Мене звуть Михайло Андрєєв, для друзів — просто Міша. Мені п’ятдесят. Ми з дружиною Мариною прожили разом майже двадцять років.
У нас двоє дітей: п’ятнадцятирічний син Антон — розумний, спокійний підліток, який дорослішає швидше, ніж я встигаю це усвідомлювати, і Софія — наша десятирічна донечка, яка досі вірить, що тато здатен дістати зірку з неба.
Той ранок був схожий на всі попередні, коли Марина була у відрядженні. Я поспіхом збирав дітей до школи. Антон не відривався від телефону, Софія колупалася в каші, а я влив у себе каву, ніби це єдине, що тримало мене на ногах.
Марина поїхала до столиці три дні тому на бізнес-форум. Планувала бути там тиждень — довше, ніж зазвичай. Ми вже сумували.
Я дуже люблю свою дружину, тому в якусь мить, дивлячись, як Софія сумно помішує кашу, мене осяяло: «А що як ми самі поїдемо до мами?»
Софія підняла очі: «Справді? Просто приїдемо до мами?» Я кивнув: «Уявляєш, як вона здивується! Стук у двері — і ми всі разом, несподіванка!» Навіть Антон відклеївся від екрана і сказав: «Було б круто!» А для підлітка це вже неабиякий ентузіазм.
Я негайно зв’язався з роботою, оформив вихідний, звільнив дітей від школи й забронював три квитки до столиці. Увесь час уявляв обличчя Марини — шок, сльози радості. Ми давно не робили таких теплих сімейних вчинків.
Я намагався їй подзвонити — безрезультатно, одразу автовідповідач. Дивно, але вона часто буває на зустрічах. Написав: «Сумуємо. Діти питають, коли ти повернешся. Любимо.» Відповіді не було.
Увечері, вкладаючи дітей спати, спробував ще раз — та ж сама історія. Всередині вже ворушився неспокій, але я його відганяв. У столиці великий форум, напевно, завал на роботі. Вона одна з найкращих консультантів, справжня акула в діловому костюмі на підборах.
«Як думаєш, мама розплачеться від радості, коли нас побачить?» — запитала Софія, обіймаючи свого плюшевого зайця. «Може бути, зайченя. Це буде найкращий сюрприз», — поцілував я її в чоло.
Я й уявити не міг, наскільки все виявиться інакше. Справжній сюрприз чекав нас не біля дверей її номера. Він уже давно був у її житті.
Ми прибули до готелю «Меріот» у столиці, де, за планом, Марина мала зупинитись. Коли я зайшов у просторий вестибюль із мармуровою підлогою й м’яким освітленням, на душі трохи полегшало. Все тут свідчило про комфорт — як і належить жінці її рівня.
Я підійшов до стійки реєстрації. Молода співробітниця зустріла мене ввічливою посмішкою: «Добрий вечір, чим можу допомогти?» Я спробував зберегти спокій: «Добрий день, я хотів би зареєструвати наше прибуття і дізнатися, в якому номері зупинилась моя дружина — Марина Андрєєва».
Дівчина швидко перевірила дані у комп’ютері. Її пальці невтомно танцювали по клавіатурі. Через мить вона повідомила: «Марина Андрєєва у нас зареєстрована. Вона в номері 718, а ваш номер — 732. Тобто ви на одному поверсі».
Я полегшено зітхнув і попросив зателефонувати до Марини в номер. Але через хвилину співробітниця насторожено підняла голову: «Вибачте, але в цьому номері зареєстровано ще одного гостя. У бронюванні вказано двоє осіб».
Слова завмерли в мене на губах. «Двоє?» — промайнуло в голові. Мої руки мимоволі стиснулися в кулаки, але я намагався залишатися зібраним. «Можливо, колега. Економія коштів», — подумав я, хоча всередині вже розгорався сумнів.
Я оплатив реєстрацію, взяв два ключі. Антон і Софія вже чекали на дивані в зоні відпочинку, обличчя сяяли передчуттям маминої реакції.
Я зібрався з думками. Потрібно все з’ясувати. Не гаючи часу, я попрямував до номера 718, де мала бути Марина. Коридор був залитий приглушеним світлом люстр, і ця тиша лише підсилювала тривожні думки всередині.
Мої руки тремтіли, коли я постукав у двері. Жодної відповіді. Постукав ще раз, озираючись. І раптом — крізь щілину прочинених дверей долинув чийсь голос і легкий сміх. Не мамин, не звичний. Щось було не так.
