Уявіть собі: ми з чоловіком, Олегом, цілий рік мріяли про цю поїздку до Єгипту. Лише вдвох. Сонце, море, ніяких турбот…
І тут, за тиждень до вильоту, з’ясовується, що його молодша сестра Марина — вся в сльозах і соплях: її знову кинув черговий кавалер. Олег, звісно, миттєво вмикає режим «старшого брата-рятівника».
— Лар, давай візьмемо Маринку з собою? — почав він з поглядом бідного цуцика. — Їй треба відволіктися, розвіятися. Вона ж у мене єдина сестричка!
Ох, дівчата, як же мені цього не хотілося! Я чудово знала ці «страждання» Марини, які завжди закінчувались новим бурхливим романом уже за тиждень. А характер у неї, знаєте, не мед — суцільна отрута з ароматом дорогих парфумів. Але, глянувши на обличчя чоловіка, я здалася. Ну що тут скажеш? Рідня є рідня.
І от саме тоді все й почалося. З першого ж дня Марина дала зрозуміти, що роль вдячної родички — це точно не про неї. Вся така фітоняшка, яка живе для Інстаграму, вона критикувала буквально все: мій вибір готелю — «Можна було б і розкішніше знайти», мою пляжну сумку — «Такі вже давно не носять», книжку, яку я читала — «Фу, детективи — це для плебеїв».
І все це подавалося під соусом «дружньої поради» і з миленькою посмішкою.
— Ларочко, ну хто зараз носить такі капелюхи? Це ж минуле століття! — щебетала вона, поправляючи свої брендові окуляри вартістю з півзарплати.
— Ой, ти їси макарони? — «турботливо» морщила носик за вечерею. — Я б на твоєму місці не ризикувала, в твоєму віці це одразу в боки відкладається. Тобі б салатик…
Мій Олег на всі мої спроби обуритися лише відмахувався: «Ну ти ж знаєш Марину, у неї язик як помело, вона ж без злого умислу». Отакий уже в неї характер! А я мовчала. Стискала зуби, але терпіла. Заради нього.
Настав день, коли я вирішила: нам потрібне спільне фото. Як кажуть, на пам’ять. Я попросила одного з відпочивальників сфотографувати нас трьох біля неймовірно красивого басейну з фонтанами. Місце було просто казкове — суцільна Інста-картинка.
Я стала поруч із золовкою, чоловік — по інший бік. Олег усміхався, а Марина скривила губи, ніби її змусили обіймати жабу. І тут, коли чоловік уже підняв телефон, щоби зробити кадр, вона тихенько, але так, щоб я чітко почула, прошипіла брату:
— Олеже, може, ти станеш посередині, а її за колоною сховаєш? А то вона своєю фігурою весь кадр зіпсує.
Ну як вам таке?! У мене в ту мить посмішка застигла на обличчі. Кров ударила в скроні, в очах потемніло від люті. «За колоною»?! «Зіпсує кадр»?! Та ця гадюка, яку я пригріла, обігріла, привезла за наш кошт на море, сміє так мене принижувати?!
Серце в мене мало не вистрибнуло, але не від страху — від скаженої ненависті! Ну все, думаю, тобі капець! У ту ж секунду в моїй голові народився план. Підступний, жорсткий, але, як тоді здавалося, абсолютно заслужений.
Я глибоко вдихнула, змусила себе мило усміхнутись і промовила голосом, сповненим всепрощення:
— Мариночко, давай зробимо фото удвох!.. Сонечко, стань ближче, я тебе обійму — так вийде гарніша світлина!
Вона підійшла до мене неохоче, з бридливим виразом обличчя, впритул до самого краю басейну. На ній — розкішне біле парео з найтоншого шовку, зовсім не призначене для води. Вона граційно виставила ніжку, поклала руку на стегно, прийняла ефектну позу.
Я ніжно обійняла її за плечі.
— Посміхаємось! — скомандував чоловік із телефоном.
