчика, який раніше відвідував заняття, переїхала. Тоді Женя написав у своїй групі в соцмережах оголошення, що є одне вільне місце.
Майже одразу йому написала жінка, яка дуже просила прийняти її сина. Вона розповіла, що виховує дитину сама і щосуботи їздить на інший кінець міста допомагати хворій мамі. Сина їй доводилося брати із собою, і це було доволі важко. Якщо б він міг займатися на секції хоча б три години, це було б величезною допомогою.
Женя вирішив допомогти.
Хлопчику щойно виповнилося п’ять років. Зазвичай він приймав дітей від шести, адже їм було цікавіше, та й вони вже могли користуватися інструментами. Але цього разу він зробив виняток.
Мама хлопчика, Лєна, виглядала дуже втомленою, але водночас була ввічливою і доброзичливою. Вона розповіла, що виховує Льошу сама, тому працює багато. А тут ще й у її мами стався інфаркт. На щастя, усе обійшлося, але мама тепер не могла сама виконувати хатню роботу. Лєна їздила до неї, готувала на тиждень, прибирала. І все це з маленьким сином. Заняття в секції були б для неї величезною підтримкою.
Льоша виявився дуже допитливим хлопчиком. Не по роках дорослим. Звісно, за ним доводилося наглядати більше, ніж за іншими дітьми, але це не обтяжувало Жені.
Хлопчик із задоволенням ходив на заняття і дуже прив’язався до Євгена. Постійно розповідав йому про свої дні, ділився думками.
Так Женя дізнався, що тато хлопчика до нього не приходить, а мама забирає його з садочка пізно ввечері. Але Льоша не скаржився, просто говорив про це як про щось звичне.
Одного разу, коли заняття вже закінчилися, всіх дітей забрали додому, а Льошина мама все не приходила. Женя вже хотів їй зателефонувати, як раптом вона сама подзвонила.
— Євгене, вибачте, будь ласка! Я поспішала на автобус і посковзнулася на льоду. Зараз я в лікарні, у мене перелом, накладають гіпс.
Вона дуже хвилювалася:
— Я зараз зателефоную подрузі, сподіваюся, вона ще в місті й зможе забрати Льошу. А я якось доберуся додому.
— Не потрібно нікому дзвонити, — рішуче сказав Євген. — Я сам залишуся з Льошею. А потім ми приїдемо за вами, у мене ж є машина.
Льоша був у захваті від того, що зможе провести більше часу з дядьком Женею. Зазвичай усі називали його просто по імені або з додаванням по батькові. Але з Льошею все склалося інакше.
Євген допоміг Лені дійти до машини з лікарні, а потім піднятися додому.
— Мамо, я їсти хочу, — потягнувся до неї Льоша, як тільки вони зайшли до квартири.
— Зараз, любий. Я трохи відпочину і щось приготую.
— Як же ви зі зламаною ногою збираєтеся готувати? — похитав головою Женя. — Я все зроблю сам. А Льоша мені допоможе, правда?
Льоша радісно закивав. Готувати з дядьком Женею — це ж справжнє щастя!
Після цього вони разом повечеряли. Лена невпинно дякувала Євгену, поки той не попросив її зупинитися, запевнивши, що він нічого особливого не зробив.
Коли Женя вже збирався йти, взявши обіцянку від Лени дзвонити йому, якщо щось знадобиться, Льоша легенько потягнув його за рукав.
— Що сталося, Льошо? — усміхнувся Женя.
— Дядьку Жене, а ви станете моїм татом?
Євген навіть розгубився. Ці слова були сказані настільки щиро й наївно, що зачепили його до глибини душі. Адже він розумів, що ніколи не почує, як його називають татом.
— Льошо, що ти таке кажеш? — збентежено промовила Лена. — Вибачте, Євгене.
— Та що ви, тут нема за що вибачатися, — лагідно відповів він. — Льошо, у тебе вже є тато. Але я можу бути твоїм другом, домовились?
Хлопчик кивнув, але трохи сумно.
Ця фраза не виходила у Євгена з голови цілий день. Наступного вечора, повернувшись з роботи, він зателефонував Лені й запропонував привезти продукти. А заодно помив посуд, знаючи, що їй важко пересуватися на милицях. Потім вони трохи позаймалися з Льошею, а Женька пообіцяв, що вранці відведе хлопчика до садочка, а ввечері забере.
— Я так не можу, — тихо промовила Лена. — Не можу вас так обтяжувати.
— Та ви мене не обтяжуєте. Я ж Льошин друг, пам’ятаєте? — з посмішкою відповів Женя.
З кожним днем він усе частіше бував у Лени та Льоші. А коли Лені зняли гіпс, Женя все одно приходив до них.
Минуло кілька місяців, і вони вже обидва розуміли, що ця допомога переросла у щось значно більше. Для Євгена Льоша вже був не просто учнем, а майже сином.
Через пів року вони вирішили з’їхатися. Євген продав свою однокімнатну квартиру і придбав простору двокімнатну. Ленина квартира здавалась в оренду, а у Льоші тепер була власна велика кімната.
Одного разу Женя укладав Льошу спати. Прочитав йому казку, пообіцяв, що завтра вони підуть гуляти, поки мама буде на роботі.
І коли він вже виходив із кімнати, Льоша тихо запитав:
— А тепер ти будеш моїм татом?
Женя ледь стримав посмішку. Він думав, що Льоша вже забув про той розмову. Але діти нічого не забувають.
— Я вже твій тато, — відповів Женя.
— Тоді спокійної ночі, тато, — радісно посміхнувся Льоша.
Євген тихо зачинив двері, ледве стримуючи сльози. Адже він навіть і не мріяв, що колись почує ці слова.