Я набрав номер Марини: «Я стою біля дверей твого номера. Відкрий, будь ласка». У цей момент двері повільно розчинились. Переді мною стояла Марина в халаті, трохи розпатлана. Волосся безладно спадало на плечі, а на обличчі змішалися здивування і… тінь страху.
«Міша, що ти тут робиш?» — тихо запитала вона, тримаючи двері. В її голосі вчувався якийсь невловимий присмак роздратування.
Я, стримуючи хвилювання, відповів: «Ми приїхали зробити сюрприз. Діти так зраділи».
Її погляд змінився, щойно вона почула про дітей. Вона опустила очі — і я побачив на столику ще одну пару взуття. Чужу.
Раптом вона прошепотіла: «Міша, давай поговоримо наодинці». Я відійшов. У голові крутилися тисячі думок. Як так сталося, що ми приїхали з любов’ю, а опинилися перед чимось чужим?
В її очах блиснула провина. Але вона намагалася це приховати. Ми пішли вбік, у коридор, подалі від дітей, і в мені росло відчуття неминучої втрати. Те, що ще вчора здавалося щастям, сьогодні ставало незворотною тріщиною.
Я стояв навпроти дружини, в халаті, з гарячковим поглядом, і запитав майже пошепки, але чітко:
«Марина, хто в твоєму номері?».
Вона відсахнулася, ніби не очікувала прямого запитання. І тут з-за її плеча з’явився чоловік — високий, років сорока, у розстібнутій сорочці, поспіхом застібаючи ґудзики.
— Все гаразд, Маринка, — мовив він, і в мене ніби щось гучно грюкнуло всередині. «Маринка!» Так її називав тільки я. Ніхто інший.
— Хто ти такий? — запитав я, стримуючи гнів.
Він трохи розгубився, простягнув руку, але одразу прибрав її:
— Мене звати Тимур. Я зі столичного філіалу. Я не знав, що вона заміжня.
Моє серце пішло в п’яти. Я перевів погляд на дружину:
— Ти йому не сказала, що в тебе є чоловік? Що в тебе діти?
Марина мовчала, дивилася в підлогу. І тільки тепер я побачив, як у ній руйнується залишок внутрішнього захисту.
— Це не те, що ти подумав, — почала вона.
— Тоді скажи сама, що це, по-твоєму?
Тимур зробив крок назад, уже явно усвідомлюючи, що вляпався, і пробурмотів:
— Мені шкода. Я не знав. Я піду. — Він зник у кінці коридору, а ми залишились — я і жінка, з якою я прожив майже 20 років. Мати моїх дітей. Моя Марина. Та, яку я кохав.
— Це була помилка, — прошепотіла вона. — Один раз. Я сама не знаю навіщо.
— А він, певно, теж випадково опинився у твоєму ліжку, — холодно відповів я.
Вона опустила очі:
— Діти в готелі. Софія питала, чи мама не розплачеться від щастя, коли нас побачить. А ти… ти навіть слухавку не взяла.
У її очах блиснули сльози:
— Мені треба переодягтися. Я прийду до вашого номера.
Я розвернувся до ліфта, але перед тим як натиснути кнопку, зупинився:
— Це був єдиний раз?
Вона не відповіла одразу, і цієї паузи було достатньо. Я кивнув сам собі. Все зрозумів.
Коли я повернувся до нашого номера, Софія схопилася:
— Тату, ти знайшов маму?
— Так, вона скоро прийде, — відповів я.
Антон подивився на мене уважно. Він усе зрозумів без слів. Я всміхнувся доньці:
— А поки давайте замовимо їжу. Бургери, картоплю. Що скажеш?
— І торт! — вигукнула вона.
Я кивнув:
— І торт.
За двадцять хвилин пролунав стукіт. Софія, сяючи, кинулася до дверей:
— Мамо!
Перед нами стояла Марина — з ідеальним макіяжем, у діловому костюмі, ніби нічого не сталося. Ніби не було халата, чужого чоловіка, гнітючої тиші у коридорі.
Софія міцно обійняла її, ніби не хотіла відпускати. Антон не підійшов — просто кивнув без емоцій. Усе зрозумів, усе побачив.
Я подивився на дружину, і в її погляді була мольба: «Будь ласка, тільки не зараз, не при дітях». Я кивнув, але всередині себе вже все вирішив.
