— Лєна, нам доведеться розстатися.
Геннадій сказав це з тією самою батьківською м’якістю в голосі, яку він вмикав, коли збирався провернути чергову підлість.
Він відкинувся на спинку свого масивного крісла, переплівши пальці на животі.
— Ми вирішили, що компанії потрібен свіжий погляд. Нова енергія. Ти ж розумієш.
Я дивилася на нього, на його доглянуте обличчя, на дорогий галстук, який сама ж допомогла йому обрати до минулорічного корпоративу.
Розумію? О так. Я чудово розуміла, що інвестори заговорили про незалежний аудит, і йому терміново потрібно було позбутися єдиної людини, яка бачила повну картину. Мене.
— Розумію, — спокійно відповіла я. — Нова енергія — це Катруся з рецепції, яка плутає дебет із кредитом, але їй двадцять два, і вона сміється з усіх твоїх жартів?
Він скривився.
— Справа не у віці, Лєно. Просто… твій підхід дещо застарів. Ми тупцюємо на місці. Потрібен прорив.
Прорив. Це слово він повторював останні пів року. Я будувала цю фірму разом із ним з нуля, коли ми тулилися в тісному офісі з обдертими стінами.
Тепер, коли офіс став глянцевим, я, схоже, перестала пасувати до інтер’єру.
— Гаразд, — я легко підвелася, відчуваючи, як усередині все стигне. — Коли звільнити стіл?
Мій спокій, здається, вибив його з колії. Він чекав сліз, умовлянь, скандалу. Усього, що дало б йому право відчути себе великодушним переможцем.
— Можеш сьогодні. Не поспішай. Відділ кадрів підготує документи. Компенсація, все як годиться.
Я кивнула й рушила до дверей. Уже взявшись за ручку, озирнулася.
— Знаєш, Ген, ти маєш рацію. Компанії справді потрібен прорив. І я, мабуть, його забезпечу.
Він не зрозумів. Лише поблажливо усміхнувся.
У загальному залі, де працювало близько п’ятнадцяти людей, витала напружена атмосфера. Всі все знали.
Дівчата винувато відводили погляд. Я підійшла до свого столу. На ньому вже стояла картонна коробка. Оперативно.
Я мовчки почала складати свої речі: фотографії дітей, улюблену чашку, стопку професійних журналів.
На дно коробки поклала маленький букетик конвалій від сина — він учора приніс його мені просто так.
Потім я дістала з сумки те, що приготувала заздалегідь. Дванадцять червоних троянд — по одній для кожного співробітника, хто був зі мною всі ці роки. І товсту чорну папку на зав’язках.
Я пройшлася офісом, вручаючи кожному по квітці.
Говорила тихі, прості слова вдячності. Хтось обіймав мене, хтось плакав. Це було схоже на прощання з родиною.
Коли я повернулася до столу, в руках залишилася лише папка. Я взяла її, пройшла повз розгублені обличчя колег і знову рушила до кабінету Геннадія.
Двері були прочинені. Він розмовляв телефоном і сміявся.
— Так, стара гвардія відходить… Так, час рухатися далі…
Я не стала стукати. Просто зайшла, підійшла до столу і поклала папку просто на його документи.
Він підвів на мене здивований погляд і прикрив слухавку долонею.
— Це ще що таке?
— Це, Ген, мій прощальний подарунок. Замість квітів. Тут зібрані всі твої «прориви» за останні два роки.
З цифрами, рахунками й датами. Гадаю, тобі буде цікаво переглянути у вільний час. Особливо розділ про «гнучкі методології» виведення коштів.
Я розвернулася і вийшла. Спиною відчувала, як його погляд свердлить спершу папку, а потім мене.
Він щось кинув у слухавку й урвав розмову. Але я не озиралася.
Я йшла через увесь офіс із порожньою коробкою в руках. Тепер на мене дивилися всі.
У їхніх поглядах читалася суміш страху й таємного захоплення. На кожному столі стояла моя червона троянда. Це виглядало як поле маків після битви.
Вже біля виходу мене наздогнав головний айтішник Сергій. Мовчазний хлопець, якого Геннадій вважав просто функцією.
Рік тому, коли Ген намагався повісити на нього великий штраф за збій сервера, який сам і спричинив, я принесла докази й захистила хлопця. Він не забув.
— Олено Петрівно, — тихо сказав він, — якщо вам щось знадобиться… будь-які дані… хмарні копії… Ви знаєте, як мене знайти.
Я лише вдячно кивнула. Це був перший голос спротиву.
Вдома на мене чекали чоловік і син-студент. Вони побачили коробку в моїх руках і все зрозуміли.
— Ну що, спрацювало? — запитав чоловік, забираючи в мене коробку.
— Початок покладено, — відповіла я, знімаючи туфлі. — Тепер чекаємо.
Мій син, майбутній юрист, обійняв мене.
— Мамо, ти неймовірна. Я ще раз перевірив усі документи, які ти зібрала. Там без шансів. Жоден аудитор не причепиться.
Саме син допоміг мені систематизувати весь той хаос подвійної бухгалтерії, який я таємно збирала останній рік.
Увесь вечір я чекала дзвінка. Він не дзвонив. Я уявляла, як він сидить у своєму кабінеті, гортає аркуш за аркушем, і його доглянуте обличчя поступово сіріє.
Дзвінок пролунав об 11-й вечора. Я увімкнула гучний зв’язок.
