Чотирнадцятирічна Катя стояла біля свіжої могили батьків, від якої ще тхнуло вологою землею. Холодний листопадовий вітер пробирав до кісток крізь тоненьку куртку. Світ, яким вона його знала, розсипався вщент. Розбився на тисячі уламків у тій жахливій автокатастрофі.
Єдиною рідною людиною в цьому великому й холодному світі лишилася тітка Антоніна — рідна сестра матері. Вони з мамою володіли квартирою, яка дісталася їм від бабусі — дві тісні кімнати, в яких пройшло й Катине дитинство.
На кладовищі Антоніна, здригаючись від ридань, міцно притискала дівчинку до себе.
— Донечко моя, кровиночка, не бійся, я тебе не покину! Тепер ми будемо жити разом! — її слова були єдиною теплою плямою в льодовитій порожнечі, й Катя вчепилася в них, як у рятівну соломинку.
Але вже за тиждень, коли вщухли останні слова співчуття й замовкли телефонні дзвінки, в домі запанувала крижана напруга. Катя мила підлогу до крові на суглобах, чистила гори картоплі, відчуваючи, як крохмаль їй в’їдається під нігті.
Вона намагалася заслужити хоч краплю тепла, сподівалася почути просте «дякую» чи «молодець». Але у відповідь лунали лише різкі накази — короткі, наче постріли.
У Антоніни був єдиний син Сергій — студент першого курсу, який саме того року поїхав навчатися до великого міста. Він кілька разів навідувався на канікули, привозив матері гостинці, а на Катю дивився, мов повз повітря — жодної теплоти, жодної участі.
Сергій був цілком захоплений новим, студентським життям. І йому було байдуже до тихої сироти, що раптово з’явилася в їхньому домі…
Одного вечора Антоніна підсіла до неї на кухні. Катя щойно закінчила мити жирний посуд, її спина нила від утоми. Тітка ж повільно заварювала у фарфоровій чашці дорогий чай з бергамотом.
— Катюша, — її голос раптом став м’яким, солодкавим. Вона відсунула чашку й поклала свою доглянуту руку на Катину — вологу, зморщену від води. — Я тут подумала… Нам тісно вдвох. А ти ж ростеш. Тобі потрібна своя кімната, простір.
Місце, де ти зможеш вчитися, мріяти… Я говорила з хорошими людьми з органів опіки. Вони теж вважають, що для твого ж блага краще буде продати бабусину квартиру й купити тобі окремий будиночок!
Катя завмерла з мокрою ганчіркою в руках, не наважуючись дихати.
— Продати… квартиру і… купити будинок? — прошепотіла вона, і в горлі став клубок.
— Наша спільна квартира, — лагідно, але наполегливо поправила тітка. — Але будинок буде твій власний, великий і світлий! Тут, у місті, в приватному секторі. Так, старенький, але ж свій! З власним двориком!
Уяви: влітку — квіти, можна гойдалку поставити… Твоя мама завжди хотіла, щоб у тебе було все найкраще. Це просто формальність. Спочатку — згода опіки, потім — нотаріус. Я ж твоя опікунка, зроблю все як слід. Для тебе стараюся, дурненька.
Пригнічена горем і сліпо довіряючи єдиній рідній людині, Катя кивнула. Вона слухняно ходила з тіткою по установах, де пахло пилом і казенними паперами, й підписувала все, де їй казали, не читаючи дрібного шрифту — тільки дивилася в тітчині очі, що теплішали в ці моменти.
Через місяць після продажу квартири Антоніна, засовуючи речі в коробки, весело повідомила:
— Все, Катенька, я купила нам дім! Переїжджаємо!
Вони поїхали до лабіринту вуличок у приватному секторі, де нові котеджі чергувалися з похиленими хатинками. Новий «дім» виявився саме таким: облізла фарба, скрипуча хвіртка, двір, зарослий бур’янами по пояс.
Шпалери, що відклеювалися, нагадували старечу шкіру, з-під якої визирала пліснява. З порога в носа вдарив затхлий запах гнилі й мишачого посліду. Єдина лампочка звисала зі стелі, мов зашморг.
— Тітонько Тоню… це… — Катя заплакала, глянувши на весь цей жах. Сльози змішувалися з багнюкою на її обличчі. — Ви ж казали… садок… гойдалки…
Кров кинулася Антоніні в обличчя. Знову ці сльози! Знову це скиглення! Як вона втомилася від цієї дівчини — живого нагадування про те, що гроші в її кишені — не її.