І саме в цю мить я здійснила задумане. Моя нога «випадково» послизнулась на мокрій плитці. Я, вдаючи, що втрачаю рівновагу, «рефлекторно» вчепилася в Марину, аби нібито не впасти. Але замість того, щоб утриматись, я впевнено, хоч і не дуже сильно, штовхнула її вперед.
Гучний сплеск! Марина, голосно вереснувши, зникла під водою разом зі своїм пафосом і дорогим парео.
Мене ледь не розірвало… від сміху, який рвався назовні! Але я миттєво витягнула на обличчя маску жаху й заголосила на весь басейн:
— Мариночко! Рідненька, як ти необережно! Пробач, це я винна, послизнулася!
Я кинулась на коліна до бортика, простягнула їй руку:
— Тримайся, люба! Добре, що я була поруч і встигла тебе штовхнути трохи далі від краю, інакше б ти головою вдарилася!
Треба було бачити її обличчя! З води визирнула її голова, з обличчя текла туш, волосся прилипло до чола, мов жалюгідні бурульки, а біле парео перетворилося на прозору ганчірку, що прилипла до худорлявого тіла. Справжня мокра курка!
Вона дивилася на мене з такою люттю, що якби погляд вбивав — я вже лежала б на дні басейну.
Олег і той, хто фотографував, кинулися витягати її з води. Навколо зібрався натовп цікавих. Марину, яка ледь дихала від шоку, трясло — вона намагалася щось вигукнути, але виходило лише безладне бурмотіння.
А я продовжувала грати роль турботливої родички. Зняла з себе сухий рушник, накинула їй на плечі:
— Бідненька, вся промокла! Ходімо в номер, рідна, а то ще застудишся!
Вона сіпнулася, вирвала рушник із моїх рук і прошипіла:
— Не чіпай мене, відьмо!
Дорога до номера була мовчазною. Олег ішов посередині, тримаючи мокру й розлючену сестру, і зиркав на мене так, ніби хотів прожекти мене наскрізь. А я йшла поруч із найщирішим і спантеличеним виразом обличчя. Як тут не вдавати святу?
Щойно ми зайшли в готель, Марина зі злістю зірвала з себе рушник і кинула його на підлогу.
— Я тебе вб’ю, тварюко! — заверещала вона, тицяючи в мене пальцем. — Ти ж нарочно це зробила!
Олег одразу обернувся до мене. Його обличчя перекосилося від люті.
— Ларисо, поясни! Що це було?!
Я глянула на нього з найщирішим здивуванням:
— Олежку, коханий, ти про що? Я ж сама ледь не зомліла від переляку! Плитка слизька, я оступилась! Я ж Марину схопила, щоб не впасти!
— Ти її штовхнула! — не вгамовувався чоловік.
— Я її врятувала! — відповіла я, підвищивши голос і додавши до нього тремтіння й переляк. — Якби я не відштовхнула її від краю, вона б зараз лежала з розбитою головою! Ти мав би подякувати мені, а не влаштовувати допит, Олеже!
Чоловік застиг, мов школяр біля дошки, що забув вірш. Його наче заклинило. З одного боку — розлючена сестра, з іншого — логічне, хоч і неправдиве, пояснення дружини.
Марина, бачачи його розгубленість, пустила сльозу:
— Вона мене ненавидить! Вона з самого початку хотіла мені зіпсувати відпочинок! Братику, ти їй віриш, а не мені?!..
І все. Весь відпочинок перетворився на суцільну виставу. Марина не говорила зі мною, її веселий настрій зник, наче його відшептали.
Олег був похмуріший за грозову хмару. А я, дівчата, насолоджувалась тишею та спокоєм. Ходила сама на пляж, читала книжки й вперше за довгий час почувалася відновленою.
Олегова образа швидко згасла — вже за кілька днів усе повернулося на свої місця.
От сиджу тепер, згадую все це і думаю… Іноді, щоб захистити свої межі, доводиться йти на такі маленькі хитрощі. Може, це й не надто красиво, але ж як кажуть — з вовками жити, по-вовчому вити. Хіба ні?