Ми сіли за столик у номері. На таці — їжа з рум-сервісу: бургери, картопля, торт. Софія без упину розповідала, як ми летіли, як шукали її улюблену подушку для подорожі, як Антон допомагав обирати готель.
Марина слухала, кивала, але я бачив, що думками вона далеко.
— Мамо, ти з нами вечерятимеш? — спитала Софія, світилася від радості.
Посмішка Марини здригнулася:
— Малеча, пробач, але в мене вечеря з клієнтами. Дуже важлива зустріч. Завтра я повністю ваша, обіцяю.
— Але ж ми спеціально прилетіли до тебе… — прошепотіла вона, і мені стало важко дихати.
Я глухо засміявся, прикриваючись кашлем:
— Гарної вечері, — сказав я, дивлячись Марині просто в очі.
Вона все зрозуміла. Ми обидва знали, що вечеря — не з клієнтами. Але Софія ще не знала.
Після її відходу Антон мовчав, але його погляд пронизував наскрізь. Здавалося, він уважно спостерігав, на що я готовий піти у цій мовчазній грі.
— Тату, — він відклав вилку, — вона тебе зраджує?
— Так, — я застиг, поглянув на нього, на сина, на того самого хлопчика, що раптом став дорослим. — Так, я так думаю, — ледве прошепотів я.
Він кивнув. Без сліз, без істерики. Просто прийняв факт. І це лякало найбільше.
— Це давно триває? — запитав він.
— Не знаю точно, але підозрюю, що це не вперше.
Ми пішли на прогулянку набережною. Софія стрибала від захвату, все довкола її зачаровувало. Антон ішов поряд мовчки. Потім раптом мовив:
— Не кажи їй поки. Нехай вона ще трохи вірить у маму.
Я кивнув:
— Обіцяю.
Він несподівано легенько штовхнув мене плечем, майже як обійняв. У ту мить я зрозумів — ми впораємось. Удвох із ним. І з Софією. Як би не боліло — ми витримаємо.
Коли ми повернулися в готельний номер, Софія вже куняла в мене на плечі. День був важким. Антон ішов поруч мовчки, з накинутим капюшоном, ніби ховався від усього світу. Я натиснув кнопку виклику ліфта, двері відчинилися, і там, перед нашим номером, стояла вона — Марина. Руки схрещені, губи стиснуті, погляд напружений, ніби це не їй треба було пояснювати, а нам.
— Де ви були? — майже прошипіла вона. — Я стільки разів дзвонила!
— Гуляли набережною, — спокійно відповів я, зручніше вмощуючи доньку на руках. — Телефон залишив у номері.
Антон мовчки пройшов повз неї, відчинив двері, зайшов, навіть не подивившись у її бік.
— Що ти йому сказав? — прошипіла вона, коли ми залишилися наодинці в коридорі.
— Те, що він давно вже зрозумів сам. Я не став брехати.
— Міша, ти не мав права говорити з ним без мене!
— А ти мала право зробити те, що зробила?
Вона відступила на крок. Я мовчки пройшов повз неї, не чекаючи відповіді.
Пізніше, коли Софія вже спала, а Антон лежав на ліжку, втупившись у стелю, Марина спробувала заговорити:
— Міша, давай вийдемо, поговоримо п’ять хвилин наодинці.
Антон навіть не обернувся:
— Йдіть. Все одно не спиться.
Ми вийшли і попрямували до її номера — того самого, де все й сталося. Я не сідав, став біля стіни. Кімната виглядала бездоганно: прибрано, ліжко застелене, ніби нічого й не траплялось. Але повітря вже було іншим.
— Антон мене ненавидить, — ледве прошепотіла вона.
— Він не ненавидить. Просто зрозумів.
Вона сіла на край ліжка — саме на те ліжко:
— Я не знаю, що на мене найшло. Все навалилося. Ми стали чужими. Ти постійно на роботі, діти…
— Ти хочеш сказати, що це моя провина?
— Ні, я просто… — вона закрила обличчя руками. — Це була помилка.
— Повторна? З Тимуром? Тричі?
Вона поглянула мені в очі й не стала брехати:
— Так.
Я відвернувся до вікна:
— Двадцять років. І все змарноване заради інтрижки. Заради ілюзії нової Марини.
Вона мовчала.
— Ти йому сказала, що заміжня?
— Ні, — ледь чутно зізналася вона.