План спрацював ідеально. Їй навіть не довелося сильно старатися. Вона знайшла поступливого продавця, який за невелику винагороду погодився підписати фіктивний договір купівлі-продажу із завищеною в кілька разів сумою.
Цей документ вона й подала в органи опіки. Там, побачивши «покращення житлових умов сироти», без зайвих питань дали дозвіл на зняття грошей з Катиного рахунку.
Формально вона купила цю халупу за всі кошти, що дісталися Каті. А насправді — заплатила копійки, а решту поклала собі в кишеню.
— Перестань ревіти! — закричала вона, її обличчя перекосилося від люті. Вона схопила Катю за плечі й сильно тряхнула. — Ти сирота, кому ти потрібна?! Ти тут ніхто й звати тебе ніяк! Я твій опікун і вирішую, що для тебе краще! Дім є? Є! Школа — недалеко, пішки дійдеш. Ноги не відпадуть! І запам’ятай — крім мене, ти тут нікому не потрібна!
Життя Кати стало пеклом. Кожен шматок хліба супроводжувався докорами:
— Їж, їж, дармоїдко. Все на тебе йде, ні копійки не лишається. Думаєш, все це безкоштовно?
Вона робила всю брудну роботу, затикала дірки вікон ганчірками, щоб не тягнуло, носила воду з колонки, бо водогін прорвало ще в перший тиждень. А тітка, в нових сукнях, цілими днями пропадала в місті…
У день свого вісімнадцятиріччя Катя, наївна душа, чекала дива.
Вона прибрала свою маленьку холодну кімнатку, вдягла єдину пристойну сукню, сподіваючись, що тітка її привітає.
Замість цього Антоніна сунула їй у руки стару заляпану теку з якимись паперами.
— Все, ти повнолітня. Далі — сама. Цей дім — твій, я ж тобі його купила, як і обіцяла. Ось документи. Так що — арівідерчі. Гроші? — вона презирливо хмикнула. — Все пішло на твоє утримання й на цей «палац». Чотири роки я тебе годувала, одягала, поїла. Подякуй, що не вигнала ще раніше!
Минуло п’ятнадцять років. Катя вижила. Всупереч усьому. Вона майже за безцінь продала той проклятий будинок — аби тільки зникнути з місця, де кожна стіна нагадувала про приниження.
Працювала на трьох роботах: вдень — офіціанткою, зносячи образи від грубих клієнтів і носячи чужі замовлення, ввечері — прибиральницею, відтираючи бруд у порожніх офісах і вдихаючи запах хлорки, а ночами, запиваючи втому дешевою розчинною кавою, вчилася.
Букви в підручниках розпливалися перед втомленими очима, але вона лише стирала сльози і читала далі. Витримала. Захистила диплом юристки. Стала однією з найкращих фахівчинь із нерухомості в місті. Загартувалася, зміцніла, наче загартована сталь.
Та глибоко всередині, під бронею ділового костюма й холодного погляду, ще й досі кровоточила давня рана — рана зради найближчої людини.
Вона повернулася. Не за помстою. За справедливістю.
Дзвінок у двері розірвав тишу дорогої квартири в елітному житловому комплексі, біля входу якого чергував консьєрж у лівреї.
Тітка виявилася куди підступнішою, ніж могло здатися. Викрадені гроші вона не розтринькала, а вклала у трикімнатну квартиру в новобудові.
За кілька років, коли ціни на житло злетіли, вона вигідно її продала. Швидко зрозуміла, як заробляти на зростаючому ринку нерухомості.
Кілька разів вона повторювала ту саму схему: купувала, чекала підвищення вартості — й продавала з прибутком. Так вона і побудувала свій розкішний новий світ.
Антоніна, в шовковому халаті з золотими драконами й келихом вина в руці, невдоволено відчинила двері. На порозі стояла елегантна, незнайома жінка в строгому брючному костюмі.
Від неї віяло дорогими парфумами та крижаною впевненістю.
— Ви до кого? — протягнула Антоніна, оцінюючи незнайомку зверхнім поглядом.
Вона встигла помітити розкішні туфлі, ідеальний манікюр, холодне, непроникне обличчя.
— Я не купую нічого і в жодні благодійності не втручаюсь. Ви помилилися дверима.
— Я нічого не прошу, Антоніно Петрівно. Я прийшла по своє.
Брови Антоніни зійшлися на переніссі. Голос цієї жінки був дивно знайомий, мов відлуння давно забутої історії.
— Ми знайомі? — її тон бринів відкритим зверхнім презирством.
Жінка зробила крок із напівтемряви сходової клітки в яскраве світло передпокою, що заливала хрустальна люстра.