— Лєно? — в голосі не було й сліду колишньої м’якості. Лише погано прихована паніка. — Я переглянув твої… документи. Це що, жарт? Шантаж?
— Навіщо ж так грубо, Геннадію? — спокійно відповіла я. — Це не шантаж. Це аудит. І подарунок.
— Ти ж розумієш, що я можу тебе знищити? За наклеп! За крадіжку документів!
— А ти розумієш, що оригінали всіх цих паперів уже не в мене? І що, якщо зі мною чи з моєю родиною щось трапиться, ці документи автоматично підуть за кількома дуже цікавими адресами? Наприклад, до податкової.
А ще — до твоїх основних інвесторів.
На іншому кінці дроту запанувало глухе сопіння.
— Чого ти хочеш, Лєно? Грошей? Повернутись на посаду?
— Я хочу справедливості, Гена. Щоб ти повернув кожну копійку, яку вкрав у компанії. І щоб пішов сам. Тихо.
— Ти збожеволіла! — заверещав він. — Це моя компанія!
— Це була НАША компанія, — твердо сказала я. — Поки ти не вирішив, що твій гаманець важливіший. У тебе є час до завтрашнього ранку.
О дев’ятій чекаю новин про твою відставку. Якщо їх не буде — папка вирушить у подорож. Надобраніч.
Я завершила виклик, не дослухавши його задушливих прокльонів.
Наступного ранку новин не було. О 9:15 у моїй пошті з’явилося повідомлення від Геннадія.
Термінова загальна зустріч колективу о 10:00. І приписка для мене особисто: «Приходь. Побачимо, хто кого». Він вирішив піти ва-банк.
— Що ти робитимеш? — запитав чоловік.
— Звісно, піду. Прем’єру власного фільму не можна пропустити.
Я вдягла свій найкращий костюм. У 9:55 я зайшла до офісу. Усі вже були в переговорній.
Геннадій стояв біля великого екрана. Побачивши мене, усміхнувся, як хижак.
— А ось і наша зірка. Прошу, Лєно, сідай. Нам усім цікаво послухати, як фінансова директорка, звинувачена в непрофесіоналізмі, намагається шантажувати керівництво.
Він почав свою промову. Театрально говорив про довіру, яку я нібито зрадила. Розмахував моєю папкою, наче прапором.
— Ось вона! Колекція вигадок від людини, яка не хоче прийняти, що її час минув!
Колектив мовчав. Люди опустили очі. Їм було соромно, але вони боялися. Я дочекалася, поки він зробить паузу, щоб ковтнути води, і в той момент написала Сергію одне слово: «Починай».
У ту ж мить екран за спиною Геннадія згас, а потім на ньому з’явився скан платіжки.
Оплата за вигадані «консультаційні послуги» фірмі-одноденці, оформленій на його тещу.
Геннадій завмер. На екрані почали змінюватися документи: рахунки за його особисті подорожі, кошториси на ремонт дачі, скріншоти переписок із деталями про відсотки «відкатів».
— Що… що це все таке? — пробурмотів він.
— Це, Геннадію, називається «візуалізація даних», — чітко й голосно сказала я, підводячись. — Ти казав про прорив?
Ось він. Прорив компанії — у бік очищення від крадіжок. Ти казав, мій підхід застарів? Можливо. Я справді старомодна. Бо вважаю, що красти не можна.
Я повернулась до колег.
— Я не прошу вас обирати сторону. Просто показала факти. Висновки робіть самі.
Я поклала телефон на стіл.
— До речі, Гена, усе це в режимі реального часу надсилається на пошти наших інвесторів. Тож, думаю, звільнення — це найм’якше, що на тебе чекає.
Геннадій дивився на екран, потім на мене. Його обличчя посіріло. Весь пафос зник, залишивши лише маленького, переляканого чоловіка.
Я розвернулася і вийшла.
Першим підвівся Сергій. Потім — Ольга, наша найкраща менеджерка з продажу, яку Гена постійно принижував. За нею встав Андрій, аналітик, чиї звіти Гена привласнював.
Навіть тиха Марина з бухгалтерії — вона, що не раз плакала через дріб’язкові зауваження Геннадія. Вони йшли не за мною. Вони йшли від нього.
Через два дні мені подзвонив незнайомий чоловік. Представився антикризовим менеджером, найнятим інвесторами.
Сухо повідомив: Геннадія відсторонено, у компанії — перевірка. Подякував за «надану інформацію». Запропонував мені повернутися, щоб «стабілізувати ситуацію».
— Дякую за пропозицію, — відповіла я. — Але я краще збудую нове, ніж розгрібатиму уламки старого.
Перші місяці були складними. Ми працювали в тісному орендованому офісі, який дуже нагадував мені початок нашого шляху.
Я, чоловік, син, Сергій і Ольга працювали по 12 годин на день. Назва нашої консалтингової фірми «Аудит і Порядок» відповідала дійсності.
Ми шукали перших клієнтів і доводили свою компетентність не словами, а результатами.
Іноді я проїжджаю повз наш старий офіс.
Там уже інша вивіска. Компанія не витримала ані прориву, ані скандалу.
Мене не звільнили через вік. Мене звільнили тому, що я була дзеркалом, у якому Геннадій бачив свою жадібність і бездарність.
Він просто хотів розбити це дзеркало. Але забув: уламки ріжуть набагато глибше.
📩 А що ви думаєте про цю історію? Мені буде дуже приємно прочитати вашу думку!