У цю мить я зрозумів усе. Я більше не можу так жити. Не через злість, не через образу — просто тому, що більше не вірю. А без віри сім’ї не існує.
— І що тепер? — запитала вона, сидячи на краю ліжка, мов школярка, яка чекає на догану.
Я подивився на неї — жінку, з якою прожив два десятиліття, матір своїх дітей, колись рідну, а тепер зовсім чужу.
— Завтра вранці ми їдемо, — спокійно сказав я. — Я куплю квитки на найближчий рейс.
— Ти забираєш дітей?
— Так. Додому.
Вона кивнула, ніби всередині неї вже все зламалося. Спротив згас.
— Я не хочу їх втратити.
— Пізно, — тихо відповів я. — Ти вже їх втратила. Просто Софія ще не зрозуміла цього.
Вона намагалася щось сказати, але слів не знайшлося. Я вийшов, залишивши її сидіти в тиші з опущеними руками. Без гучних дверей. Просто пішов.
Вранці ми стояли в аеропорту. Софія тримала маму за руку й не розуміла, чому вона не летить з нами.
— А ти потім прилетиш? — спитала вона, заглядаючи їй у вічі.
— Так, сонечко. Скоро, — збрехала Марина.
Антон навіть не підійшов прощатися. Мовчки обняв на секунду, без погляду, ніби то вже просто ритуал.
Під час польоту Софія заснула в мене на колінах. Антон дивився у вікно. Коли ми почали знижуватися, він несподівано запитав:
— Тату, ви з мамою тепер розлучитесь?
Я глибоко вдихнув:
— Не знаю, Антоне. Можливо. Але що б не сталося — ми з тобою й Софією назавжди разом. І нічого цього не змінить.
Він кивнув:
— Ти все правильно робиш. Ми заслуговуємо на краще.
Його слова були водночас болючими й обнадійливими. Мені не мало бути так тяжко, але було.
Минуло три тижні. Ми сиділи на кухні — я й Марина. Перед нами лежали документи на розлучення. Вона дивилася на мене, без макіяжу, втомлена, справжня, і вже зовсім не моя.
— Ти колись мене пробачиш? — запитала вона.
Я довго думав:
— Можливо, заради дітей. Але сам не вірю. Деякі речі не склеїш.
Вона підписала, поставила крапку. Я провів її до дверей поглядом і вперше з того вечора в готелі відчув полегшення. Біль залишилася, але з нею прийшла свобода.
Тепер я знав: ми з дітьми впораємося. Ми — родина. Навіть якщо хтось вирішив бути поза нею.
Минуло кілька місяців. У нашому домі стало тихіше, але в цій тиші — більше правди. Антон ще більше замкнувся, але я бачу, як він дорослішає, як стає справжньою опорою. Допомагає Софії з уроками, лагодить полицю у ванній, нагадує мені про плиту. Він змужнів, хоча в душі ще той самий хлопчик, який просто хотів мати справжню сім’ю.
Софія довго не питала, але одного вечора, коли ми разом ліпили вареники, раптом промовила:
— Тату, а мама тепер живе окремо, бо ви посварились?
Я відклав ложку, глянув на неї й зрозумів: брехати не можна.
— Ні, зайченя. Не просто посварились. Мама зробила дуже велику помилку. Ми з нею більше не чоловік і дружина. Але ти — її донька й моя. І це назавжди.
— А ви вже ніколи не будете разом?
— Ні, сонце. Але ми з Антоном завжди поряд, завжди з тобою.
Вона мовчки кивнула. Не плакала. Просто підійшла й обійняла:
— Добре, що ти не брешеш.
Марина тепер живе в квартирі в центрі. Ми спілкуємося лише щодо дітей — спокійно, без емоцій. Антон досі майже з нею не говорить. Не може.
Софія їздить до неї у вихідні з квітами й малюнками, а повертається трохи мовчазніша. Я не лізу, просто чекаю, поки вона захоче поділитися. І кожного разу, коли чую її сміх, знаю: ми йдемо правильним шляхом.
Іноді ввечері я сиджу з чашкою чаю біля вікна й думаю: як так сталося? Як можна жити з людиною 20 років і раптом усвідомити, що більше її не знаєш? Але потім чую, як Антон вмикає музику на кухні, як Софія регоче над мультфільмом — і розумію: головне я не втратив. Я не втратив себе. Я не втратив дітей. А решту ми побудуємо наново — без брехні, без зради, з нуля, але по-чесному.