— Не впізнала, тітко? Це ж я. Катя.
Келих у руці Антоніни затремтів, лід у ньому дзенькнув об стінки. Вино розлилося по шовку, залишивши темну пляму. Обличчя, щойно доглянуте й самовпевнене, стало сірим, мов попіл.
Вона мимоволі відступила вглиб своєї розкішної квартири. Шок тривав мить. Страх миттєво змінився нахабною агресією.
— Катя? Ну й що? — голос її тремтів, але вона намагалася звучати зневажливо.
— Прийшла по своє? Дитинко, ти запізнилася на п’ятнадцять років! — скривилася вона в усмішці. — Усе було законно. Дозвіл опікунської ради, твій підпис у нотаріуса. Ніхто й придертись не зможе! Все чисто!
— Так, усе «чисто», — спокійно підтвердила Катя, і від її спокою тітці зробилося по-справжньому лячно. Катя впевнено зайшла до квартири, минувши остовпілу Антоніну, і поклала свій дорогий шкіряний портфель на блискучий столик.
— Дозвіл і справді був. Але на продаж моєї частки — з метою покращення моїх житлових умов.
Вона клацнула замками портфеля, і звук розлетівся луною по застиглій тиші.
Антоніна раптом засміялася — голосно, виклично.
— А ти докажи! Де ти візьмеш документи? Стільки років минуло! Хто тобі, сироті, повірить?
Катя дістала першу папку.
— Мені не треба, щоб вірили. У мене є факти. Факт перший. — Вона поклала документ на стіл, її рука залишалася непохитною. — Ось офіційна ретроспективна оцінка вартості того будинку на Зарічній на момент купівлі.
Його справжня ціна була в сорок разів меншою за ту, що ви вказали в договорі. Той самий договір, що ти подала до органів опіки, щоб надурити державу.
Антоніна побіліла. Відкрила рота, та Катя вже витягала другу папку.
— Факт другий. Ось свідчення продавця того будинку — Івана Степановича. Мої люди знайшли його минулого тижня. Він зараз пенсіонер, живе в передмісті, але пам’ять у нього чудова.
Він чітко пригадав, як ти передала йому смішну суму готівкою, а в договорі переконала вписати зовсім іншу цифру. Він навіть згадав, що на тобі був яскраво-червоний плащ. І він готовий це підтвердити в суді.
Катя зробила паузу. Її погляд пронизав тітку.
— Це називається шахрайство в особливо великих розмірах, із використанням службового становища, групою осіб за попередньою змовою. Стаття 190, частина 4 Кримінального кодексу. До десяти років позбавлення волі. З конфіскацією майна.
— Ти… ти не маєш права! — залепетала Антоніна, її зухвалість зникла без сліду. Усмішка сповзла, лишивши тільки вивернуті страхом губи. — Катю, люба… Ти ж мене знищиш! У в’язницю посадиш! А як же мої діти, онуки… Хлопчики мої! Ти хочеш залишити нас без нічого?
Катя стояла непорушно. Жоден мускул не здригнувся. Перед її очима стояла чотирнадцятирічна дівчинка, яку рідна тітка викинула в холодну руїну.
— У тебе є вибір, — її голос звучав, як лезо. — Вибір, якого ти мені тоді не дала. Перший варіант: я завтра передаю всі документи до прокуратури. І ти втрачаєш усе — квартиру, авто, заощадження. І свободу. А твої синочки носитимуть тобі передачі в колонію.
Вона зробила паузу, давши словам проникнути в свідомість тітки.
— Варіант другий: протягом місяця ти перераховуєш на мій рахунок повну ринкову вартість моєї частки в батьківській квартирі на сьогоднішній день.
Плюс усі відсотки за п’ятнадцять років незаконного користування моїми грошима. У цій папці — розрахунок. До копійки. І після цього — ми більше ніколи не перетинаємося.
В очах Антоніни була паніка. Тваринний жах. Вона зрозуміла: це не погроза. Це ультиматум.
Епілог
За три тижні на Катин рахунок надійшла велика сума. Антоніні довелося продати свою елітну квартиру, авто й дачу. Вона переселилася в крихітну однокімнатну квартиру саме в тому районі, з якого свого часу втекла Катя.
Катя ж на отримані гроші придбала невелику, зате затишну квартиру в районі, де пройшло її щасливе, хоч і коротке дитинство. Вона не відчувала ейфорії від помсти.
Вона відчувала щось більше — глибоке й спокійне задоволення від поверненої справедливості. Пам’ять її батьків було очищено від бруду зради. Вона нарешті повернулася додому.
